Збираю ці історії минулого, які з кожним роком розмиваються в подробицях, стираються з пам'яті та ідуть в небуття. Бо помирають ті, хто їх знає. А тих, що знають минуле нашого села - вже майже немає. Збираю кожен епізод воєнних років і давнішнього минулого. А може комусь буде цікаво прочитати коротеньку бувальщину, хтось щось запам'ятає і перекаже ще комусь? І не перерветься історія села, не буде в ній прогалин.
І коли наближається якась велична дата, приурочена чомусь в селі, то маєш нагоду з кимось зустрітись і когось, про щось розпитати. Але розумієш, що таких дат чи подій, на які б зібралося все село, скоріш за все вже не буде.
Так прикро, що не вдалося зробити подібну зустріч до ювілею церкви, як ту що відбулася в холодний день серпня 2012 року. Адже цього року і погода була чудова, і репетиція минулої зустрічі багато чому навчила. Планували, що зробимо святкування усього села, скличемо всіх людей, які проживають за його межами. Та пасивність і байдужість, нерозуміння того, що такого свята у нашому житті вже може не бути - то ж відсвяткували його не так, як хотілось би.
Проте вдалось зустрітись з багатьма односельцями. Нашвидкуруч були змайстровані лавки і невеличкі столи на подвір'ї Стефанії Козій (навпроти клубу). На це свято приїхав і власник цієї старенької хати пан Михась Козій. Дуже вже хотів побувати на своєму тепер уже закинутому обійсті. Коли ще випаде така нагода, щоб зустрітись із своїми односельчанами. Найстарший наш фащівлянин 85-річного віку.
Хтось слухав виступи у клубі, частина людей спостерігала забави дітей на приклубній території, старші зібрались на подвір'ї Козія та вели розмови про минуле, співали пісень. -"Я вас закликав, а ви не хочете приходити…", - каже пан Михась до присутніх. Бо й справді, після відправи у церкві, дуже багато людей поспішили до дому, гості почали роз'їжджатись. Можливо спекотна погода і втома від того, що вистояли відправу у церкві (хоч була пропозиція поставити лавки).
Пан Михась співає для присутніх пісню про свою рідну хатину. З цієї хати далекого 38-го, він шестирічним пішов у 1-ий клас і до початку війни, ми кажемо "за перших москалів" закінчив дві "кляси". За німецької окупації навчався у 3-му і 4-му класах. Навчання у 5-му класі Малолуцької школи через розруху військового часу не вдалось закінчити, тому у 1946 році закінчив 6-й клас у селі Кокошинці і 7-й клас у селі Тарноруда (Хмельницької області) 1947 року. Ще восени 1941 року з приходом німців, за доносом був арештований батько Теодор. Викликаний до Сільської ради (приміщення рад в ці роки розміщувались по сільських хатах) - до дому вже не вернувся.
Тому маленький хлопець, маючи 9 років вже ходив за плугом і допомагав мамі у господарці. Взимку, пробиваючись крізь кучугури снігу ішов до криниці-журавля по воду. Та сил витягнути води тичкою не було, то ж чекав, поки хтось не прийде зі старших по воду, то й йому набере.
Мати Стефанія з 1914 року народження походила з багаточисельної родини Куцих. Сам Куций Матеуш (походив з с. Мала Лука). Збудували цегляну хату. Хата стояла (стоїть і тепер) по лівій стороні дороги на Святівку. Мали велику господарку. З приходом Польщі Матеуш у Фащівці був вітом. Перед Другою світовою у нього вже було 40 моргів землі та 3 морги лісу. Мав велику пасіку - більше 30 пнів. Його дочка Стефанія була 10-ю дитиною в сім'ї. Після одруження з Теодором Козієм жили на хаті Куцих, згодом збудували свою хату (навпроти теперішнього клубу). Під одним дахом містилися житлові кімнати, стодола і молочарня з якої везли молоко на переробку до с. Вікно (Гусятинський р-н). Планували згодом збудувати нову хату, а стару використати як приміщення під хлів та стодолу. Та війна перекреслила всі плани.
Треба зазначити, що Козіїв у селі називали "Ковалі". Тому що, і Козій Михайло та його сини Теодор а згодом рідний брат Іванко були ковалями. Навпроти хати, через дорогу стояла кузня потопаючи в зелені садів обох родин (сучасний хлів сім'ї Кравець). Особливий дар мав до ковальських робіт Теодор, так як несучи службу в польській армії закінчив курси по підкутті коней військових. Родовід сім'ї Козій 10 листопада 2012 року я в гостях у п. Наді Шуль. Вона зачитує мені історії з щоденника, якого веде вже протягом певного часу. Каліграфічно списані аркуші зошита про всю родину Козіїв та Куцих, від яких походить родовід. Цей зошит, щось дуже особисте (не для сторонніх), в якому описана кожна особа їхньої багаточисельної родини. Він залишиться для дітей та онуків - це їхнє генеалогічне дерево родини.
Мені ледь вдається встигнути все записати - стільки цікавого про їх сім'ю, лихоліття війни та історію села. Родовід сім'ї Куцих
При відступі німців, Фащівка опинилася між двома вогнями. З пагорба зі сторони Постолівки, велись обстріли російських військ по відступаючих німецьких позиціях від села М.Лука. Люди в селі ховались по льохах, хто де міг. Стефанія Козій взявши дітей Михася і Надю побігла до хатини свого свекра Козія Михайла (сучасна хата Муц Г.). Там позатикавши вікна подушками пересиділи обстріл. В селі були ранені і один вбитий.
- Я пам'ятаю, каже пані Надя (зачитуючи виписки з зошита), як на горі під Лукою (с.М.Лука) горів танк. Невдовзі коли стрілянина вщухла то у діда на порозі з'явився російський солдат, який запитав чи немає німців.
До кінця війни в селі стояв батальйон, а в хатині Козія проживав генерал. Стояв постовий для його охорони. Де сьогодні сільський клуб, жили солдати і біля річки вони зробили баню. Солдати квартирували і по інших хатах в селі. Незабутнє враження справило на маленьку Надю, коли вперше побачила кіно. На стіні клубу повісили велике біле простирадло. Всі діти та дорослі сиділи на вулиці у траві і з захопленням переглядали воєнний фільм.
Невдовзі почалась колективізація. Багато наших людей були вивезені в Сибір. Історія однієї родини з Куцих описана в матеріалі "Гора і Долина нашого села". В людей порозбирали стодоли, позабирали реманент для потреб новоутвореного колгоспу. Крім насильницької колективізації, додалась ще національна боротьба за визволення від більшовицьких окупантів. Вдень більшовицькі облави, вночі "нічних" розправи. Отак і жили.
