Колись давно, один з стареньких людей нашого села у своїй розповіді про минуле сказав, що перед війною, село було поділене на дві частини - так звану "гору" і "долину". В чому саме полягав цей поділ, не сказав, та й ніхто і не допитувався. Пройшло багато років, перш ніж почали шукати матеріали історії того часу, розпитувати стареньких людей про події воєнного часу в селі і цей термін "гора" і "долина" я почув знову. Зацікавила історія цього поділення села на дві частини. Уявляв собі, як довгими зимовими вечорами сходилися люди до новозбудованої читальні, як при світлі гасових ламп в новоутворених кружках чи товариствах таких як "Просвіта", "Сільський господар", "Союз українок" та інших читали твори письменників, обговорювали їх. Мирно, в злагоді розходилися по домівках, під враженням почутого. Напевно так і було, коли започатковували ці кружки, і вже змінилося в подальшому часі, перед самою війною 1939 року, розділивши село на два, в якійсь мірі ворожі табори. Ціна цього поділу - людські життя та багаторічні ув'язнення з виселенням. Повернімося трохи назад в часі, щоб зрозуміти як змінювались настрої та відносини між людьми нашого села і які були причини цих змін, які потім переросли в конфлікт утворивши вищезгадані ворожі табори.
За австрійських часів та до 20-х років польської міжконфесійної ворожнечі не існувало. Утворювались родинні зв'язки між українцями та поляками, у зв'язку з одруженнями поляків з українками та українців з польськими дівчатами. Ходили одні до одних на різдвяні та великодні свята, ходили поляки до церкви та українці - до костела. Віддавали шану Богові та рідним тої чи іншої конфесії. Хоч траплялись і такі поодинокі випадки. Жив в нашому селі чоловік, якому завжди в українське свято, обов'язково треба було поклепати косу чи сапу. Ще не повиходили люди з церкви, як по околиці розносилися дзвінкі удари молотка. Покалатавши трохи молотком, ішов до другої беззвучної роботи (а може жінка зупиняла це неподобство).
За те, дехто з українців у польське свято накидав гній на воза, і коли поляки йшли до костела, віз його на поле. Якщо образа - то обов'зково взаємна.
Ворожі відносини між поляками та українцями почались з двадцятих років.
Незважаючи на конституційні гарантії національним меншинам на право навчатися рідною мовою, у багатьох населених пунктах Західної України було перетворено українські школи у польські або двомовні польсько-українські.
31 липня 1924 р. за ініціативи тогочасного міністра освіти та віросповідань С. Грабського було прийнято закон, згідно якого навчання рідною мовою могло здійснюватися на вимогу не менше 40 батьків дітей шкільного віку, що проживали у даній місцевості. А для того, щоб школа перейшла на польську мову навчання, достатньо було зібрати підписи лише 20 батьків.
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), окрім відстоювання функціонування українських державних шкіл, добивалося відкриття українського університету у Львові. Посол до сейму, член УНДО
Д. Великанович торкаючись проблеми освіти зазначив, що коли у 1922-1923 навчальному році на українських землях у складі Другої Речі Посполитої було 2 676 українських шкіл, то у 1930 р. їх залишилося лише 757. А близько 300 тисяч українських дітей взагалі не відвідували школу.
Польська влада робила усе можливе, щоб знищити українські школи.
Критерієм призначення на посаду вчителя початкової школи виступали не професійні знання чи освітній рівень, а національність тої чи іншої особи й її лояльність щодо польської влади. Тому перевага надавалася полякам, які мали прищепити українським дітям зі шкільної лави любов
не до України й українського народу, а любов до Польщі й польської культури.
У березні 1932 р. польський сейм затвердив новий закон про школу, згідно з яким семикласна народна школа реорганізовувалась у початкові школи
трьох ступенів.
Організації українських націоналістів (ОУН), яка на відміну від УНДО та УСРП використовувала й радикальні методи боротьби за збереження української державної школи.
