"ДЛЯ ВАС МІЙ СПОМИН, МОЛОДІ" (Галина ОНУФРИК)
Авторка спогадів народилася 9 листопада 1914 р. в сім'ї вчителів (дівоче прізвище Харчук) у селі Староміщина Підволочиського району на Тернопільщині. Як і батьки, працювала на педагогічній ниві, від молодих літ активно займалася просвітянською діяльністю.
Учасниця визвольної боротьби українського народу під проводом Степана Бандери. Була зв'язковою ОУН-УПА, виконувала в підпіллі функції медсестри. Член ОУН з 1934 р., член Конгресу Українських націоналістів, Ліги Українських Жінок, "Меморіалу".
Складні випробування випали на долю п. Галини Онуфрик, але вона ніколи не падала у зневіру, а додавала іншим охоти до життя, віри у відродження Української Соборної Самостійної Держави.
Останні роки в рамках КУН займалася вихованням молоді на засадах української національної ідеї.
Відійшла у вічність 4 червня 2006 р.
(Підготував до друку член УГС Роман Гуменюк)
УКРАЇНА В ПОЛЬСЬКІЙ ОКУПАЦІЇ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Україну розірвали на дві частини. Вся Східна Україна потрапила в обійми більшовицького сатани. Нас відірвали від материнського серця. Київ - столиця нашої Батьківщини стала для нас недоступною. По всій Україні почались арешти, знищили таких борців, як Петлюра, Любченко, Чубар та багато інших. Молодь почали виховувати на брехливій історії. Сталін на Східній Україні став рідним батьком.
От і тому до нашої Верховної Ради потрапили вихованці компартії і комсомолу, які не будують, а руйнують.
А що робилося на нашій кровній землі під керівництвом польського ката? По селах найкращі землі зайняли поляки. Народ працює на польського завойовника. Мене ще малою дитиною до болю вразила така картина. Жнуть жінки серпами пшеницю. Панові 10 снопів, а жінці 2. Біжу до тата, питаю: "Таточку, чому панові так багато?" Батько прочитав мені вірш "На панщині пшеницю жала". Пояснив слово "панщина". Я заплакала, неначе побачила маленького хлопчика і ту бідну маму. Мені сповнилось тільки п'ять років. І вже в цьому віці зародилась ненависть до окупантів. Досі ця ненависть мене не покидає.
Тато мій, Степан Харчук, після Першої світової війни працював директором школи. Старався завжди бути в контакті з односельцями. Люди його любили. У той час було мало грамотних, і тому з усіма проблемами зверталися до моїх батьків. У селі не було "Просвіти", зустрічалися біля школи, церкви.
Ще одна незабутня картина. Все вмирає, а пам'ять живе. Вбігає мій татко надзвичайно радий. В очах щось небуденне, очі палають безмежним щастям, радістю. В руках конверт. Кричить: "Дозволили, дозволили відкрити "Просвіту". Цілує маму і дітей. А я не розумію слова "Просвіта". Питаю тата: "Що це таке?"
- Завтра поясню.
На другий день знайшлась хатинка. Побілили, помили, по-під стіни поставили лавки, стіл. На стіну повісили портрет Шевченка поряд з образом.
Старенькі сидять на лавках, молоді стоять, а ми, малі, сидимо на землі, покритій пахучим сіном. Відтоді хатинка стала мов святиня. Тут чулися вірші, пісні. Село заспівало, загомоніло. З роками я зрозуміла, чому в мого тата, як він приніс дозвіл на відкриття "Просвіти", очі палали радістю. Вони горіли жадобою працювати в ім'я поневоленого народу.
Час рікою пливе. Я вже не дитина. Мов квіточка розцвіла. Закінчила четвертий клас, вступила до приватної української гімназії. Не пожаліли батьки грошей. Попрощалась з усіма дівчатками, хлопчиками і виїхала до Тернополя.
У той час середню освіту мали можливість отримати діти священиків, вчителів, заможних селян. Шкода мені стало інших дітей. Чому це так? Тут деякі діти є від мене набагато здібніші. Та вже не замучую батьків запитаннями. Я вже зрозуміла: ми на своїй землі, але не на нашій.
А літа біжать, біжать, і ніхто не може зупинити. Я вже закінчую гімназію. По закінченню роботи не дають. Треба змінити метрику з греко-католика на римо-католика. У цей тривожний час з'являється Степан Бандера, який здійснює революційну акцію проти польських окупантів. Польща скаженіє. Підпільна робота посилюється, хлопці навчаються, а ми, дівчата, продовжуємо ідеологічну роботу. Починаються масові арешти. Степан Бандера заарештований. Даємо клятву продовжувати боротьбу. Пролунав голос: "Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської неволі, і поставив на грані двох світів творити нове життя".