Та повернемось до нашого старожила.
Вдруге до п. Михася Козія, ми завітали 5 листопада 2017 року. Нас зустрічають п.Михась із своєю дружиною Марією. Надзвичайно привітні, добрі люди. У них завжди збираються друзі по роботі, так у спогадах проходить час. А згадувати є про що.
- Він вже зранку вас чекає, - каже пані Марія сміючись, поголився, вибрався.
Пан Михась і собі посміхається. Панує атмосфера гостинності як кажуть. Я запримітив, наскільки ці старенькі люди мають повагу одне до одного. Слухаю історії минулого і сьогодення. В якийсь момент розповідач робить паузу і пані Марія нас запрошує до столу. В цей час п.Михась дає змогу висловитись жінці, і тільки тоді продовжує розмову. У них не прийнято перебивати в розмові одне одного. Пані Марія до виходу на пенсію працювала вихователем у дошкільних закладах.
Ці розказані історії часів війни і розбудови колгоспів можуть доповнюватись та уточнюватись читачами у коментарях до матеріалу. Я їх передаю так, як записав від очевидця цих подій - Михайла Козія, та інших осіб. Історія 1. У Миколи Славка весілля, його дружина одружує свою дочку. Хатина Славків стояла першою по лівій стороні вулички, що коло Гамерського. Заміж виходила його падчерка, Славко Микола доводився їй вітчимом. В ці часи, кінець 40-х, владою заборонялось робити весілля через діяльність в цих районах повстанців ОУН-УПА та діяльність ніким не контрольованих "нічних". Та чоловік вирішив, що його обов'язок зробити це весілля, хоч дочка йому приходилась не рідною. У селі було ще одне весілля - на Святівці. Одружувався Микола Любич і Лікерія. Попри заборону, весілля справляли. Проходили ці весілля в самій хаті, шалашів як тепер ніхто не ставив, а танці молоді відбувались на подвір'ї під звуки скрипки, цимбалів та бубена (бубон).
- Я і мій колега Музика Бронько пішли на весілля до Любича - розповідає п.Михась. Але сталося так, що на це весілля вечором почали підходити незнайомі "нічні" хлопці і запрошувати до танців фащівських дівчат. Щоб не виникли якісь суперечки, ми з Броньком вирішили піти під весілля до Славка. Наблизившись до його обійстя, побачили в темноті солдатів, які залягли по периметру яблуневого саду. Нас вони не побачили, але їх постаті ми замітили. Розгледіли і впізнали командира Комалєвського. Хтось мабуть доложив гарнізонцям, що на весіллі будуть повстанці і ті вирішили зробити на них засідку. Та добре не розібрались на якому весіллі.
- Міську йдемо додому, - каже Бронько. Бо тут може бути щось недобре.
- Та, шо ти боїшся, - відповідаю я. Трохи побудемо та й підемо.
Всі гості в цей момент сиділи в хаті за столом. Раптом звідкілясь взялась невеличка постать, яка наближалась до дверей хати Славка. У ній ми впізнали повстанця за кличкою "Рибалка" і замітили метушню серед гарнізонів. Якась темна постать бігла з саду до причолка хати.
- Тікаємо, - крикнув хтось з нас. І ми пригнувшись, щоб ніхто не помітив тихенько відходити від обійстя Славка. Все відбувалось миттєво. Побачили ще, як солдат вискочив з-за рогу хати і "Рибалка" у нього вистрілив і вбив. Про те, що вбив, вже довідались на другий день з розповідей односельців. А цього пізнього вечора, тікали так, що було сили. А позаду лунала стрілянина. Чи з повстанцем прийшли ще інші, а "Рибалка" йшов у розвідку довідатись обстановку - невідомо? Але "Рибалку" не впіймали і в перестрілці більше нікого не вбили. За те, добре дісталось самому господарю. Миколу солдати били так, що кров'ю були оббризкані всі стіни в хаті. Згодом інкримінували причетність чи співпрацю з повстанцями і чоловіка 20 червня 1948 року засудили на 25 років з конфіскацією майна. З цього терміну відсидів 8 років. Історія 2. В часи німецької окупації у моїй хаті квартирували двоє німців. Для них була виділена окрема кімната. Німецька нація взагалі відзначається акуратністю, прихильністю до заведених порядків в різних сторонах буття. А цим двом офіцерам в характері була ще й притаманність дріб'язковості. Йдучи в канцелярію, яка була через дорогу (нинішній сільський клуб), вони ретельно обкручували клямку якимось шнурком, за яким згодом могли визначити, чи ніхто не заходив до кімнати. Я був малим, всього 9 років, замітив як німці ставили на шафу високі банки з цукерками. Хитро пробравшись через заднє вікно до кімнати квартирантів, коли їх не було і не бачила мама, з кожної банки взяв по два цукерки.
Яким чином німці взнали, що хтось відкривав ці металічні банки - невідомо. Один з них мене:
- Komm hier - крикнув німець. Утворивши з пальців руки вигляд пістолета, направив на мене вказівний палець.
- Пух, пух - сказав німець, і показав пальцем на землю. Дав зрозуміти, що як ще раз таке повториться, то застрілить.
Цей педантизм німців вражав. У березні 1944 року німецька армія відступала (фактично 13 березня 1944 р). Два квартиранти з моєї хати, разом з іншими німецькими солдатами, які також перебували по хатах у селі та польській читальні (сільському клубі), спакувавши валізи тікали. Ці валізи я допомагав їм нести. Вже минали Гребельки, як раптом один з моїх квартирантів пригадав, що в хаті на трубі від грубки забув свої шкарпетки. Заставив мене іти по них. По що там було йти - незнаю. Зашкарублі, протерті, смердючі. Я відніс їх німцеві.
Щирістю солдати-окупанти не відзначались, про це свідчили і інші мешканці села у яких перебували ці німецькі зайди. Історія 3. В часи війни, німецькі окупаційні війська захопили територію Польщі і землі Східної Галичини які раніше входили до складу Польщі. Перейшовши тріумфальним походом річку Збруч, окупували решту території України. Дивним було те, що все вже було під німцями, а кордон на Збручі був і надалі. По Збручі проходила лінія розмежування Східної Галичини і Радянської України, хоча все вже було під німецьким контролем.
Ми, з Музикою Броніславом пішли купатись на Збруч. По нашій стороні від зарічку (зарічок - місце де річка Вікнина впадає в Збруч) тоді були верболози. Молоді хлопчаки, повлазили у воду. Зі сторони Постолівки на пагорбі стояв німець охороняючи лінію розмежування. Нас замітив і почав щось кричати. Та ми не звертали уваги, купались надалі. Замітили, як німець спустив вівчарку з гачка і та стрімголов мчалась у нашому напрямку, німець біг за нею.
