Така вже здатність людська, запам'ятовувати події та відтворювати їх через багато років. Я народився в цьому мальовничому селі, де жило багато з моєї рідні. Серед них було двоє стареньких, якими на схилі літ опікувалась моя мама. Мене малого посилали віднести їжу цим двом самотнім бабцям, які жили біля сільського млина. Мельниківська хата, Порохонська Текля і Заболотна Харатина, хатина баби Мокрійки. Одна з них - сестра моєї бабці, інша її тітка (цьоця - як казали в селі). У дермантинову чорну сумку ставили миску з варениками посипані шкварками, алюмінієву кастрюлю (ринку - по сільському) з борщем або супом, в іншу руку давали збанок з молоком. З цією поклажею ішов по живописній стежці, яка звивалась у різнотравї річки Вікнини.
Літо. Аромати трав, ранкові роси, співи птахів. Ця подорож тоді здавалась довгою. Робив кілька перепочинків, адже втомлювались руки від тяжкої ноші. Вже на підході до їх домівок долинали звуки вальців старого млина. Бабця Текля Порохонська (з дому Мокрій) сиділа на лавці, яку від полуденного сонця заслоняли старезні кущі бузку.
- Посидь зі мною, Геню. - просила баба Текля. - Щось тобі буду повідати.
Та де там. Що там з старою бабою сидіти і слухати її байки. І біг до своїх однолітків, не думаючи про те, що недослухавши чиїсь розповіді, втрачаєш історію свого села. Бо з цих спогадів, вона і складається.
Будучи малими, ніхто з нас не задумувався про тих, чиє життя збігає. В такому віці ми не схильні до ностальгії, немає жалю за минулим. Бо час не є ворогом, а минуле - незаповнений простір. Тепер, коли цих спогадів багато, коли пам'ятаєш обличчя тих, що жили в стінах старих, нині вже пустуючих будинків, на все дивишся по іншому. За смертю старенької людини, помирає і її хатина. Заростає стежка де ступали її кроки, осипається побілка зроблена її руками.
.....
Дощу і снігу наковтався комин,
І тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
Улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
І кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде… (Ліна Костенко)
(Кияшиння (лушпиння) - листочки кукурудзяних качанів).
Спогади і надалі будуть приходити до нас, і відмовитися від них ми не можемо. Спогади тих, кого сьогодні вже немає (або не буде з часом).
Одна і таж історія минулого села, розповідається по різному. Але записую їх так, як і розповіли мені. А там вже на розсуд читачів - де неточність, де правда, а де видумка. То ж продовжуємо тему часів минулого, бо воно, ще залишається - незаповненим простором. Історія 7. Із спогадів Теклі Федишин.
1950 рік. До Теклі зайшла Славчиха (родин Славків у Фащівці було декілька). У Славчихи була криївка для повстанців. В основному господарі дому де була криївка і харчували переховувачів. Жінка просила допомоги у Теклі, так як засмерділось м'ясо у діжці, що призначалось для повстанців. А такі промахи, могли дорого коштувати жінці.
- Ви, цьоцю візьміть і вимочіть його в кількох водах з сіллю, додайте листочок (лавров.), перець. Може переб'є запах. - пропонувала Текля.
З цим Славчиха і пішла додому.
Але вночі до Теклі прийшли "нічні", почали гримати в двері, щоб відчинила. Та відкрила двері. Накинулись на жінку, що дає пропозиції, як годувати тухлим м'ясом повстанців. Порада жінки, мало не коштувала їй життя. На той час Текля була ще й вагітна. Як склалась доля Славчихи? Цього не запитав.
Сім'я Федишиних згодом виїхали у Дніпропетровськ. Їх хату купили сім'я Домінів - Михайло і Текля. Вже у наш час, до них у гості часто приходив Йосиф Цимбал, і завжди цілував в руку Теклю. Цій жінці він був зобов'язаний тим, що залишився живим.