Після цього моє життя мені вже не належало. Кров'ю обливається серце, чому так і доки має бути? Прийшов сусід у твою хату, став не те, що господарем, а твоїм катом.
Арешти не втихають. На поліських болотах у Березі Картузькій був табір смерті. Туди потрапив хлопчик Івасик (прізвище забула), з яким я в дитинстві товаришувала. З того часу пройшло багато років. Йому 17 років, а він у таборі. Спритний хлопчина: йому вдалося разом з двома товаришами втекти.
Ось що він розповідав: "Ламали кінцівки, забивали голки під нігті, впускали в легені газ. Підвішували за ноги і били по п'ятах, рвали тіло, відбирали здоров'я і життя". Розказував страшні речі. Втекли хлопці від смерті. Недовго раділи. Заховались у напівзруйнованій клуні біля села. Польська поліція довідалася, де вони. На пропозицію "Здатись!" хлопці відповіли: "Ми не здамось!". Поліцаї обстріляли клуню запальними кулями. Ніхто з неї не вибіг. Тільки за якийсь час очевидці чули звуки гімну "Ще не вмерла Україна". Не злякалися арешту, тортур, можливої смерті, не треба їм польської ласки, польських срібняків. Встали за свій народ. Багато їх посудили, кого до смертної кари, кого до довготермінового ув'язнення, але їх лави не поріділи - вставали нові борці.
Про маловідомого досі Степана Бандеру заговорила вся українська молодь. Після вбивства Пєрацького, смертну кару замінили довічним ув'язненням. Йому вдалося вийти з тюрми. Проте багато націоналістів загинули. Повстанці використовували будь-які засоби самозахисту - це набагато краще, як очікувати чуда.
Болючий до болю спомин. Я оплакую своїх однодумців, здавалось на тому кінець. Їх уже в житті нема. Болюча рана не втихає. Новина - заарештували Йосипа Будника - провідника ОУН. Я кричу: "Без нього неможливо нам працювати в підпіллі". Боже, невже Ти такий жорстокий? Пробач, Господи! За що караєш наш народ? Я засмутилась душевно. Кричу: "Йосипе, друже мій! Ти в обіймах Берези Картузької. Тримайся! Ти видержиш катування. Вірю: ти не зганьбиш своєї душі. Я впевнена! Ти ждеш появи нової людини від Твого улюбленого Йосипа. Невже не доведеться йому пригорнути своє дитятко до батьківського серця?"
Господи! Зглянься над нашими героями, які хочуть тільки свого, не чужого.
Проминуло небагато часу - 7 днів. Пізний вечір, 11-а година. Стук у двері. Я здригнулась. Переді мною з'явився молодий, красивий чоловік. Страх огорнув мене. Точно: агент.
Я мовчу. Він мовчить. Дивиться на мене, а я на нього. Пройшло пару хвилин, і заговорив: "Червона калина розцвіла чи зів'яла?". "Зів'яла" - відповідаю. Після арешту Будника я отримала такий пароль. Чому я про це забула? Кинулась в обійми невідомої людини замучена душевним болем, щоденним очікуванням потрапити в руки поліцейської банди. Страхітливі дні, безсонні ночі. Неначе рідний брат біля мене. Ця людина стала для мене дорогою і незабутньою до кінця мого життя. Прийшла до мене людина, яка посвятила свою молодість і навіть життя в ім'я нашого поневоленого народу.
Модест Ванчицький - син священика зі Станіславщини. Виконую його завдання. Треба відвести коня в ліс над річкою Збруч, яка ділила нашу Західну Україну із Східною. Привели коня, а я не вмію сісти на нього. Мовчу. Дивлюсь, дивлюсь на нього, і він мовчить. Раптом я крикнула наказовим тоном: "Чого дивишся? Сажай на коня". "А ти що, сама не можеш вилізти?"Подивився на мене здивовано, посадив. Їду вперше на коні. Я завжди їхала ровером. Сама себе не впізнаю. Мені здавалося, що я виконую геройський чин. От і я герой!
Мене чекав старший чоловік. Зняв мене з коня, пригорнув, віддав секретні приписи, по-батьківськи поцілував, неначе мій тато, посадив на коня, і я поїхала. Горджусь сама собою, наче героєм стала. Тут розум заговорив: "Який герой ні на коня не може вилізти, ні з коня злізти". Сам Господь підказав: "Не так легко стати героєм".