- Тікаймо, - крикнув я до Бронька.
В цей час оскаженіла вівчарка з берега шубовснула в воду і почала плисти до нас. Я почав виходити на беріг Збруча, а Бронько розвернувся в сторону собаки, схопив її за голову і почав топити. Вівчарка безпорадно борсалась у воді. Та почули, як клацнув затвор автомата і зрозуміли, що німець може вистрелити. Залишивши у спокої собаку, Бронько вибрався на беріг, а вівчарка напившись води поплила до свого господаря фиркаючи носом. Довго щось німець белькотів, та ми вже йшли від умовного кордону. Голови сільських рад у Фащівці (Із спогадів Козія М. - війти, старости, солтиси): Оконський Гнат був війтом приблизно до 1925 року, приміщення знаходилось на хаті Яворського Михайла (навпроти Небесного Миколи).
Куций Матеуш (батько Козій Стефанії) - приміщення знаходилось де він і проживав, зліва від дороги, яка веде на Святівку (востаннє там проживала Оконська Ганна).
Після нього війтом був Козій Михайло, мій дідо (по-батькові) - каже Михась Козій, приміщення було на хаті де проживав Муц Степан, з цієї хати походить родина Козій. Наступним був Оконський Гнат. Згодом перед війною був обраний Їжук Михайло, але вже солтисом. Перед обранням Їжука, кандидатами на цю посаду були Микола (прізвище невідоме, Салінин - так кликали у селі, загинув від рук "нічних"), проживав через дорогу навпроти Данила Муца, Федишин Захарко (хата Реус Іванни) і Марко Кулик (де востаннє мешкала Марія Чубата).
За часів німецької окупації солтисами були Гаврилишин Михайло (батько Ленчук Стефанії, хата стояла через дорогу навпроти саду Оконського Йосифа (Лукасевич Іванни)) і Ленчук Михайло (хата біля кар'єру Стінка).
Славко Микола був обраний старостою села на кінець війни, за ним Піщенко Микола (із східної України), Ковалів Дмитро (зять Бородая) - приміщення сільської ради знаходилось де востаннє проживав Ковалів Степан. Також старостою села в ці часи був Велущак Максим - це вже було на конфіскованій хаті Стефана Оконського. По лівій стороні була контора новоствореного колгоспу, а праворуч сільрада.
Голови колгоспу. Першим головою колгоспу (1940-41), ще до війни був Федишин Іван Атанасович (Гавтанас - так повуличному кликали в селі). Це були перші початки заснування колективного господарства.
Я запитую п. Козія, який все життя був в бухгалтерській справі, якими були ці початки бухгалтерського обліку? Сміється… "Уяви собі, каже він, посеред кімнати (бухгалтерія) стоїть стіл, а на ньому мішок цукру і слоїк-мірка, якою видають цукор на зароблене. Велика голка, якою колись населяли на нитку тютюн, забита в стіну кімнати і на ній настромлені листочки з якоюсь писаниною - ото і вся бухгалтерія". Ця контора знаходилась спочатку на хаті Козія (тепер Муца). Смішним було і те, як малограмотні обліковці записували, якимось хімічним олівцем, хто що робив. "Міхал - горло, Іван - шура". Треба було розуміти з цього тексту, що якийсь Михайло подавав у горло січкарні солому, а Іван перекидав її у піднавіс (тобто шуру). Вся ця писанина часом писалась на коробці з сірників - закінчились сірники і викидалась пачка. А потім приходилось відновити в пам'яті всю роботу селянина. Та почалась війна, тому колгосп проіснував якихось півтора року.
Датою створення колгоспу вважається 1948 рік. Керівниками були від початку створення колгоспу - Пантелеймонович Олександр, Пуковський Степан Ілліч, Білий, Антонів Іван Андр., Заховайко Ілля Антонович, Моравецкий Казимир Волод., Ковальчук Петро Е. (1959-60 рр.), Попчук Андрій Павлович (1960-64 рр.) - за двох останніх відбулось воз'єднання двох сіл Турівки і Фащівки (і Тарноруди. Відомо, що на початку створення колгоспів, село Тарноруда мало своє господарство - колгосп ім. Калініна). Моравецький в цей час (при з'єднанні) був зав відділенням у Фащівці.
Моравецький прийшов до Фащівки після Заховайка у 1959 році. А вже в 1961 р. відбулось перше об'єднання сіл в одне господарство, яке проіснувало до року часу.
За часів об'єднаного колгоспу Козій Михайло працює головним бухгалтером, його замісником Косик Роман Григорович.
У березні 1972 року відбулось повторне об'єднання колгоспів. Фащівляни були противниками цього, тому збори переносились кілька разів, та в кінці-кінців мусіли погодитись. На зміну Моравецького, прийшов Мокрій Іван М (родом з с. Іванівка). Грубий за характером чоловік.
Чомусь в характері окремих голів колгоспу, було притаманне обзивати по гучномовцю людей, називати їх "зміями з чорними пащами" і тому подібне.
В конторі колгоспу була окремча невелика за розміром кімната, де знаходилась радіостанція.
Це був досить громіздкий виріб, який підключався до радіолінії населеного пункту, перериваючи державне радіомовлення. В центрі села (або десь на колгоспному дворі у кращому випадку) на електричній опорі (стовпі) висів великий гучномовець, який вже о 5 год 55 хв ранку починав трансляцію з бою Кремлівських курантів. Після основних новин, підключалось місцеве радіомовлення в особі голови колгоспу, який давав рознарядку та план робіт на поточний день. Починалось словами: "Увага, увага! Говорить місцеве радіомовлення. Передаю наряд на сьогодні …, і т.д." - хрипів гучномовець на усе село. Дуже часто хлопчаки кидали в такого "капелюха" камінням, щоб він перестав "репенити". Та його лагодили, і він знову не давав спати втомленим від праці людям, аж до опівночі. Ці ранкові наряди звучали у кожного в хаті, через звичайние радіо за 5 рублів, бо до кожної хати воно обов'язково мало бути підведене. "Ой мамуню, де той череп, що татуньо в нього се…ть? Та незнаю де поділа, вчора з нього кашу їли" - таку примовку говорив по радіо один з голів колгоспу. І до сьогодні пам'ятають люди окремі кумедні висловлювання тодішніх голів колгоспу. Історія 4. Підмахнули Заховайка.
