До матеріалу "Дружина повстанця", перейдемо згодом, а наразі те, що відомо нам про нашого земляка фащівлянина М. Гаврилишина - чоловіка Ганни Гаврилишин, героїні оповідання, яка народилась у живописному куточку Гусятинщини в селі Вікно .
В сім'ї Дмитра Гаврилишина та Марії (з дому Винник) було 8 дітей. Троє померли ще маленькими. Залишились найстарша Євгенія - 1896 р.н., Микола - 1901 р.н., Іван - 1905 р.н., Михайло (про якого мова піде далі в матеріалі) народився 8 жовтня 1910 року, і наймолодший Петро з 1913 р.н.
Хресними батьками Михайла Гаврилишина були Михайло Винник з Городниці та Ганна Комар зі Скалата (запис з церковної метричної книги).
У найстарішій україномовній газеті "Свобода" (газета друкувалась в США і переправлялась для населення Галичини) за 6 лютого 1932 року, знаходимо таку коротеньку замітку з назвою "Надзбручанська історія", її текст подаю:
"Ще в часі світової війни донька Гаврилишина, дяка з Фащівки біля Грималова, вийшла заміж за тарнорудського селянина та замешкала на другому березі Збруча. Того року вона переказала свому батькові, що хотіла би втекти з Радянщини, бо там їй погано живеться. 
У половині грудня два парубки з Луки Малої перейшли Збруч, викрали її та привели до батька в Фащівку. Її батько намагався полекшити дочці поворот і зобов'язався підстаршині КОП-а заплатити 50 долярів за допомогу. Підстаршина дав воякам вказівки, щоби стріляли, якщо большевицька кордонна сторожа намагалася б спинити втікачів, і тим викликати заколот і допомогти до втечі.
А тим часом парубки повернулися з вкраденою молодицею та з її двома дітьми іншим шляхом через Збруч, себто не в тому місці, де вижидали їх вояки КОП-а, які мали їм допомогти. Тому батько молодиці не заплатив підстаршині КОП-а. Справа стала дуже голосною; довідалася про це влада; підстаршину арештували і він стане перед військовим судом" (Газета Свобода 6 лютого 1932 р).
В цій же газеті за 30 серпня 1932 року читаємо в короткому викладі ту саму історію з додатковими деталями, а саме: "Утікачка оповідає, що під час останнього голоду на Україні, люди рятуючися перед голодовою смертю, їли навіть бараболяну гичку... Колєктиви видають тим селянам, що працюють при жнивах по 40 дк. хліба кжного дня праці". (40 дк = 400 грам Прим.адміна).
В цьому матеріалі мова іде про дочку Дмитра Гаврилишина - Євгенію 1896 р.н., а у втечі їй допомагав брат Михайло.
Ця історія зі спогадів родини Гаврилишин.
Родина Гаврилишиних походить з хати, яка стояла у вулиці де свого часу жили Коваль Ілько та Марія Геб. Михайло Гаврилишин (дідо Михайла про якого піде мова далі), був першим дяком у новозбудованій 1867 р. Фащівській церкві. Він (проживав там, де стоїть хатина Дроздовського на Святівці) мав 9 чи 10 років, коли пішов з дому через певні негаразди з тіткою. Найнявся до священика в Турівці, і довгий час допомагав йому. Вивчив письмо і літургію. 
Згодом був дяком у Фащівці в новозбудованій церкві. Одружився за Марію (дочку Оконського в Фащівці). Мали вони 16 дітей. Розвели велику пасіку. З якихось причин пасіка загинула, дуже переживав. Помер від інфаркту 1905 року. Його син Дмитро, також був дяком в селі. На старому кладовищі (вгорі) є фігура з викарбуваними написами "Михайло Гаврилишин - півець церковний" та "Дмитро - дяк".
Євгенія за часів Австрії, вийшла заміж за Павенського до Тарноруди (тепер Хмельницької обл.). Сім'я жила заможно, мали навіть свій млин. Та часи змінилися. Настав голод в 30-і роки і вивезення людей на виселення. На той час була строга границя. Зі сторони Тарноруди, була зорана широка смуга по руслу Збруча.
Якимось чином їй вдалося переправити звістку на той бік до батьків, щоб її з дітьми врятували. Батько Дмитро, який проживав у Фащівці, обдумав план викрадення дочки з двома дітьми Сташком (Станіславом) і Фрицьком (Фрідріхом).