Часто справи підпілля вимагали моєї присутності. Бувало доводилося іти до підпільника і брати його, ніби на любовну зустріч. Такі зустрічі бували в лісі або в полі. У такий спосіб передавала літературу, гроші, секретні приписи, збирала членські внески. Підпільна робота - це вічно неспокійна душа, яка то тріумфує, то стогне. Тріумфує тоді, коли виконуєш своє завдання, в іншому разі серце сповнюється зневагою до самої себе. Минають дні, місяці, якась невідома сила огорнула мою душу. Я була веселої вдачі, любила сміятися, коли мені було весело. Раптом моє серце охололо, невимовна туга. Я плачу. Не впізнаю сама себе, щось твориться в моїй душі невідоме. Помітив батько: "Що тебе гнітить в розквіті твоєї молодості?" Пригорнулась я до тата: "Таточку, я себе не впізнаю. Щось невідоме мене мучить.
Досі всі мої друзі в підпільній роботі були для мене неначе рідні брати. А от появилось нове, невідоме відчуття. Я завжди думаю про нового підпільника Модеста. Відрізняю його від усіх. Мені хочеться завжди з ним зустрітись, почути його голос, побачити його погляд, звернений до мене. Чому це так? Таточку поясни!" Батько гірко засміявся. "Уже до тебе загостило перше кохання". "І що робити таточку? Така любов в підпіллі мені радості не принесе". Тато відповідає: "Розум каже одне, а серце не хоче розуму підчинитися. Спробуй поборотись із серцем, а розуму не відкидай. Розум у любові відіграє надзвичайну роль. Будеш слухатись розуму, перша любов святинею твоєї безсмертної душі стане, а душа належить не тільки тобі, а твоїм дітям, онукам, правнукам".
Пригорнув мене тато, поцілував і відійшов. Що він подумав, що заговорило його серце? Мабуть, у його думках пролетіло далеке минуле, його молодість, яка ніколи не повернеться.
У нашому підпіллі робота не припиняється. Йосип Будник ще в тюрмі. Модест Ванчицький для більшої конспірації переходить жити в інше село, і нам невідомо де. Іноді в святкові дні буває в нас, у гурті молоді. Дає мені без слів відчути: "Я тут заради тебе". Під школою вся молодь, також надворі. Музика, скрипка, бубон, цимбали. Дівчата і хлопці у вишиванках. Як тільки з'явиться Модест, батько мій тут же забирає його на другий поверх школи. Навчання було на першому, а ми жили на другому. Тато відкривав вікна. Модест починав виконувати українські пісні. У нього був чудовий співочий голос. Тоді не було радіо, телевізорів, молодь використовувала свої співочі таланти. Всі ті пісні були присвячені нашій неньці Україні. Молоді і дитячі душі збагачувались гордістю, любов'ю до своєї Батьківщини.
Тиха, спокійна зоряна ніч. Село спить. Заходить Чорнота, забирає мене з собою. Заходимо в поміщицький зерновий склад. Тут стоги збіжжя. Підпалюємо.
Вогонь розгорівся. Я тремчу. Боже, прости! Хліб пропав! "Ні!" - кричить мій супутник. - "Цей хліб - це кривавий труд нашого народу. Він нам ніколи б не дістався".
Тихим ходом ми розійшлись. Чорнота в один, а я в другий бік. Ніхто нас не бачив. Не знає про це мій батько, не знала мати Чорноти, і моя мати теж не знала. Зранку ми дізналися, що в той самий час, о 12.30, загорілись усі поміщицькі склади по всій Західній Україні. Слава героям!
Ранок. Вбігає батько в жалюгідному вигляді. Переляканий: "Галя, Модест заарештований. Будь мужньою. Виїжджай з села до Тернополя". Боявся за Модеста, був упевнений, що це його робота. Від мене того не сподівався. Але мене можуть брати на допит.
Цієї ж самої хвилини я виїхала. Була впевнена, що прийдуть по мене. Модеста протримали місяць у тюрмі. Доказів не було. Рідна його тітка, мамина сестра, була заміжня за поляком, і він допоміг витягти його на волю, але із забороною проживати на Тернопільщині. Мав вернутися у свої рідні краї.
З допомогою підпільника Чорноти я мала можливість у Тернополі зустрітися з Модестом. Вигляд жалюгідний: весь побитий, у синяках, п'яти опухли. Ми мовчали, дивлячись одне на одного. Гірка, болюча хвилина - і заразом щаслива. Ми собі не байдужі. У нас горить перша любов. Прийде час, і нам усміхнеться доля. Серця наші палали надією на краще.