Такий був Семен Черній - заступник бригадира тракторної бригади у Фащівці. У неділю, всі посходяться до контори колгоспу і обговорюють різні речі, жартують. Заховайко щось смішне розповідає про Чернія, всі сміються. Семена, це трохи зачепило за живе. Чоловіки ще якийсь час розповідали різні історії і тут Черній втрутився у розмову: "Ви знаєте, я читав в "Огоньку" - каже Черній, що знайшли Гітлера". ("Огонек" - радянський суспільно-політичний щотижневик з кольоровими ілюстраціями в якому публікувались вірші, оповідання, досягнення в галузі науки, сільського господарства, і таке інше).
- Та не може бути? - заперечили присутні.
- А я вам зараз розкажу, - продовжив Семен. Він довго фантазував і на ходу придумував свою байку. Всі уважно його слухали, в тім числі і голова колгоспу - Заховайко Ілля.
"… і ось коли відкрили труну Сталіна, - закінчував фантазувати Черній, то знайшли Гітлера".
- А де знайшли !? - аж підскочив Заховайко.
- А в Сталіна в с…ці, - відповів Черній.
Всі голосно зареготали з Заховайка. Допитався ! Історія 5 з розповіді М. Козія. Контора колгоспу у Турівці була розташована де тепер вже недіюча бібліотека. Як завжди біля контори збиралось багато люду, обговорювались господарські питання, події села.
Було після дощу. Ковальчук Петро Еммануїлович стояв в центрі калюжі і щось розповідав оточуючим. Всі навколо сміялись, але не з його розповіді, а з того, що стояв по середині калабані і під свою розповідь ще й притупував ногами. Він добряче недобачав і носив окуляри з високим показником діоптрії. Потрібно було якось проінформувати колишнього директора школи і нинішнього голову господарства, щоб вийшов з калюжі, але так, щоб ніхто не почув.
"Я підійшов до нього, - каже Козій і на вухо прошепотів - Петро Еммануїлович, ви стоїте в калабані, вийдіть з неї бо всі сміються, але не подайте виду що я вам кажу".
"Да, да в калабані ?!" - завовтузився і голосно промовив Ковальчук, і всі навколо ще більше зареготали.
- За кілька хвилин, - розповідає далі п.Михась, я виходжу з контори, Ковальчук знову стоїть в тій самій калюжі і щось весело розповідає.
Будучи директором школи Петро Ковальчук зробив першу циркулярку. На неї приїжджали дивитись, як на щось дивне. Керівництво району вважало, що якщо він такий майстровитий чоловік, то і колгосп потягне. Тому в 1959 році його було обрано головою к-пу ім. Лесі Українки.
Згодом відбулось роз'єднання господарств і головою колгоспу ім. Карла Маркса у Фащівці, знову став Моравецкий Казимир Володимирович, який на цій посаді був до 1972 року.
"Заслуга Моравецького К. і Гусака Володимира (бухгалтер колгоспу після 1962 року), що проклали кам'яну дорогу до Фащівки 1967-68 роках" - каже п. Михась. Цю дорогу викладали камінням наймані працівники з Нараєва. Її ніби мурували вкладаючи кожен камінь щільно один до одного, звідси і назва - мурованка.
Колгоспні поля орали під посіви зернових кіньми, а під цукрові буряки, якихось 30 га (оранка глибокого зябу) залучали МТС з району, все інше орали кіньми.
Мої власні спогади.
До колгоспу я прийшов в кінці серпня 1981 року. Головував тоді Шевчук. Після Шевчука, головою колгоспу став Томчишин Йосип Володимирович. На цій посаді довго не протримався - 1 рік.
Після нього у 1983 році, в часі жнив на зборах партбюро представили енергійного чоловіка у фуфайці - Гладчака Михайла Олексійовича. За його головування почалася реконструкція та відбудова тваринницької ферми, тракторної бригади, будувались токи, асфальтне покриття доріг та інше. Висока дисципліна, відносно висока заробітна плата. Будувались нові сільськогосподарські приміщення, закуповувалась нова техніка: автомобілі, трактори, комбайни. Колгосп за короткий час вийшов у число передових господарств району і став "колгоспом-мільйонером". Значно полегшилась праця звичайних робітників в тваринницькій галузі. Провели молокопровід, роздача кормів проводилась механізовано (до цього корма у жолоби носили у кошиках та веретах). Зарплатня окремих трактористів становила 400 - 500 рублів (карбованців). Значні на той час гроші.
На тракторній бригаді в зимовий період створювались ланки по ремонту техніки: культиваторів, сівалок, борін, сцепок та іншого знаряддя для обробітку грунту. Зарплата слюсаря в зимовий період була невелика - всього 80 карбованців (ставка). Слюсарями були ті ж комбайнери та трактористи. Наприклад ланка по ремонту сівалок та культиваторів: Століцький Володимир, Муц Ярослав, Грицай Іван. По ремонту сцепок, плугів: Гамерський Данило, Гуменюк Степан, Суль Володимир. По ремонту борін: Дроздовський Якуб, коваль Козій Теодор - який кожен зуб борони (борін було десятки штук) нагрівав на горні і відтягував по довжині вершину зуба до певної міри. Це була важка і виснажлива робота цілий день товкти молотком. В зимовий період у старій неопалювальній майстерні, мені приходилось точити деталі до с/г техніки. Зарплата становила 110 карбованців (така ставка токаря).
Тракторна бригада кінця 70-х - поч.80-х років. Комбайнери: Століцький, Муц, Грицай, Гуменюк, Ставничий. Трактористи: Башнянин, Гамерський, Суль, Каптій, Головко, Гордий, Кухарський, Юрчак, Скальський, Дроздовський, Мокрій, коваль Козій, зварювальник Задорожний і я виконував токарні роботи - чисельність усіх на бригаді було 19-20 чол., крім них були шофери: Засятко, Якимів, Головка І., Вавілон, Славко Є., Славко І.(Гончар).
Їздові на фермі: Федишин, Гамерський, Реус, Хміль, Башнянин, Коваль І, Коваль Д., Пахолок Т., Грицай.
**** Та знову повернемось до розповідей Козія Михайла. В 1950 - 51 рр. Козій Михайло проходить навчання у Бучацькій школі бухгалтерів. З грудня 1951 по грудень 1954 року проходив службу в армії у м. Севастополі.
За своє життя пропрацював з 16-ма керівниками. У 16 років був першим бухгалтером новоствореного колгоспу у Фащівці. У 1962 році виявив бажання продовжити навчання і підвищити свою кваліфікацію у вищих закладах. Дуже не хотів відпускати його з колгоспу Моравецький. Та М.Козій порадив йому, що на цю посаду може підійти Гусак В. Так і сталося.