50-і роки. Молодим хлопцем працював мельником в селі. Роботи в ті часи для мельників вистарчало і млин працював цілодобово. Йому випало молоти зерно вночі. До млина зайшли якісь люди, з вимогою дати їм муки. Йосиф відмовив, адже мука була або колгоспна, або когось з фащівлян, хто її привіз. За таку відмову, молодого хлопця мало не стратили. Врятувала Текля Домінів (з дому дочка Пахолка Петра), з її рідні, хтось знався з "нічними". Через нього і врятували хлопця. Та повертаємось до історій переселенців. Старе Брусно — давнє українське село, перша згадка про яке датується 1444 роком. Зараз терени села знаходяться в Любачівському повіті Підкарпатського воєводства у Польщі. Stare Brusno - Cmentarz przy ruinach cerkwii. Від села залишився лише містичний ліс, що охоплює старе село, а в ньому містичний "ліс хрестів" - український цвинтар, кілька придорожніх хрестів та руїни кам'яної каплиці.
Старе Брусно (українське село існувало до 1947 р.) було відоме як один з найкращих центрів каменю на півдні Польщі. У глибині лісу, біля огорожі кладовища, є місце біля церкви. На останках фундаментів знаходяться два хрести, один з яких вшановує будівництво церкви в 1906 році, а другий - 950-ліття хрещення Русі. Історія парафії.
У 1879 році місцево-греко-католицька парафія мала 1000 вір'ян, з яких Брусно Старе з хуторами Сучань, Лісове і Містечко було 677, а Брусно-Нове з хуторами Молодівець, Салаше і Хміль - 333 особи (Шематизм. 1879, 214). У той час парохом був Корнило Строньський (1817 року народження, ув'язнений у 1851 році, одружений), а куратором Людвік Жихлінські, спадкоємець Юзефа Климкевича.
.У 1920-х рр. Парафія Старобруснянська налічувала 1002 вірян; вона належала до греко-католицького деканату в Чезанові (деканом був отець Северин Метелла з парафії у Люблінці, покровитель - Максимільян Ліптай - директор банку у Львові). До парафії належало 9 га землі, 16 га пасовищ і 28 га неужитків. Парафіяльний будинок знаходився в Брусно Новому. Дяк у той час був Микола Вєличкович. Історія церкви.
У Старому Брусні було кілька церков, під титулом Св.Парасковії. На початку 19 століття документи реєструють дерев'яну церкву. Остання з каменю, була побудована в 1906 році. Самійло згадує, як вони з мамою ходили з Нового Брусна до Старого Брусна у церкву (мама була родом з цього села). Церква знищена урядом Республіки Польща з невідомих обставин після депортації українців в 1944-1947 роках. (Для чого було нищити, щоб не збереглося нічого українського? прим. Адмін) Посилання на фото могил Старого Брусна - www.apokryfruski.org У 1939 році населення села складає 1150 мешканців. Серед них 1075 були українці, 5 поляків, 20 римо-католиків, які розмовляють українською, 50 євреїв. У другій половині 1920-х рр. в Брусні Старому були дві читальні української освітньої організації "Просвіта", однокласна школа з українською мовою навчання, друга однокласна школа на хуторі Хмель, також з українською мовою навчання.
У ніч з 24 на 25 січня 1945 року був убитий невідомими злочинцями солтис Брусна Старого, а 28 січня один з господарів села . Це могло бути пов'язане з депортацією українського населення до Української РСР на той час. Жителі Брусна Старого, щоб сховатись від переселення мешкали в підвалах і в лісах. У ході полювання на українців у останньому етапі депортації в квітні 1946 року, солдати з 34 Komendy Odcinka WOP (стрілецькі підрозділи ВОП) жорстоко виганяли українців з села. Витяг Національного управління регіону Закерзонського з серпня по вересень 1945 року: "20 вересня 1945 року, до полудня, село було підпалене трьома командами 7-го піхотного Kolobrzeskiego полку і 3-ю піхотною дивізією польської армії.
Польська армія (урядове Військо Польське) спалила 64 українські хати в селі Старе Брусно і 23 в селі Нове Брусно. У той же час вони знущались з тих людей, які не втекли. Заганяли дівчат до річки і змушували їх пити воду, били їх, замордували двох чоловіків, і одну жінку задушили. Тоді загинуло 120 людей, поранено — 93".
Варто додати, що у звітах ВП (Війська польського), цей напад подається як героїчна боротьба польських жовнірів проти «банд» УПА.