Тихий, спокійний вечір. Прощаємося в мальовничому парку. Чути чудову пісню. "Хто то грає?" Здригнувся Модест, переляканий: "Це пастка для мене". Пригорнув мене востаннє і зник. Я осталася сама серед чудової сумної природи під звуками чудової гри. Ні! Я впевнена: це грає не агент. Спотворена людина не зможе в гру віддати свою душевну тонкість. Ні! Це людина, яка страждає не менше за нас. Сиділа я в непомітному кутку до кінця його гри. Він мене не побачив. А я не можу піднятися з місця. Шумить у голові. Мучить думка "Я його більше не побачу". Господи, прошу, допоможи нам зустрітись. Моя перша любов! Вперше приходить на світ. Тієї хвилини ніхто не пам'ятає. Перша любов незабутня. Вона відіграє велику роль у долі людини. У когось вона, немов мати, рідна, ласкава, а у когось зла, сувора доля мачухи. Видно, людина приходить на світ з визначеною долею.
1937-1938 роки
Як важко про нього згадувати. Чому? Мене доля нагородила таким жорстоким роком, чому? Тут рішалась моя доля. Тут проходив біль між серцем і розумом. Серце виявилося безпорадним. Розум замовчав. Доля сама рішає. Доле, де ти?
Мого батька переводять на рядового вчителя в село, де є 70% поляків. Ця звістка неначе сильний удар по голові. Прощаємось наче з рідним селом, з рідними дітьми. Плакали ми, плакали люди, плакали діти. Не почують рідної мови від польських вчителів. Не підуть старенькі до вчителів за допомогою чи листа написати, чи прочитати. Відпровадили нас за село. Мені важко було повірити в дійсне. Ні! Я повернусь, тільки тут жде моя доля. Тут знову прокинулась ненависть до окупантів. Пригадала вірш Шевченка "На панщині пшеницю жала". Село з чарівною назвою Козина над самим Збручем, який відділяв нас від Східної України. Ні! Я вернусь. Тут вперше у моїй юності прокинулась моя "Перша любов".
Батько працює в колективі польських вчителів. Ставляться до нього з підозрінням. Мені роботи не дають. Я використовую свої скромні знання і їжджу по селах, а зі мною Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Виступаю обережно, тематика така, до якої важко присіктись як до антидержавної. Передаю скромні знання своїм ровесникам, у яких освіта тільки чотири класи. Молодь, старші зустрічають мене радісно, прощаються зі сльозами на очах. Шевченко, мов живий, з моїх уст закликає до любові, шани українського народу, до нашої чудової солов'їної мови.
Ще одна подія, яка залишила в моєму житті незабутній трагічний спомин. З Тернополя з гастролями приїхав театр Стебника на декілька днів. Місцеві люди забрали артистів по домах. У наш дім поселились три артисти. Один із них, Михайло Онуфрик, не обдумавши, запропонував мені вийти за нього заміж. Я згоди не даю. Він не здається. Звернулась я до свого тата: "Поясни, що це неможливо". Татко йому пояснив: "Ти збираєшся женитись, а як жити? Артисти - це цигани. Життя не іграшка". Поїхав мій жених. А я рада. Модест, мов привид, звився, тільки в моєму серці.
Думкою і Онуфрика пожаліла. Він же не винний, що я вдерлася в його серце. Можливо, я дала причину.
Об 11-ій годині ночі мене заарештовують. Я опинилась у польській в'язниці. Допит за допитом. Просять зізнатись у гріхах, рівночасно видати інших таких самих, як я. Просьба не допомагає. Застосовують крик, удари. Тут я пробула сім днів. Шукають на мене доказів. Їх немає. В селі Козина ніхто не доказав, що я у них буваю. Мене випустили, я засмучена душевно і тілесно. Шепчу: "Я вернусь в село Козина - моє улюблене село. В тому чарівному селі віднайшов мене Модест". Він живий, серце підказує. Після мого арешту батьки затривожились. Небезпека - залишимося без роботи - і як жити?