Хоч Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині 1919 року, з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями залишалася спірною. (Надалі прийдеться вдатися до історичних джерел, і в цьому допомогу нам дасть книга професора Йоркського університету в Торонто, українця за походженням О. Субтельного). Отже, українці Галичини відмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, вдаючись до терористської тактики й саботажу. Польський уряд, вважаючи Галичину цілком польським краєм, повністю ігнорував потреби українців. Однак, поляки неодноразово оголошували про готовність поважати права українців у своїй державі - це зобов'язання до-речі було втілене в їхній конституції. Українці в Польщі складали дві окремі громади, й уряд робив усе можливе, щоб підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габсбурзьких землях Східної Галичини. У 1920 році цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське та Станіславське. Понад 3 млн. галицьких українців, які здебільшого належали до греко-католицької церкви, були національно свідомими й добре організованими. Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину - райони, що їх Польща відтяла в Росії. Вони налічували приблизно 2 млн. українців, в основному православного віровизнання, до того ж політично, соціально-економічно й культурно нерозвиненими. Претензії поляків на землі, населені західними українцями, ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці 18 ст. ці землі входили до Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави, котра виникла 1919 року, а наявність на цих землях значних панівних польських меншостей підсилювало цю думку.
Серед перших політичних заходів поляків, особливе невдоволення українського селянства виникла програма колонізації. Ми в селі часто чули ці вислови - "колоністи" або "польські колоністи", "на кольонії" і тому подібне. В сусідніх селах, збереглися навіть частини села з відповідною назвою, як от в Кокошинцях.
Тобто, у 1920 році для зміцнення польської присутності на східних кордонах, уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців - так званих осадників (колоністів, як ми їх називали). Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи ( а згадаймо, що на 1921 рік - перший перепис - населення Фащівки складало 962 чол. і налічувало близько 170 господарств), новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті, що вирішували не заглиблюватись в сільське господарство, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників та дрібних чиновників.
В усякому разі, хоч наплив польських переселенців (а це приблизно коло 200 тис. осіб у сільській місцевості та 100 тис. у міській) не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він викликав гостре невдоволення українців. Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929 - 1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи, загострилося. Тому коли радикально налаштовані українські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців. Ось тоді в нашому селі і виникли перші зачатки, які потім і розділили село на два ворожі табори і які стали трагічною сторінкою в історії села на період другої світової. Пацифікація. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилася до підпалів. У відповідь в середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації ("умиротворення").
Цей захід ніяк не послабив рішучості націоналістів боротися проти польського режиму. ОУН на початку 30-х років змінила тактику, зосередивши зусилля на організації політичних убивств провідних польських державних діячів та урядовців. У 1934 році у Березі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політичних в'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей. (Береза-Картузька - концентраційний табір, створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька (зараз місто Береза) на території Західної Білорусі. З занепадом Польської держави в вересні 1939 року, а з нею й концентраційного табору «Береза Картузька», після втечі «всемогутньої» таборової сторожі вночі – розбігаються і в’язні.
Знайшовши польські списки в’язнів, совєтська служба НКВС, яка перебрала владу над Галичиною, багатьох з них виловлює й кидає у свої тюрми. З вибухом війни в червні 1941 року, НКВС втікаючи від німців, цих в’язнів та десятки тисяч ув’язнених у часі своєї півторарічної окупації Галичини вимордовує.) Були спроби компромісу. 1935 році між польським урядом та УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання - найбільша українська політична партія того часу) було укладено угоду, згодом відомої як "нормалізація". Але нормалізація не зустріла визнання серед усіх українців.
Не було чимось несподіваним і те, що радикально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою революційну діяльність. Українці, які чинили перешкоди планам ОУН, як і польські урядовці, опинилися під загрозою терористських нападів. Та політика насильства дорого коштувала цій організації. Від 1934 року польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь крайовий провід ОУН у Галичині. Критикували цю організацію і за те, що штовхала малоосвічених підлітків до небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася трагічно.