Починаючи з 1962 року по 1996 р. працював головним бухгалтером агрофірми "Поділля" селища В. Березовиця. А з 1996 по 2010 роки - головним бухгалтером на заводі газового обладнання "Альфа-Газпромкомплект". З 1964-у закінчив Копичинецький технікум бухгалтерського обліку, а 1974 - закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут (заочно). У Тернопільському фінансовому працював нештатним викладачем, очолював громадську кафедру бухгалтерського обліку, яка знаходилась в агрофірмі і був її завідувачем.
Три роки був членом державної екзаменаційної комісії Фінансового інституту, і два роки її головою. Два рази нагороджений медаллю "За доблесну працю" та званням "Відмінник змагання України" Мінсільгосппродом, а 2002 року визнаний "Кращим бухгалтером України".
Трудовий стаж у сфері обліку складає 60 років ! Вражає, чи не так?
Багато пережито. Втратив сина - Бориса. Та сьогодні його радують онуки, правнуки, дочка Наталя. ***** Ми сидимо у теплій, привітній, затишній хаті. Слухаємо розповіді його життя. Розповідати є про що. 85 років - це роки щастя і турбот, радощів і прикрощів. Це та межа, коли попереду вже майже немає майбутнього, але залишився безцінний скарб - спогади минулого. І ці розповіді залишаться в пам'яті дітей, онуків, правнуків.
Йому не дали висловитись на сцені клубу під час святкування 150 річниці з дня заснування храму. Сказали мовляв "не той формат" і зупинили на півслові. Забракло молодим терпіння послухати кілька цікавих історій. Дещо збентежений, він вийшов з клубу і поїхав до дому.
Я подумав, що мабуть образився старенький. Та вже при першій зустрічі з ним, він каже: "…Та це моя вина. Мені треба було почати щось з молодіжного, а я старий зачав розказувати про минуле. А молоді це не цікаво".
Він не тримає образи, але мені чомусь дуже прикро і соромно за тих людей. Без минулого, немає майбутнього - усім відома фраза.
Моє покоління не може зрозуміти нинішніх вподобань молоді, їх музики, інтересів. Але й ми в свій час були такими ж. У 70-і роки слухали заборонену групу "The Beatles" («Битлз») та інших виконавців, а батьки казали: "Що то за бумкання, що то за музика". Та все таки складається враження, що молодому поколінню сьогодні не так вже й цікаво слухати історії минулого, чи самим шукати і описувати їх. Просте спілкування, похід до театру чи кіно - все витісняє Інтернет. Молодь сліпне біля моніторів, обмінюючись миттєвими повідомленнями в Мессенджері. Їм у ньому легше спілкуватись, ніж наяву. Цікавий випадок був. Дітей повели в художній музей, але кілька чоловік витягнули смартфони і підключились до мережі Інтернету. Там цікавіше, а в музеї, що там дивитись? Картини і картини! Коли мені кажуть, що історія для молоді не цікава - пробую заперечувати. Але потім приходжу до висновку, - а може справді не цікава. Або ми її нецікаво розповідаємо. Фащівка - село з особливою історією. Тільки один випадок трагедії Стінки можна досліджувати і шукати правдиві факти. Адже кожен, хто розповідав про її підрив 45-го року, розповідав з певними розбіжностями. Наприклад дещо по іншому описує цей факт про Стінку Г. Онуфрик "Для вас мій спомин, молоді". Тому цікавитись є чим, було б бажання. Відео "Фащівка. Історія села" (у документах, спогадах, фактах) - можна завантажити за посиланням: https://u.to/n8AYIA
Ми продовжуємо розмову про вчителів Фащівської школи. 1938 рік (1 клас) - Снігурський Євгеній, був родом з Тернополя. Запам'яталось, як його дружина варила малим учням каву.
1939 - 40 роки (1 - 2 класи) - Пантелеймонович Олександр Григорович, та Новаковська Євгенія Михайлівна, вихователькою була Михалєвич Зеновія. Дещо з історії про Новаківську Євгенію - троюрідну сестру моєї мами.
У Михайла і Марії Новаківських (в селі називали Наваковські) - було четверо дітей: Ксеня, Євгенія, Текля та Стефанія. Історія трагедії - перейти на абзац матеріалу.
Євгенія (особисто була знайома з митрополитом Шептицьким А.) вийшла заміж за Войтовича з Рожиськ. Життя не склалося. Коли закінчувалась війна, то разом з німцями при відступі військ, вона покинула батьківщину.
У Відні їх (вона була не одна) поселили в пересильний пункт, де йшла "відсортовка" по національності. Німці до німців, чехи до чехів і т.д. Її запитали, якої вона національності, і та відповіла що українка. Там заявили, що ніби-то немає такої національності, то запишемо - росіянка. Новаківська підняла такий галас, що заставили перереєструвати всіх українців яких записали росіянами.
Перебралась у США, а звідти виїхала до Канади. Там вийшла заміж за мільйонера Пастернака. Збудувала відомий будинок для перестарілих. Евгенія Пастернак (1919-2011) була засновницею Пансіонів ім. Івана Франка (перших етнічних будинків для людей похилого віку) і майже 50 років очолювала їх.
Доктор Пастернак була широко відома серед української громади не лише у Канаді, але й в Україні, як пристрасна патріотка, вчитель, адміністратор та фахівець у галузі ґеронтології. Вона була відзначена понад 80 медалями та нагородами, а також двома почесними званнями доктора. Серед її нагород - Орден Канади (Order of Canada - найвища у Канаді нагорода), Шевченківська медаль (найвище визнання надане Конґресом Українців Канади) та медаль Президента України (за часів Л.Кравчука). Була запрошена на коронацію королеви Єлизавети II. Цей історичний відеофрагмент коронації можна знайти за посиланням на YouTube.
Вона глибоко розуміла і піклувалася людьми похилого віку і постійно працювала, щоб Пансіони ім. Івана Франка стали такими, якими вони є сьогодні. Д-р Пастернак створила ідеальну культуру українського та канадського домашнього середовища. З часом вона переселилася до Пансіону у Торонто та проживала там, аж поки 22 серпня 2011 р. не відійшла у вічність по тривалій недузі. Під час свого урядування вона мала честь вітати у Пансіонах ім. Івана Франка Прем'єр-міністра Канади П'єра Е. Трудо і першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука. Посилання на матеріал (http://www.ivanfrankohomes.com/). ***** Продовжуємо про вчителів Фащівської школи.
1941 - 44 роки (3 - 4 клас) - Мартинюк Євстахій, після нього Киданчук, Онуфрик Галина (з Староміщини), Галиш Богдан, Білик Ольга, Хвоя, Співак, Галічевська Марія (1960 рік) та Моравецька Надія (до 1972 року). Про кожного з цих вчителів, можна розказувати різні історії, які дійшли до нас з минулого.