У таку трагічну хвилину - лист від Онуфрика. "Я покинув театр. Працюю в Брошневі на заводі. Якщо ти, Галю, не проти, я постараюся приїхати, заскучив". Не встигла я листа відписати як мене знову поліція викликає. Вимагають неможливого. Батьки перелякані. Друге горе - важко захворіла мати. Рак. Готуємо до операції. Мати викликала мене, подивилася на мене ніжно. В очах світилась не тільки любов до мене, а й жалощі. Добра рука стиснула мою руку, все дужче і дужче - це було співчуття. Останні її слова: "Галю, виходь заміж за Михайла, це порядна, гарна людина. Він тебе любить". Притулилась до мене, сльози покотилися по дорогому, рідному обличчі. Прошепотіла: "Галю, моя люба дитино". Це були її останні слова. Після операції вона померла.
Час пливе рікою - не зупиниш. Пройшло чотири місяці після маминої смерті. Відомостей від Модеста немає. Страх перед арештом. Я даю згоду стати дружиною Онуфрика. Я не можу висловити, як я боюсь того початку життя. Я стану дружиною. Це слово не вкладається в моїй голові. А яка буде з мене жінка? Чи буде він щасливий зі мною? Відповіді не знаходжу. Я себе ще не пізнала. Інтуїція мені підказувала: "Горе тебе жде!" Відчуття мене не обдурило.
12.VI.1938-39 роки
Вирішили з'єднати нашу долю. Шлюб беремо в Брошневі на Станіславівщині. Без гостей. Приїхали його нещасна мати, брат, мій батько з сестрою. І досі бачу трагічну хвилину. Церковця маленька, на мальовничому горбочку, шумлять ялини. Довкруг церкви дівчата і хлопчики у вишиваному вбранні, неначе писанки кружляють. Я в білій суконочці, дівочий віночок на голові. Поряд молодий, усміхнений, гордовитий хлопець, впевнений у радісному щасливому майбутньому.
Ми в Божому домі. Складаємо присягу на вірність, любов до самої смерті. Шлюб давав нам чоловік сестри Степана Бандери. В цей час Степан Бандера був заарештований. Його родина була в трагічному становищі. Священик заспівав "Вічная пам'ять!", здригнувся "Многая, многая літа!". Він просив нас простити йому помилку. Сімейне горе змусило його до неї. Після цього всі присутні декілька разів заспівали "Многая літа!".
Старші люди цілували нас під церквою, бажали довгих років життя.
Минув тиждень нашого спільного життя. За цей короткий час я прийшла до свідомості. Він артист, я теж часто брала участь у драматичних гуртках, от і разом будемо працювати з молоддю. Появилась нова мрія, яка не здійснилась. Кінчається другий тиждень нашого сімейного життя. Молодь організовує екскурсію в Карпати, я спалахнула радістю. Поїду в гори, почую шум ялиць, побачу красу природи. Подивився на мене Михайло здивовано. Питаю:
- Чому в тебе нерадісний вигляд? Чому не радієш?
- Я не маю бажання туди їхати!
- Ну і що! Я поїду без тебе, сама.
І досі не можу простити собі такої жорстокості. Пригорнув мене Михайло, сіли ми в коляску, яка відразу ж рушила з місця. Я щаслива, радісна: скоро побачу вимріяні чудові гори. В Перегінську Михайло вискочив щось купити мені солодкого. Потяг рушив з місця, Михайло підбігав і впав під колеса. Тут же підійшов до нього священик, який їхав з нами, висповідав його. Підійшов до мене і промовив: "Просив мене тобі передати, щоб ти не виходила заміж". Ці слова, як сильним каменем, ударили. З трудом добігла до нього. Він відкрив очі, я нахилилася, зловив мене за шию, руки застигли. Останні слова: "Не виходь заміж". Помер. Я - в крик, плач перетворився на істеричний сміх. Мене відірвали від нього і привели до свідомості.
Приїхала його вкрай нещасна мати з меншим сином. Прибув мій батько. Я не можу нікому глянути у вічі. Я винна в страшній трагедії. Я стала вбивцею нещасного Михайла. Чому я народилася з такою бурхливою душею? Чому я не зрозуміла Михайла. Він відчував небезпеку. А я, егоїстка, думала про своє задоволення. Побачу Карпати, почую шум ялиць. Я страшна людина. Поставила своє "Я" - хочу і поїду сама. Мене Господь покарав. До самої смерті ця страшна подія останеться в моїй пам'яті. Не можу глянути у вічі нещасної мами. А вона голубить мене, дивиться на свого померлого сина. Після похорону забрала мене до себе в Рогатин. Показувала невістку, заливалася сльозами. Я себе зненавиділа. Я вбивця. Я недостойна тої ласки, ніжності, яку отримую від нещасної мами.