"Аморальність" ОУН гостро засудив митрополит Шептицький. Тим часом у 1938 році відома своєю жорстокістю прикордонна польська поліція провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію. Згадаймо, що за розповідями фащівлян, серед "умиротворенців" були і люди, які проживали потім у Фащівці.
В другій половині серпня 1939 р. польська адміністрація оголосила мобілізацію запасників, щоб протистояти нападу Німеччини. Хоч українці і ненавиділи польську окупаційну владу, та на війну йшли, розраховуючи отримати зброю і повернути її потім проти окупантів. На диво, українці раділи початку цієї війни, сподіваючись що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Про те, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою.
Активну роботу проводили прогресивні товариства ОУН, які стали формувати загони самооборони, що мали захищати українців від навіженого польського шовінізму.
Другу світову війну можна поділити на два етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 року, коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром окупував її східні території. Основна риса цього етапу, який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під окупацію нової влади, тепер уже радянської. Другий етап почався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені 1944 р., коли німецькі війська були вигнані з України.
Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні покращення. До середини 1940 р. зросла кількість початкових шкіл на Західній Україні, поліпшилося медичне обслуговування населення, насамперед сільського. Але чи не найпопулярнішим кроком стала експропріація радянською владою польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі. Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені західними українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури.
Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства "Просвіта". Залишилася лише одна політична організація - підпільна мережа ОУН. Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широкомасштабні репресії - як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація.
Тисячі уявних "ворогів народу" без усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Кавказу для невільницької праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули цілими родинами. Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських, українських та єврейських політичних діячів, промисловців, землевласників, торгівців, чиновників, священиків. Пізніше арешт загрожував кожному, хто ототожнювався з українським націоналізмом.
По Фащівці арешти людей розпочалися зразу після підриву енкаведистами Стінки у квітні 1945 року. Екзекуція продовжувалась до жовтня 1950 і було арештовано 23 чол. Двох людей Задорожного Павла та Потурного Володимира було арештовано Підволочиським РВ НКВС ще 14.07.1944 року.(Переглянути список всіх арештованих).
Тут варто згадати одну розказану історію. Мариня - дочка Куцого Матеуша і Ганни народилася у Фащівці (хата стояла, та й до тепер стоїть, як іти дорогою на Святівку. Пізніше там жила родина Оконської Ганни). Так і жили на цій хаті - по один бік батьки Ганни: Захарій і Хима, а по другий бік молоді - Матеуш і Ганна. Складна доля випала Марині. Вийшла заміж за "колоніста", що жив в селі Кокошинцях. (Колоністи - це люди з Польщі, котрі тут поселилися, викупивши панські землі). Звали його Мичковский Михайло. Він переїхав сюди з Польщі із своїм дядьком (батько помер). Після одруження, нова сім'я поселилась в Кокошинцях, завели господарку і так жили. В 1939 році, з приходом Радянської влади почалися арешти та вивезення людей на Сибір. Якось не підозрюючи нічого лихого, Михайло поїхав до Львова на базар продати сало, щоб була в дома якась копійчина, адже підростало двоє дітей. В цей час дорога до Львова займала багато часу. Була люта зима.
2 лютого 1940 року відбулась акція, коли до кожної хати де жили "колоністи" були представлені підводи з кіньми. Хто був вдома, мали за одну годину зібрати саме необхідне і прибути до Гримайлова. Там стояли товарні вагони і всіх прибулих людей садили в них. Вагони ще стояли на станції кілька днів. Холод, плач, зойк і лемент малих дітей, були і вагітні жінки. Вивозили цілі родини.
Мариня (тепер вже) Мичковська загорнула дітей в перину, все що змогла взяти з собою, і так з усіма була вивезена в Комі АРСР.
Коли чоловік повернувся зі Львова до дому - вже нікого і нічого не було. Була сім'я, і за якусь мить нікого. Крім того в хаті все було розграбовано, хтось постарався. Чоловік переховувався по людях, адже також підлягав депортації.