Онуфрик Галина - вона виклала історію свого життя в матеріалі "Для вас мій спомин, молоді". Там є спогади про своє перебування у Фащівці. Про вчителя Хвою, контуженого чоловіка розповідали різні речі. В своєму невеличкому господарстві (при школі) тримав козу. По драбині ця коза часто вилазила на горище школи, і звідти споглядала на учнів, які забавлялись на перерві. Хтось із малих шибайголовів тихенько виліз на горище і зіпхнув козу. Ох і бив їх Хвоя за цей випадок. Цього вчителя підозрювали у загибелі Палани Швед (від її обійстя залишилась стара грушка - в сторону до хати Сташишина), та прямих доказів не було. Співак - дивакуватий був учитель. У продовольчий магазин привезли светрі. Довго Співак вибирав собі до вподоби якогось светра, а потім запитав покупців: "А то мужеский чи дамський?". Светр мав якусь рожеву полосу спереду.
- Якщо вдягнете полосою назад, то мужеский, а як наперед - то дамський, хтось пожартував. На вечір до сільського клубу, вчитель прийшов у новенькому светрі вдітому задом на перед.
Галічевська Марія Іванівна - ця вчителька вивела у світ багатьох дітей нашої сільської школи. І досі пам'ятаю свою першу вчительку Марію Іванівну. Була вимогливою до учнів. Разом з Моравецькою Надією Григорівною, ми учні початкових класів ставили концерти у сільському клубі. Цю атмосферу підготовки, репетиції і саме свято неможливо забути. Та надмірна вимогливість її й погубила. Хтось з учнів, чогось там не вивчив, і та використала не педагогічний підхід - напхавши кропиви у штани малої дитини. ОБЛВНО (Обласний відділ народної освіти) був категоричним - заборонити педагогічну діяльність. Вона покинула Фащівку 1970 року і виїхала до свого села. Надмірна жорстокість, але всі згадують її, бо була першою вчителькою.
Мій дід Іван Геб був при школі сторожем. В ці обов'язки входило і прибирання і опалення в холодний період навчального року. Був такий випадок. Учителька Галічевська питала учня табличку множення, а він її не знав.
- Ну, то скільки буде 7 на 7?
- А ви знаєте? - відповідає Суль.
- Я, - каже Галічевська, знаю.
- То чо сі питаєте? - каже Володя.
"Ось, зараз покличу старшого чоловіка, і той знає табличку множення" - кричала Марія Іванівна на учня.
- А ну, Гиб скажіть, скільки буде 7 помножити на 7 - питає Марія мого діда, прочинивши двері у коридор.
- 49 - з серйозним виразом лиця відповів дід Іван. Із всієї таблички множення, він тільки те і знав, і Галічевська про його знання в галузі математики теж знала.
Були різні смішні історії. "Федьку, буква "Р" і "А", разом як буде?
Довго думав Федько, як скласти дві літери докупи, і нарешті вимовив: - "двайціть штири".
Ми дійшли до теми про Січових Стрільців та повстанців. За словами п. Козія, з фащівлян служили в корпусі Січових Стрільців Армії УНР: Оконський Йосиф - хорунжий (проживав в Гребельках), Козій Йосиф - писар у Симона Петлюри (чоловік Ксені Козій), Старунь Михайло (батько Старунь Стефанії), Гаврилишин Василь, Оконський Теодор (чоловік Павліни Оконської), Федишин Іван.
Членами Організації Українських Націоналістів у Фащівці були:
Задорожний Павло, Потурний Володимир, Тригубчак Іван, Муц Михайло, Пантелеймонович Олександр, Заболотний Іван, Міняйло Гринько.
Членами УПА були: Бичок Яків, Бичок Зеновія (Соня), Бичок Федько, Оконський Іван Григ., Голубенний Михайло (в Гребельках), Гончар Михайло, Гончар Яків, Славко Іван, Славко Михайло, Славко Євгенія, Копач Михайло, Кава Михайло, Кирилів Марія, Махобей Степан, Штокайло Михайло (список арештованих).
Ще одну тему варто зачепити. Це переселення українців з етнічних земель, що опинилися в складі Польщі, або окуповані німцями. Багато людей стали заручниками радянсько-польської угоди і були переселені до інших областей УРСР, де відновився процес "радянізації" в середині 1944 року.
В ці роки до села прибули сім'ї: Дроздовські, Юрчак, Башнянин, Кінь, Величкович, Самійло, Суль, Хміль та інші. Історія 6. Дроздовський Якуб Франкович був виселений разом з мамою з села Болотиче (немає на сучасній карті) Рава-Руського району у 1942 році. В роки війни, ця територія була захоплена німцями, які будували в цьому районі військовий полігон. Мама з малим Якубом (батько помер після паралічу, ще в рідному селі), якому виповнилось 4 роки переселились у Фащівку. (На фото Якуб Дроздовський, травень 2012 р.). Поселили їх на панському обійсті Ізраїля та Песі Бондерів, які були страчені в Скалатському гетто. Розкішна хата під бляхою, як і всі господарські будівлі.
На той час там уже перебувало на проживанні двоє людей: Кухарська Текля і Ганна Голубенна (сестра Івана Міняйла). З якої причини вони там перебували - невідомо.
Однією з версій їх перебування є така - тут зробимо невеликий відступ.
Осінь 1940-го року. Хата Кухарських стояла між хатами Василя Гаврилишина та Теодора Безпалька. Малі діти, дочка Теклі Кухарської - Зеня та Ганна Гаврилишин (сестра Йосипа Гаврилишина) грались сірниками. Розпалили клоччя (клоччя — відходи, що утворюються під час чесання волокна конопель). Сталася пожежа, яка переросла в пожежу величезного масштабу.
Хати та господарські будівлі на той час були покриті соломою і обійстя щільно стояли одне біля одного. Від хати Кухарських вогонь перекинувся на хату Гаврилишин, Старунів (де медпункт), потім почала горіти велика стодола Оконського Стефана.
Від високих температур повітря утворився вихор. Навіть горіли хати Яна Музики, Павла Задорожного, будівлі Клака (де Башнянин), Прокопа Міняйла. Закінчилась пожежа спопеливши хату Бичок.
Можливо це і стало причиною того, що жінка не мала де жити і її влада дозволила поселитись на пустуючій хаті Бондерів.
Що-до Ганни Голубенної (з дому Міняйло), то вона була одружена в Гребельки (тепер це подвір'я Охоти). Її чоловік Михайло через причетність до повстанців загинув від рук НКВД в Зелені свята 1945 року. Чому жила на хаті Бондерів - невідомо.
Хата сім'ї Бондерів (тепер пустуючий пляц) стояла між хатами Гончар і Заболотних.