Вернулася додому. Мій батько в Стрию несподівано зустрів Модеста. Той з радістю прискочив зі словами "Де Галя?". Батько розповів. Виявляється, що в той самий день, в цю саму хвилину, як я брала шлюб, він був у того священика, чекав на нього вдома, не знав, кому він дає шлюб.
Почувши таку страшну новину, Модест сказав: "Чому я не зайшов до церкви? Шлюб би не відбувся". Потрясло ним до глибини. Написав листа. Вклав картинку "Ісус Христос у терновім вінку". Твоє життя теж терням обвите. Лист був довгий. Я читала декілька разів. Закінчив словами "Мені так хочеться Тебе побачити. Відпиши". Я гірко заплакала. Постановила не відписувати. Не пройшло багато часу - у 1941 році з'являється Модест. Чи це сон, чи дійсність? Модест біля мене. Я не в силі зрушити з місця. І він стоїть непорушно. Дивимось одне на одного мовчки. Обличчя його видалось мені бліде, неначе після довгої хвороби.
Минула хвилина мовчання, кинулись ми в обійми: "Моя, чуєш Галю, ти моя назавжди".. Я здригнулась. Неначе почула голос з небес: "Не виходь заміж, Галя!". Тут же наче побачила живого священика. "Просив небіжчик тобі передати: не виходь заміж". Мене огорнув невимовний страх. Серце почало битися прискорено. Що воно хотіло мені сповістити. Нічого доброго. Моя доля - це злюща мачуха. Я дрижу. "Галя, що з тобою діється?".
Я, напівпритомна, зайшла з ним до кімнати, де вперше в наші серця загостила чиста, невинна любов. Складаємо плани. Німець війни не виграє. І він нам добра не принесе. Залишатися під опікою НКВД небезпечно. Я зрозуміла, що він приїхав, щоб мене забрати. Куди - не питаю. В думці постановила: нікуди з ним не поїду. Я йому не жінка. "Галю, завтра підемо до священика, він нас таємно повінчає". Вийшли ми надвір мовчки, вдивляємось у небезпечну ніч, яка огортає нас з усіх боків. Прислухаючись, пригорнувшись один до одного неначе брат і сестра, а може, й рідніші. Важко повірити в щасливу хвилину. "Ми разом". Господи, чи ця зустріч з'єднає нас назавжди?
Раптом новина. Село моє розкинулось біля самої річки Збруч. Вдерлися більшовики в село, а в селі німці. Тут же заховую Модеста в сховище. У селі пекло, стрілянина, крики, плачі, зойки. Убитих багато, поранені стікають кров'ю, просять допомоги.
Побиті більшовики, побиті німці, побиті наші повстанці. Шкода всіх. "Ми ж діти одного Всевишнього. За що, за кого б'ємось?" Минула жахлива ніч. Настав болючий ранок. Каральники залишили село. Поранених ми заховали в криївках. Мертвих земелька прикрила. Вечоріє. Випускаю Модеста з криївки. Перебрала в жіночий одяг. Він був упевнений, що я з ним подамся в невідому дорогу, що я не зможу з ним розлучитись. Потрясло цілим моїм єством. Насилу вимовила: "Ні, Модест, не можу, не поїду. Я тут потрібна. Пробач! Прости! Ми розходимось, але ми завжди залишимось разом. Ти з моєю пам'яттю. А з пам'яттю ніхто не може розлучитись". Його погляд звернений до мене. Вхопив мене за руку, пригорнув, поцілував. "Так, ти маєш рацію. Ти тут потрібна, а я піду виконувати обов'язок народного підпільника. Україна в небезпеці. Не маємо права думати про своє Я".
Вернулась я до свого самітного гніздечка. Звертаюсь за порадою до свого розуму. Розум підказує: "Життя - це боротьба. Хтозна-куди б мене повів Модест. Ціле життя ховатись від німців і більшовиків".
Використовую свої скромні знання, свою любов до Батьківщини, продовжую працювати в підпіллі. Щоб працювати з молоддю, не конче бути надзвичайно розумною людиною, досить бути простою, якій є що сказати. Часом станеш у пригоді і людині, яка від тебе набагато сильніша розумом.
Звертаюся до молоді, до вас, дорогі діти, онуки - сини і доньки багатої, святої та стражденної України! Пишу ці рядки душею і серцем, підкріплюю їх радістю, теплотою, холодом, а часом сльозами - залежно від того, про що пишу. На зорі моєї молодості я багато пережила, випила не одну чашу гіркоти, а тому маю про що згадувати.