Взимку вночі до неї тайком переправились брат Михайло з своїм троюрідним братом з Городниці (за збігом також Гаврилишин Михайло). Старий Дмитро в цей час ховався під Тарнорудою зі сторони Фащівки, і в разі потреби мав перетяти колючий дріт прикордонної огорожі. Хлопці пересиділи день в хаті і 4 грудня вночі в районі села Постолівки (бо в тому місці де знаходився батько втікачки, переправлятись було небезпечно) по замерзлім Збручі, всі п'ятеро (Євгенія з двома дітьми, брат і свояк) перебрались на нашу сторону. Сторожа щось запримітила бо горою вже гавкали собаки, але пострілів не було.
На наступний день Дмитро Гаврилишин пішов в польський постерунок і пояснив всю ситуацію.
Євгенія з хлопцями жили в Фащівці. Згодом Стаха взяли на роботу до Польщі і він там залишився. З приходом Радянської влади Фрідріха взяли на фронт. Ось таку історію я почув зі спогадів однієї фащівлянки.
Михайло Гаврилишин - повітовий військовий референт ОУН-УПА. Мав кличку "Жук". Про нього додатково згадується в абзаці з протоколу допиту В. Кизими. Його доля на дуже короткий час переплелась з Галиною Онуфрик (Харчук) із Староміщини.
А тепер, матеріал Ганни Чемери опублікований в газеті "Вільне життя" в лютому 2019 року.
(Г. Чемера) Дружина повстанця, або важка кладка між берегами.
Людина в житті, має два береги - народження і смерть. Між ними - кладка - життя людське, Богом призначена доля. Кожен по-різному переходить цю кладку: одні впевнено, інші - похитуючись, іще інші гинуть, не втримавшись на ній.
Довгим і тяжким був перехід по кладці життя у Ганни Гаврилишин із Вікна Гусятинського району. З восьмирічного віку вона залишилася без матері, але в своєму сирітському житті зуміла призвичаїтися до нелегкої хатньої роботи, до селянської праці в полі. Прала грубе полотно, пряла, вишиваля, жала, в'язала снопи, молотила...
У молоді роки з радістю відвідувала "Союз українок" - вбирала в серце патріотизм. Невдовзі зустріла судженого - красивого і розумного хлопця із Фащівки Михайла Гаврилишина. Відчула радість подружнього життя, хоч і коротку. А ще радість материнства від народження донечок Марії та Євгенії.
Чоловік тоді вів у клубі курси агрономів "Сільський господар", мав у селі великий авторитет. Ганна завжди була поруч із коханим: і на вечірках "Просвіти", і на фестинах, і на зборах молоді. У будні чоловік із дружиною працювали на своєму полі, у вихідні - відпочивали. І все було б добре, якби не прокотився їхнім краєм страшний смерч війни.
Михайло виїхав до Львова. Там частково перебував у родини священика, в якого мешкав, коли навчався в гімназії. Познайомився з молодими патріотами, котрі організували осередки УПА. Здобувши військові та політичні знання, Михайло повернувся на Гримайлівщину й обійняв пост районового референта з військової справи.
Коли в 1944 році на західноукраїнській землі ступили більшовики, повстанці пішли до лісу. Ганна й тоді була поруч із чоловіком, займалася постачанням харчів. Не раз удосвіта йшла в село до рідні, до знайомих, у яких брала одяг, ліки, продукти. Пізно ввечері поверталася до лісу. Кошик, прикритий в'язанкою дров, урізався жінці в плечі, проте вона не відпочивала. Йшла полями, не вибираючи дороги, аби швидше дістатися до місця призначення. Тоді Ганні було особливо важко, адже носила під серцем дитинку. Ще й гнітючі думки обсідали голову: як житиме далі? Порадившись із Михайлом, пішла до його батьків у Фащівку. Але й там було небезпечно. Облави тероризували все частіше й частіше.
Одного разу їй довелося в легенькій одежині просидіти в ямі до ночі. Облавники шугали по хатах, стодолах, штрикали в грубки, підлоги, скирти соломи, шукаючи криївки. "Червона мітла" прочісувала двори, садки, городи. Якось до хати вбігли перелякані батьки Михайла з криком: "Втікай! Облава!". Побігла поза городи в чому була. Гайнула до Кокошинців, де жили знайомі чоловіка. Там і народила третю дівчинку Олю.
Страх за немовля мучив Ганну щоденно, бо в лісі й криївках лунали вибухи гранат. Усюди шугали сексоти. При наступних облавах переховувалася на горищі, на звалищах, у соломі. Від щоденних переживань і страху пропало молоко. Змушена була йти в Малу Луку до родини, де можна було підгодувати дитинку.