Підполковник Русіган у доповіді від 21 вересня 1945 р. давав неправдиву інформацію: «У ході боїв група ввійшла в село Брусно Старе, де вона зразу почала захищатися, бо з кожної хати велась стрілянина. В результаті село було підпалене. Гранати рвались у всіх будинках. У повітря злетіли два великих склади з боєприпасами. Втрати неприятеля (противника) більше 120 чоловік, поранені 93 людини. Поранені, що залишилися в селі Брусно, були знищені і спалені. Вони не були взяті в полон через те, що наступала ніч. Власні втрати: 1 убитий і 3 поранені".
Документи кампанії "Вісла" відносяться до села Брусна Старого разом з Брусно Новим і заявляють, що депортація відбулася в період з 25 по 31 травня 1947 р., і охопила в цілому 49 осіб польського населення, 431 чоловік залишилося в селі.
Неправдива в цілому інформація, так як з розповіді Самійло (див.відео), до Фащівки вони прибули в квітні 1946 року, "була слякоть, сніг з дощем" - розповідав М.Самійло.
Після цього в кінці грудня 1945 року з Старого Брусна та сусідніх сіл Радруж, Нове Брусно протягом двох годин без жодних документів про залишене майно, до УРСР було виселено близько 460 українських сімей. Становище переселенців було настільки важким, що у вересні 1947 р. вийшла спеціальна постанова Ради Міністрів УРСР № 2147 про надання їм фінансової допомоги.
Під час операції «Вісла» на північно-західні терени Польської Народної Республіки було виселено ще 160 сімей з Брусна та околиць. Таким чином українці на тих теренах залишились хіба у мішаних сім'ях та й ті боялися визнавати себе українцями, оскільки тоді їх називали зрадниками, бандитами, бандерівцями. Закинутий цвинтар в лісі, де було село Старе Брусно. Рештки села після війни приєднано до сучасного с. Поляна Горинецька (до 1939 року — Дойчбах). Старе Брусно перестало існувати.
(Посилання на матеріал в Вікіпедії).
Як вже згадувалось в першому розділі матеріалу, в часі війни і перших повоєнних років до нашого села прибули родини: Дроздовських, згодом родини Юрчаків, родини Кінь. У травні 1946 року, з села Нове Брусно прибули родини Башнянин, Величкович, Суль, Хміль, Самійло, Дудневич, Маковський, Мень (чи Менько), родина Наставних, родина Хомань. Родина Гриців прибули з села Старе Брусно. Могили неіснуючого села. Греко-католицький цвинтар. Старе Брусно. Самійло Анастасія з чоловіком і діти - Катерина, Стефанія, Петро та Микола поселились на хаті Б'ядровского, який виїхав у село Качанівку (там поляки перебували перед тим як мали бути переселені у Польщу). В селі Брусно залишились тільки могили рідних. Повстанці, які ховались у лісах і пробували протистояти цій операції стріляючи в польських жовнірів, були зустрінуті шквальним вогнем і змушені були відступити. Фрагмент відео: Самійло. 28 квітня 1947 року розпочалася акція «Вісла», примусове виселення українців (близько 150 тисяч осіб) у глиб Польщі. Українцiв переселяли із так званого Закерзоння, тобто з давніх українських земель (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), що опинилися на польському боці лінії кордону. Саме цю лінію запропонував ще у 1920 році міністр закордонних справ Англії лорд Керзон ленінському урядові як межу для припинення наступу Червоної Армії. Як все починалось?
Це широкомасштабне і трагічне за наслідками переселення здійснювали уряд СРСР і тодішній прокомуністичний уряд Польщі. Польсько-українські переселення відбувались ще до операції «Вісла», у 1944 — 1946 роках.
Взимку 1943 — 1944 рокiв польське підпілля, головним чином Армія Крайова (АК), захоплює ці території. Всі патріотично налаштовані українці, а також їхні родини, піддаються фізичному терору. Армія Крайова і Армія Людова. Обидві ці польські збройні формації виникли в період Другої світової війни. Армія Крайова (АК) виникла як конспіративна військова організація, що діяла під час гітлерівської окупації на території польської держави в кордонах, які існували до 1 вересня 1939 року. Ця найчисленніша в світі армія, що діяла в підпіллі, складала інтегральну частину збройних сил Речі Посполитої. підрозділи АК вели боротьбу у східних регіонах довоєнної Польщі проти підрозділів НКВС. Однак кульмінацією боротьби АК було варшавське повстання, яке розпочалося за кілька місяців до того, як улітку 1944 року було захоплено радянськими військами польську столицю.