Цей мій вступ - не для поеми, а для сповіді про трагічні душевні переживання упродовж мого юного життя. Щоб писати спогади, не конче бути великою людиною, а вистачить бути звичайною людиною, у якої є що розказати.
У 10 років закінчила початкову школу. Успішно склала іспити і вступила до української приватної гімназії в Тернополі. Дякувати батькам, які виховували нас, дітей, у великій любові до свого народу і не шкодували грошей на те, щоб платити за навчання.
У Тернопільській гімназії я вивчила історію України М. Грушевського, твори В. Винниченка, тут я полюбила наших поетів - Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку та інших. Свідомість зростала. Рівночасно душа палала вогнем любові до свого народу, ненавистю до ворогів.
У 1932 році я закінчила гімназію. Польща роботи випускникам-українцям не давала. Жили, хто як міг.
У той час активно діяла українська організація "Просвіта". Ми, вчорашні гімназисти, проводили важливу ідеологічну роботу серед населення в містах і селах. Це були радісні дні в моєму житті. Приїдеш, бувало, до села - молодь, старші люди зустрічають нас із великою радістю, а проводжають зі сльозами на очах. Свідомість у народі дозрівала. Сільська молодь переважно мала освіту 4 класи. Середню освіту мали двоє-троє на ціле село. Ми не сиділи склавши руки. Почувалися до обов'язку свої знання, патріотизм передати односельцям.
1937 рік
Польща перед війною скаженіла. Після Пілсудського до влади прийшов Мосціцький. Починаються арешти. Заарештовують Степана Бандеру. Багато молоді йде в підпілля. Даємо присягу боротися за ідею ОУН. Як прикро ще й нині інколи чути: "Бандера - бандит". За кого, за що ж він боровся? Схаменіться, люди добрі! Не ранить сердець тих, хто йшов разом з ним і хто нині боронить його ідею. Пора бути свідомими. Бандера не завойовник, він боровся за свій поневолений народ.
1939 рік
Початок війни. Бандера на волі. Прийшли зі сходу "наші визволителі". З радістю зустрічали ми наших тиранів. Поляки так в'їлися нам у кров, що ми, наче в тумані, тішилися "новими визволителями". Хто сподівався, що вони прийшли до нас не з миром, а з мечем! Усіх нас забезпечили роботою. Здавалося, все піде на краще. Минуло небагато часу - і "наші визволителі" почали викликати нас на допити в НКВД. Життя перетворюється на пекло. Мене взяли на допит, який тривав три дні і три ночі. Їхня мета була вивідати, хто в колективі чи в селі настроєний антирадянськи. Вимагали назвати "всіх націоналістів".
22 червня 1941 року
Ніч. Я на допитах. Раптом нічну тишу перервали гуркоти літаків, вибухи бомб. Мій допитувач блискавично щезає з кімнати. Чути крик, шум. Енкаведисти ховаються в бункерах. Зостаються у камерах в'язні і я - у відчиненій кімнаті. З місця не піднімаюся. Німець бомбить безпощадно. У камерах - несамовитий крик. Нарешті бомбардування припинилося. Ніч пройшла. Бог беріг нас.
Рано заходять "наші герої" - цілі, здорові. Мене випускають на волю. Я зрозуміла, яка страшна наволоч нас "визволила".
Починаю працювати підпільно пропагандистом ОУН. Продовжую ту саму роботу, що й за польської влади.
У 1941 році на нашу землю прийшов ще один "визволитель" - німець. І знову - ілюзії, надії на краще. Пригадую таку ситуацію. У Тернополі на майдані натовп людей - не пройдеш. Вигуки, гармидер. Одні заявляють: "За допомогою німців здобудемо свою державу!". Інші заперечують: "Неправда! Німець зрадить!". Розділилася тоді наша молодь: одні, за голосом Мельника, - в армію; інші, за голосом Бандери, - в підпілля. І ті, і ті, безперечно, бажали одного: за всяку ціну вирвати Україну з "обіймів" тиранів.
Жовтень 1941 року
У Збаражі, на Тернопільщині, Товариство "Просвіта" організувало прощальний вечір воякам, які вступили до німецької армії. Добровольців було 30. І досі бачу вродливих хлопців; у їхніх очах читалося бажання йти в бій за Україну. Були веселі, усміхнені. Дивились ми на цю молодь - і душа наповнювалася гордістю: є в нас чудові діти, які здатні на геройство в ім'я поневоленої, нещасної матері України! Прощання. Останні потиски рук, поцілунки, останні батьківські обійми. Залунала пісня: "Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за вольнії права!"