(Із спогадів Дроздовського), двері маєтку виходили на хату Заболотної. Було кілька кімнат. З господарських будівель - хліви, шопа на сіно, все під бляшаним покриттям.
Через якийсь час, Кухарська Текля переселилась на пустуючу хату Кендифорської .
Згодом на хаті Бондерів залишились тільки Дроздовські. Багатьом в селі цей маєток впадав в очі. Фрагмент розповіді Якуба Дроздовського про минуле.
Нині крадіжки, вчиняються не для задоволення необхідних життєвих потреб, а для придбання престижних речей. Та в ті часи, можливо було навпаки.
Люди ночами стягували бляху з господарських будівель, забирали дошки, розтягували маєток Бондерів. Що могла зробити сама жінка з малолітньою дитиною? А тут ще прийшла у гості М. Ленчук (Габриєлів) і налякала жінку, що може приїхати жид і вас поб'є за то, що сиділи на його хаті і не впильнували від розкрадання.
Тому Дроздовська Ядвіга з Якубом перейшли на хату Ревуцького, які свого часу виїхали до Польщі (хата Ревуцьких стояла на місці сучасного городу Суля В.), це був будинок, який поєднував в собі хату, хлів і стодолу - все під одним солом'яним дахом.
Таких будинків в селі було багато. Згодом на хату Ревуцького до Дроздовських підселили Дудневичів з онуком. Була тіснота, одна кухня на дві сім'ї. І Ядвіга звернулась до Миколи Славка (старости села) з проханням надати інше житло.
На той час будинки маєтку Бондерів селяни розтягли.
Де-що про Бондерів. У єврейську сім'ю Льорбера Йося і Сури, Бондер прийшов у зяті одружившись на їх дочці, яка звалась Песя. Ізраїля Бондера в селі кликали Срулько (важко мабуть людям було вимовити Ізраїль (Israel)), тому і перекрутили ім'я.
Згодом у Бондерів народились діти: Йоанна - 1924 р.н. і Йось, який народився 1929 р. Їх історія описана в матеріалі "Про родину Бондерів (Joseph Bonder and Joan Bonder)".
Сім'я Бондерів у Фащівці володіла 100 гектарами кращої землі, мали млин, добротну забудову. Але весь реманент та худобу було конфісковано з приходом совєтів у 1939 році. А вже 1942 року, під час німецької окупації, їм було наказано з'явитись в табір примусової праці містечка Скалата.
Тернопільська область в роки нацистської окупації за адміністративно-територіальним поділом не була цілісною. Шість північних районів області (Кременецький, Почаївський, Вишнівецький, Лановецький, Дедеркальський, Катербурзький і Шумський) як «гебіт Кременець» 1 вересня 1941 р. увійшли до складу генерального округу «Волинь-Поділля» рейхскоміссаріату «Україна», інші райони були складовою частиною дистрикту «Галичина» Генерального губернаторства ще з 1 серпня того ж року. Багатьох євреїв з "галицької" частини перевозили до "табору смерті" у Белжець (Польща).
Бондери йдучи в Скалатське гетто були де-що проінформовані про те, що може на них чекати. Тому і відіслали своїх дітей в село Гостру Могилу до знайомих (більш детально читайте за вищезгаданим посиланням).
Далі піде нез'ясована до кінця інформація, яку переповідали колись у селі. Свої кошти від багаторічної праці (не конфісковані Радянською владою) Бондери залишили людині в селі, якій довіряли. Після війни хтось з дітей єврейської сім'ї (чи можливо з їх близьких друзів) требували повернути коштовні речі, та жінка відповіла, що чоловік забрав в Стінку, бо вдома боялись тримати такі кошти.
Чи так воно було, чи це тільки здогадки? Хто знає? А поки-що повертаємось до поневірянь, які випадали на долю переселенців.
Тим часом у Ядвіги Дроздовської народився хлопчик Михайло. Їх переселили на хату Михайла Славка (на сьогодні там город), яка була майже навпроти хати Бондерів.
Двоє братів Славків жили поруч - Іван Славко, а за ним (в сторону теперішньої хати Муц Ганни) стояла хата Михайла Славка. Сам Михайло помер ще до війни, а жінку Марію (у неї був бункер, де переховувались "повстанці") вбили "нічні", (щось не те жінка сказала і вбили). Тому порожня хата під солом'яним дахом прихистила переселенців з Рави Руської - Дроздовських.
Слухаючи ці історії минулих днів від односельців думаєш, як практикувалось самозаселення пустуючих будинків. Адже, жили спадкоємці чи якась родина минулих власників хати, про те ніхто не звертав на це уваги.
Наприклад на хаті вбитих 1945 р. Новаківських, деякий час проживали Гриців Стефанія, згодом Ковальчук Олекса. На хату вбитих Домка і Катерини Поляк - поселили родину Башнянин (переселенці 1946 року). Хату вивезених на заслання сім'ю Славко віддали новоприбулому голові колгоспу Моравецькому К., і так з багатьма будинками в селі Ковальчуків, Б'ядровських, мельниківська хата (хата під черепицею, яка належала до сільського млина - для мельників) - у ній жила Харатина Заболотна.
Кілька років проживали Дроздовські на хаті Михайла Славка. Старенька обшарпана хата, протікала. Потрібно було відновити солом'яний дах.
Зав'язались колгоспи, ці перші роки були найзлиденніші. Колгоспи організували, позабирали в людей реманент, худобу, та кормів годувати її не мали. Тому, навіть соломи не дали жінці на пошиття старої хатини.
Переселили Дроздовських на хату Марцинишина, де вже проживала Стефанія Століцька з дочкою. Так ділили дві сім'ї одну хату, від городу Століцька, по другій половині Дроздовські.
У 1965 році сім'я Наставних виїжджала з Фащівки у Мислову. Дроздовські вирішили купити хату у них. За хату заплатили власникам, але на офіційні документи коштів не було. Якось домовились про зменшення суми, щоб зробити "контрахт", як промовив це слово Якуб Франкович (з наголосом на літеру "о"). Тепер у нього була своя хата в якій проживає і нині.
Багато довелось пережити за свого життя. (Із спогадів Дроздовського Я.Ф.).
Ще проживаючи на хаті Бондерів, вночі до них вдерлись невідомі. Щось допитувались у його мами, вона все заперечувала, що нічого не знає. Взяла на руки малого Якуба, який прокинувся і продовжувала промовляти: "не знаю, не чула". Про що запитували, вже стерлось з пам'яті, але непрохані гості дали спокій і пішли. Могло бути по іншому.