Притискаючи до грудей двомісячну Олю, бігла Ганна вночі, не бачачи за слізьми шляху. Відчай гнав її з одного села в інше. Мусила мотатися по людях, переховуючись та підгодовуючи дитя. Не покидали її гіркі думки про старших дівчаток, які жили в родичів у різних селах під різними прізвищами: Євгенія у Вікні, Маруся - у Фащівці. Євгенія показувала пальчиком на бабусю і дідуся, коли начальник опергрупи Гуляков запитував, де її мама й тато.
Незабаром хлопці з лісу принесли Ганні страшну звістку: у вогні загинув її Михайло. Не знає, як пережила б це, якби не діти. Думка про них тримала на світі.
Стражденним було тоді життя цих великомучениць - вдів членів збройного підпілля. Ніхто ніколи не рахував, скільки було тих жінок. Ніхто не знає, скільки безутішних сліз пролили вони в тюрмах і таборах Сибіру, далекої півночі.
У 1946 році знайшли таки органи КДБ дружину Михайла Гаврилишина. Ганну били, затискали пальці між двома дошками, тягали за волосся по підлозі, все допитувалися, де переховуються "бандіти". Проте в жінки на всі запитання була одна відповідь: "Нічого не знаю".
За співучасть у боротьбі проти радянської влади Ганну засудили до двадцяти років ув'язнення з вивезенням до Сибіру. Коли жінку вивели з Гримайлівської тюрми, вона думала, що це її остання дорога. Затуманеним від горя поглядом дивилася на поле, ліс, видолинки, вікнянські скелі. Машинально сідала в набитий арештантами товарняк, бездумно дивилася, як монотонно похитувались у вагоні опущені людські голови. Життя втратило для жінки будь-який сенс. Серце розривалося від болю за дітей: що з ними буде? Чи повернеться вона додому і чи побачить іще діточок?
Після арешту Ганни малесеньку Олю вночі забрала Ксеня Сербай із Малої Луки. Зовсім чужа жінка, котра недавно поховала свого хлопчика такого ж віку, годувала чужу дитину в полоні гіркої печалі й скорботи за своїм дитям. Жила тоді, як відчахнута від дерева гілка. У страху, щоби хтось не виказав "бандерівську" дитину.
Під час облав залазила в заздалегідь підготовлену яму, над якою в цей час її старші діти рубали дрова, аби приховати плач маленької Олі.
Проте хтось таки доніс у КДБ, що Ксеня мала хлопчика, а годує дівчинку. Допитували її, сестру, дітей... Врятували Олю гіркі сльози її названої мами. Трохи згодом із жалем вона віддала дитину її родині.
А Ганна тоді перебувала в одному з таборів Хабаровського краю. За колючим дротом, високим парканом. Важка робота, ще важчі думки, недоїдання, туга за дітьми виснажували її. Працювала на лісопильні. Вдосвіта в'язнів будив сигнал. Потім усіх вишиковували, перераховували й у супроводі конвоїрів із собаками гнали в тайгу.
Ганна намагалася звалити якнайбільше дерево, бо за нього давали більший кусень хліба. Часто втомлювалася так, що падала там, де стояла. А після роботи її чекала тісна камера, що миттю наповнювалася смородом від мокрого взуття, що сохло на залізних печах. Тоді арештанти гримали в двері й просили вартових прочинити їх, аби впустити бодай трошки свіжого повітря.
Так минав час. Ганна сплавляла ліс, косила сіно, виконувала важку чоловічу роботу. Ночами ж молилася, аби Господь допоміг їй витримати все і повернутися до дітей, до рідних.
І через десять років Ганна Гаврилишин таки дочекалася амністії - її відпустили на волю. У 1956 році йшла з Гримайлова до рідного села новою дорогою, вдихаючи цю довгождану волю. Ось і вікнянські поля, ліси, пагорби... Наче крила в жінки виросли. Влетіла на них до старенької хати й прошепотіла: "Діти мої..." 
Виросли дівчатка. Виховала їх добра родина. Ганна влаштувалася на роботу до колгоспу. Але в 1980 році захворіла. Пенсії не отримала. Померла 1981-го. Страдницьке життя дружини повстанця залишило на її серці незагойні рани. Померла зарано, але такі люди, як вона, не вмирають ніколи. Вони відходять у засвіти, залишаючи по собі вічну і світлу пам'ять.
Ганна Чемера (с.Вікно, Гусятинського р-ну).
P.S. Моя розповідь про долю родини повстанця вміщена в книзі Євгена Заплітного "За тебе, краю мій".
Поділитись матеріалом:
    |