Армія Людова (АЛ) теж була конспіративна військова організація, створена на початку 1944-го на базі Народної гвардії, практично повністю підпорядковувалася Польській робітничій партії, що визнала захоплення східних польських земель Радянським Союзом. 21 липня 1944 року з АЛ і польської армії в СРСР було утворено Військо Польське. Основним завданням АЛ було ведення боротьби проти нацистів з метою відбудови польської держави під керівництвом комуністів, яка б була тісно пов’язана із СРСР.
Дві армії однієї нації, розділені ідеологією. Вони практично між собою не воювали, на якомусь етапі навіть мали спільного ворога - гітлерівських окупантів та українських націоналістів. Однак ідеологія, нав'язана іншим окупантом, розділила їх на дві різні формації - різні цінності, різні долі. Між ними небуло відкритої ворожнечі, а й любові також небуло. 9 вересня 1944 року в Любліні між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) було підписано Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Угодою передбачено переселення на територію УРСР усіх українців, які проживали в Хелмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Лесківському, Замостівському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах.
На початку, переселення до СРСР мало добровільний характер, та згодом українців почали змушувати до еміграції за допомогою терору. Ця ситуація і вплинула на рішення керівників УПА взяти під захист українське населення. Наприкінці березня 1945 року Головний провід ОУН виділив Закерзоння в окремий організаційний край і УПА розгорнула свою діяльність.
УПА, вважаючи територію Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, що залишилась в кордонах польської держави, споконвічною українською територією і виступала на захист її населення. Насамперед її загони почали знищувати переселенські комісії, польських військових, а також спалювати села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків.
Такі дії УПА стимулювали жорстокість польської влади проти потенційних «націоналістів», до яких тепер вони зараховували мешканців майже кожного українського села.
Депортація українського населення позбавила збройну боротьбу УПА в Закерзонському краї основної мети — збройного захисту цього населення. УПА в ці роки можна вважати армією без держави, а ця операція зробила її ще й армією без перспективи у Закерзонні. Не стало українців на цих землях, то й не було кого захищати, але й Українську повстанську армію не було кому підтримувати. Ось чому головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) віддав наказ припинити там боротьбу.
В наказі штабу Оперативної групи «Вісла» від 22 липня 1947 року, зазначалось «ядром і найбільш бойовою частиною банд У.П.А. були курені «Байди» і «Рена», які складалися з сотень: «Бурлаки», «Крилача», «Ластівки», «Громенка» та «Біра», «Хріна», «Стаха» і «Романа». Все це були сотні чисто лісові, дуже бойові, які складалися з найбільш запеклих командирів і бандитів, які на своєму сумлінні мали найбільшу кількість вбивств, підпалів і грабежів. Обидва курені повністю розгромлені, вони втратили 80 % своєї бойової сили. Залишки перейшли декількома групами на територію Радянського Союзу і Чехословаччини, де остаточно їх ліквідують союзницькі війська» (кінець цитати). ОГ «Вісла» з квітня до липня 1947 року провела 357 бойових акцій, було ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок. Водночас польською владою було заарештовано майже 2800 осіб iз цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.
Ще один випадок з села Нове Брусно.
З котроїсь родини Башнянинів, там у Брусно був молодий хлопчина, звався Михайло. Під час операції виселення і відбирання майна він не хотів віддати корову, то його польський військовий застрілив. На новому місці.