З приходом німецьких військ в 1941 році вийшов з укриття, жив деякий час на своїй хаті, а після війни виїхав в Польщу.
Тим часом Мариня з дітьми жила в холодних бараках Комі АРСР. Працювала на заготівлях лісу. Підростали діти. В кінці війни, міжнародна асамблея добилась, щоб поляків реабілітували, що Сталіним і було зроблено.
Вийшов наказ, що польські родини які мають кошти для самостійної подорожі до моря (невідомо до якого), не хворі тифом і які приймуть рішення за дві години, матимуть дозвіл покинути цю територію і виїхати до Африки. Вона зголосилась. Все що могла продати - продала, і пустилась в далеку дорогу з дітьми.
Важкий повоєнний час. Бувало що потяг довго стояв на зупинках, холоднеча, розруха. Люди ходили просити їсти і переночувати з дітьми. Пізніше розказувала, що росіяни і самі були в злиднях, спали на долівці настеленою соломою та ніколи не відмовляли у допомозі. Завжди ділились пісною юшкою і давали нічліг. Згадувала Мариня одну жінку, яка вдягла її дітей у теплі рукавички і дала деяку одежину.
Отак люди дібрались до моря, а далі пролягла їхня подорож до Африки. По дорозі доїдали воші, хворіли і помирали подорожуючі від малярії, терпіли від морської хвороби. Трупи скидали у море. Коли дібрались до берегів материка, їх мало що зосталось. Одяг зразу попалили, всіх побрили на-лисо. Одяг міняли по кілька разів. Людей оприділили на роботи в джунглях. Там працювали люди різних національностей, багато негрів, які були ще в жахливішому становищі. Керували всіма англійські колоністи, які до білошкірих людей відносились дещо м'якше, давали ліки, які негри випрошували у наших людей.
Пройшов час. Якимось чином звідти, вона дібралася до Англії. Всі роки думки були про втрачену родину. Почала шукати рідних, писала до свого села листи, які ніхто не отримував. Зв'язок з закордоном був заборонений.
А тут в Радянській Україні усі думали, що їх вже й немає в живих, адже не було ніяких відомостей про них. Тоді жінка почала писати в Червоний хрест, шукати рідних і свого чоловіка - Мичковського Михайла. В 50-му році вона з дітьми приїхали до Польщі. Так, десь, через десять років вони зустрілись.
Ось така історія, а скільки їх було? Та повернімося до нашого села. Вже у вересні 1939 року розпочалося так зване «визволення населення західноукраїнських земель», хоч насправді одна окупація змінювала іншу окупацію і це була збройна агресія кремля. Причому першими зустріли «визволителів» українці, які воювали у Війську Польському. Вже перед самою війною, село дуже заполітизоване. Була радість для багатьох, особливо для бідніших людей, які раділи що польський режим впав. Бо до цього представляв себе, як непереможний. Але відбувались суперечки двох організацій. Окремі члени цих організацій були вороже налаштовані один до одного. Члени однієї організації вірили, що прихід німців дозволить збудувати незалежну державу, якої ми майже ніколи не мали. Інші були противниками цієї ідеї.
Почався рух за самостійну Україну, однак єдності в селі немає. (див. копії матеріалів засідання / члени кружка "Просвіти" ).
В 1941 році почався такий розгардіяш, що ніхто не розбирався хто правий, а хто ні. Частина людей з надією зустрічали німецький Вермахт і почали співпрацювати з німецькою владою. Вірили, що з їх допомогою, позбудуться радянського ярма, яке фактично в нас існувало недовго - з 17 вересня 1939 року до 7 липня 1941 року (тобто, до окупації нашого села німцями). Але фащівляни добре знали, що робилось за Збручем в Радянській Україні. Голод і злидні. Тому прихід німецьких військ давав якусь надію на покращення. Члени товариства "Просвіта" та "Сільський господар" за часів польської окупації.