Між новозбудованою хатою (1970 р.) Рудиків і хатою Муца Василя - нині велика галява. А колись там стояли хати. Серед них, була Хата Заяць Марії і Ганни. Однієї ночі 40-х років цих жінок не стало. Ніхто з людей не знав, куди поділись. Але із спогадів Л....ка (особисто про це розповідав), він сам відвіз фірою вбитих жінок до Збруча. Якби не виконав цієї вказівки, то вбили б його.
Річка Збруч ще багато приховує таємниць.
Із спогадів Теклі Кухарської, в якої був схрон де переховувались її чоловік Іван та його брати Йосиф і Василь. Одного дня більшовики під конвоєм привели до її хати односельчанина М., який (був членом СБ ОУН) і мав показати місце знаходження "бункера". Його водили по селі одягнувши в якусь палатку, яка закривала лице. Він показував всі місця, в яких ховались так звані "повстанці". На той час, троє братів переховувались в землянці, яка була вирита в полі. Тому нікого не знайшовши, причепились до жінки:
- Де ваш чоловік? - запитують.
- В армії - відповідає Текля.
- В якій армії?
- Та в червоній - каже Кухарська.
- А може в зеленій? - підсміхаючись запитують більшовики.
- Ні, в червоній - стоїть на своєму Текля.
- То покажіть якісь докази, листи, де він служить?
- Він не вміє писати, - відповіла Текля.
Так, сміючись вийшли з арештованим з хати. Пізніше М. був вивезений з сім'єю в Сибір. До села повернувся у 1969 році.
Багато з невідомих (і відомих) людей села, вважали себе за повстанців, хоч насправді не підпорядковувались жодній організації, яка боролась за самостійність власної держави. На свій розсуд страчували і калічили людей. В нашому невеликому селі порівняно з іншими селами, було дуже багато різних криївок. Село для повстанців вважалось своїм. Але було в ті роки вбито багато невинних людей, тими, хто чинив вирок на власний розсуд.
Ми знали (уже покійного нині) Василя Гаврилишина, як сільського листоношу, і кумедного чоловіка з яким любили жартувати. Дядя Вася - кликали його в селі. Ще тепер пам'ятають кумедні історії з ним.
Ці історії варто таки згадати. В любу пору року, хатина Броніслави Гаврилишин (дочка Василя), на вечір збирала людей. Йшли туди з кутка, як казали в селі "на вечорниці".
Грали в карти, розповідали різні історії, жартували з діда Василя. Мав старий звичку вживати в реченні слово "аже" ніби не словосполучення, але що воно означало, було відомо тільки йому. Приходили і вдень чоловіки "на сто грам", і щирий дядя Вася їх вгощав. Тітка (у нас кажуть цьоця) Бронька трохи покрикувала на гостей за випивку, але й сама любила вгостити, була щирої вдачі, жартівлива з запасом різних анекдотів та смішних історій. Це була душа любого колективу нашого кутка.
В черговий раз прийшли чоловіки до дяді Васі (Броніслава була на фермі - працювала свинаркою). І старенький Василь добряче "вгостив" хлопців.
- А де ви діду, горілку берете? - запитують.
- Аже Бронька, -каже Василь, бутель з горілкою в мішок з пшеницею сховала.
- То ви що, бутель з мішка витягнули? -допитуються чоловіки.
- Нє-є-є. Я відкрутив корок, і шлангом потягнув з бутля в писок (в рота, треба розуміти), а потім з писка в банячок. Та й і вам приніс.
Когось в цей момент знудило. Всі повискакували з хатини і почало вже нудити всіх. Більше у діда Василя горілки "з неперевірених джерел її отримання" - не пили.
Було й таке, що прихованого запасу горілки дядя Вася знайти не міг. Броніслава добре її заховала. Але була "заначка" з мізерної пенсії. Тому, як вихід із скрутної ситуації кимось передавав, щоб купили чвертинку в магазині.
Одного разу передав на горілку Йосипу Засятко, який шоферував і якраз їхав в Турівку. А Йосип віддав гроші Броніславі, і вирішили з Муцом Степаном пожартувати з діда Василя. Розіграли цілу виставу.
Йосип зіграв роль міліціонера, почепивши навколо кашкета обод з старого піонерського галстука (взятого у мене), підмалював вуса. Роль міліціонера підкреслювала канцелярська папка-скорозшивач. Степан Муц взявши халат і хустку дружини Галини, зіграв роль сусідки Голубенної Зофії (роль свідка) - старенької жінки, яка проживала поруч. Велетенська, кремезна постать Степана у халаті з закутаним лицем у хустину, дуже мало нагадувала маленьку нашу сусіду Зофію. Але дід Василь не розгледів каверзи.
- Ви Гаврилишин Василь? - запитує Йосип в образі міліціонера.
- Так, я. - зі страхом відповідає дядя Вася.
- Ви передавали гроші на горілку?
- Аже ніц я не передавав, - відповідає Василь.
- А во, Голубенна каже, що передавали гроші Засяткові на горівку (горілку), - допитує міліціянт. Голубенна ствердно хитає головою, -"так, так - передавав".
- Аже вона бреше! - відповідає перестрашений дядя Вася.
- Розпишіться в протоколі!
- Аже я писати не вмію. (Дід Василь, справді був не письменний, хоч і розносив пошту по селі !)
- То поставте хрестик! - не відчіплявся міліціонер.
- Аже рускі в хрести не вірат (тобто вірять)! - як останній аргумент залишити "протокол" без підпису благав дядя Вася.
Хлопці чуть не попадали від сміху з останньої фрази.
Смішна пригода з Василем Гаврилишиним облетіла цілий куток. А на другий день, (вже справжня) Голубенна Зофія прийшла в якійсь потребі до Броніслави. Побачив її дядя Вася і крикнув: "Аже Зіхна продажна, марш мені з подвіра (тобто подвір'я)". І вигнав сусідку. Залишився єдиний знімок цього кумедного старенького чоловіка - Василя Гаврилишина.
- Аже ти чо не женишсі?, запитує старий в Євгена Коваліва.
- Та нема вуйку на кому.
- Аже їдь на акзал, там тих хандрег до грома.
Але його, в ті післявоєнні часи, попросили виконувати страшну місію.
Час від часу по Збручі плили трупи людей, вбиті за нез'ясованих обставин. Ці трупи бачили селяни нашого, сусіднього та інших сіл по течії. Люди почали обурюватись від цього видовища. Тому влада призначили людину, яка би цим займалась. І якщо хтось побачив чиєсь тіло в річці, то давав знати Гаврилишинові. Його робота полягала у тому, що мав їх виловлювати якимось гаком і хоронити. Такі були масштаби вбивств.
(читати продовження) Поділитись матеріалом:
(