Люди обживались на новому місці, все приходилось починати з нуля. На хаті Юзефа Кулика поселилась родина Величкович, які певний час жили в Турівці. Перед тим як покинути свою хату, Ю. Кулик віддав своє зерно і снопи соломи родині Самійло. На хаті Полякових, поселились дві родини Башнянина Теодора з дочками Ганею і Стефцею та родина Хміль. На хаті Ревуцьких (біля Суля) - поселилась родина Дудневичів. На хаті Казимира Ковальчука поселилась родина Тимофія і Марії Кінь. (На новому місці у Фащівці. Фото 60-х років). Родина Хомань (вони були з переселенців) проживали на хаті за будинком Голубенної Зофії. До них на цій хаті до війни жили Казюкові (в селі казали - Юзько Бабунин, згодом виїхали до Польщі). Сім'я Хміль по часі купили хату на Стінці у Базилька Мельниківського (колись на пагорбах Стінки було дві хати: Мельниківського і Квасниців. До кінця 70-х років, ще були залишки яблуневого саду). Довго на цій хаті не прожили. Під час грози від блискавки солом'яна хата згоріла і вони перебрались в с. Тарноруду. Якийсь час проживали в Тарноруді, потім десь в 70-х роках купили хату в Заболотної Ольги (двоюрідна сестра моєї мами). Так само і родина Юрчаків переселились з Тарноруди до Фащівки купивши хату в Гуменюка (до нього там проживав Оконський Йосиф). Переселена родина Мень (чи Менько) проживали на горбочку через дорогу від Ланового, так звані Цимбалові горби (назву цей пагорб отримав від того, що жили там дві родини Цимбалів - Ясько і Павло). З часом цю місцину перейменували в Менькові горби, забувши перших поселенців. Біля новопоселеного Меня по сусідству, жив Маковський.
Тут у Фащівці Микола Самійло пішов у школу. Згадував, як у Новому Брусні його послали в перший клас. Дуже хотів йти вчитись, а батько підсміхався: "який він ще учень, піде один-два рази, та й надоїсть" - казав. Сталось по іншому. Йдучи по дорозі до школи, дуже остерігався великого сусідського пса. Собака його не зачепив, а от гуси-лебеді добряче посіпали за штани. Більше до школи не пішов.
Пригадує, як з своїми пожитками всіх переселенців грузили на фіру і відправляли на колію. З Підволочиської станції до села їх привіз фірою Василь Головка. Старостою села тоді був Микола Славко. Почались роки колгоспу, і в більш заможніх господарів для потреб новоутворених господарств розбирали приватні господарські приміщення: шпихліри, стодоли. У них теж розібрали комору збудовану колишнім господарем Б'ядровським. З неї був збудований колгоспний курник. Після закінчення школи працював в колгоспі на різних роботах. Допомагав у сівбі зернових, згодом був їздовим і працював на сільському городництві.
З Кирилівим Павлом (в селі кликали Мальонка) за вказівкою голови колгоспу О. Пантелеймоновича, біля городництва (поле від Тарноруди зі сторони Збруча), висадили густо ряд яворів для затримання снігу і накопичення вологи в грунті. З часом ця смужка з 25 - 30 дерев дістала назву Мальонків лісок. На городництві висівали часник, цибулю, помідори, огірки, моркву, капусту, столові буряки і навіть баклажани. Продукцію здавали як державі, так і віддавали на сирітський будинок-інтернат у с. Тарноруда. 17 років пропрацював в колгоспі, а 14 років розносив пошту працюючи листоношею.
З приходом радянської влади в березні 1944 року, у вжиток ввійшло слово "товариші". Без цього слова необходились жодні збори колгоспу, чи виступи "членів колгоспу" приурочені святковим датам часів радянщини.
Із спогадів Кулик Ганни. За теперішньою хатою Башнянин Ганни та Стефанії Якимів, від дороги в гущавині безу, стояла старенька хатина під соломою одинокої жінки. Малими дітьми, ми цю стареньку жінку називали "баба Куля". Ганна Кулик була рідною сестрою Юзефа Кулика (в хатину якого поселились родина Величковичів). Виїжджати у Польщу за братом і сестрою Антоніною жінка відмовилась. Кому вона там потрібна, адже у них своя сім'я. В Кокошинцях проживав її брат Казимир, і ще один брат Олександр (доля невідома). В селі проживала бідно. Убога стара хатина з глини, мізерна пенсія і хвороби ніг, які колись позастуджувала.
Вона стала свідком трагедії в сім'ї Поляк Домка - мешканців по сусідству. Фащівляни, які повернулись з фронту, свої шинелі часто віддавали іншим мешканцям села. Товсте сукно було в пошані у важкий післявоєнний час. Стоячи ввечері на причолку хати, Ганна почула, як сусідка Катерина Поляк крикнула до колони людей, які повільно йшли через її садок: "Товариші, товариші! А вон, вон вони пішли, бандери". Але Катерина помилилась, це були не "товариші". Жінка сама накликала біду на свою сім'ю. До неї цього вечора зайшли "нічні", а коли пішли з хати, вона за якийсь час побачила людей у садку до яких і крикнула фатальну фразу. (далі буде)