Та на початку війни, ще нічого не можна було знати. І наміри в людей були - здобути незалежну Україну, свою рідну і вільну державу.
Осінню 1941 року посильний Тригубчак повідомляє Козію Теодору і Оконському Гнату, що їх викликають до сільської управи. Звідти, вони вже не вернулися. Їх посадили на підводу і відвезли до Скалата в ізолятор. Пробули там кілька днів.
Жінки обох ув'язнених поїхали туди просити за них. Та ніяких пояснень, ніхто не давав і без всяких протоколів і суду обох відправили в Тернопіль у тюрму. Наймаючи їздових, жінки не переставали добиватися звільнення своїх чоловіків, возили передачі, які фактично скидали там на одну купу і ніхто не знав, чи потраплять вони до адресата.
Тюрма була забита людьми різних національностей, було багато і євреїв. В черговий раз жінки поїхали в Тернопіль, але там вже нікого не було. На запитання змучених жінок, чи ці люди (тобто їх чоловіки) повернуться, їм відповіли: "може вернуться, а може ні". Один з німців показав кудись рукою і сказав: "пах - пах". Мовляв, їх постріляли. Були чутки, що їх вивезли в Янівський ліс і розстріляли.
Ще перед відправкою арештованих в Тернопіль, одна з жінок їхала до Скалата, їздовий був Йосип Їжук. Змучені, мляві коні повільно рухалися по дорозі, а вона страшенно спішила, ніби відчуваючи якусь біду. Їх наздогнала друга фіра (підвода), яка їхала значно швидше і жінка попросилась, щоб її взяли на неї. Раненько, коли приїхала до Скалата, побігла до в'язниці.
Чомусь звернула увагу, що люди які ішли до якоїсь криниці по воду, усі переходять їй дорогу з порожніми відрами. Забобони звичайно, та коли прийшла на місце, їй сказали - вам чоловік записку залишив.
Жінка взяла до рук папірець і прочитала: "....прощай, і за все прости".
Уявіть собі почуття жінки в цю хвилину. Мабуть, чоловік відчував, що вже додому і до своїх дітей не вернеться ніколи.
Все життя вона жила з надією, що він живий, що його не розстріляли. Ось така ціна помилкових поглядів людей одного села, які розділились на два ворожі табори. З приходом радянських військ, знову мінялись погляди у людей, і знову були чергові жертви. Тепер уже, від рук солдатів НКВС.
Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так у квітні 1944 р. в операції проти УПА під Кременцем, брали участь близько 30 тис. радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. Восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише на Станіславщині вона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверджували, що знищили протягом цього часу 36 "банд" УПА чисельністю в 4300 чоловік. Як і належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не поступалася іншій.
Такі ж масштабні операції було проведено у Фащівці 4 квітня 1945 року, де внаслідок підриву піщаного кар'єру солдатами НКВС, там загинуло більше 23 людей, які навіть не були пов'язані з політикою, а також 25 червня 1945 року, коли трьома районними гарнізонами внаслідок облави було вбито 22 повстанців (в тім числі і сільських мешканців - не повстанців), які поховані на сільському кладовищі у спільній могилі.
Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін населенням. Тому в період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили переселитися у Польщу з Галичини й Волині майже мільйонові поляків (включаючи значну кількість євреїв та українців, що визнавали себе за поляків). Натомість у Радянську Україну добровільно чи під примусом іммігрувало близько 520 тис. українців, які опинилися на польському боці нового кордону. Цей вихід поляків завершив їхній довготривалий відступ з України, що розпочався ще 1648 р., коли польська шляхта втратила владу над Лівобережжям.
Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945 - 1946 рр. його війська організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та передгір'я Карпат, де зосереджувалися партизани. НКВС застосував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців.
Була війна. Була століттями розривана різними загарбниками на шматки українська земля. Був час війни - час, коли говорила зброя, і найвичерпнішим аргументом ставав її безжальний голос.