Пишу, а рука дрижить, серце б'ється прискорено. Це страшний спомин. На другий день після прощального вечора під Збаражем лежало 30 трупів. Більшовики натрапили на німецький гарнізон. Німець українських хлопців виставив у першу лінію бою, а вони ще й зброї не навчилися тримати. Наче косою, скошено цвіт нашого народу. Ми не плакали - ми вили. Це був біль невимовний.
Війна триває. Наші хлопці допомагають німцям бити червоних, прогнали їх до Києва. Степан Бандера був у той час у Житомирі. Чекав на звільнення столиці, щоб відтак проголосити суверенність України. Зрада. Заарештували німці С. Бандеру. Новий завойовник показав своє справжнє єство.
Підпільна організація починає інтенсивну боротьбу з наволоччю - як більшовицькою, так і німецькою.
У той час я працювала директором неповної середньої школи села Турівка Підволочиського району Тернопільської області. На канікулах молоді хлопці села таємно вивчали військову справу. Відбувалися нелегальні збори, зустрічі з підпільниками ОУН з інших сіл, районів, областей. У 1942 році в Турівці вбили одного німця.
Окупанти забирають із села 27 осіб, вимагають виказати вбивцю - інакше, мовляв, усі заложники будуть розстріляні. Три дні арештовані чекали смерті. На четвертий день зголосився "винний" який…насправді не вбивав (Олійник Петро -прим.адміна). Не пошкодував свого життя аби врятувати 27 нещасних селян.
Спомин надзвичайно болючий, але водночас і такий, що породжує гордість: не перевелися в нас люди, здатні на високе геройство. Бачу віз, на якому сидить чоловік із піднесеною догори головою, сумними, але безстрашними очима. Поряд - жінка з обличчям у невимовній тузі і маленький хлопчик, притулений до батьківського плеча. Рушили коні з прив'язаними чорними стрічками. Зупинилися біля церкви.
Тут священик висповідав приреченого, запричастив. Відтак поїхали до Тернополя. Що думав той героїчний чоловік? Думав, мабуть, що всі бурі вже позаду, але не так було. Свята жінко Ганно! Не позаздрити тобі такого геройства. Ти в ім'я народу пожертвувала найближчою тобі людиною - ти врятувала життя 27 невинних!
Розстріляли героїчну людину. Слава Героєві й шана! Ледь жива повернулася додому дружина - мати осиротілого синочка.
Проминав рік за роком німецької окупації і, немов батогом, відраховував болючі, тяжкі моменти, які відлунюють у моїх спогадах.
Настав 1944 рік. Німці відступили. Вернулися наші горе-визволителі. Починаються страшні репресії. Посилилась робота в підпіллі.
Ворог скаженіє: заарештовує, вбиває невинних людей. Серед наших підпільників багато поранених.
Зібрали нас 12 дівчат, привезли до лісу, розташували в будинку, де до війни жив лісничий. Тут ми застали лікаря-єврея, який навчав нас надавати першу допомогу потерпілим, робити перев'язки. У вільний час він просив нас співати пісню на слова Т. Шевченка "Думи мої…" Цього лікаря я знала ще до війни. Дуже шкодую, що забула прізвище.
Задля конспірації я часто міняла місце роботи. З роками все змішалося, мов у тумані. Свої спомини думаю вислати в ті села, де я вчителювала. Може, хтось відгукнеться. Ось ці села: Качанівка, Чернилівка, Турівка, Фащівка (Підволочиський район), Козина, Гримайлів.
Боротися з большевиками було набагато складніше, ніж із німцями. Німці не мали такого "досвіду". Страшні були запроданці-яничари, яких треба було особливо остерігатися. Ці виродки не раз, мов скажені, бігали по селі. Шукали "бандерівців".
А поранені герої ждуть допомоги. Рани печуть, палить гарячка. Поранені просять пити, дехто - їсти. Чую їхні стогони. Йдеш на ризик. Це не геройство - це просто обов'язок. Уявляю, з якою надією очі звернені на вхід до криївки. Вони мене ждуть. Мов під гіпнозом, беру все необхідне. "Трійку" (отруту) зашиваю в непомітному місці. Ця "пожива" для мене - якщо потраплю в руки диявола. Темно. Прислуховуюся. Спить село. Тихо. Обережно, крок за кроком рухаюся до своєї мети.
Бог беріг. Зайшла. В криївці застаю пораненого в живіт. Гриць Києв'ян - псевдо "Ворон". Стікає кров'ю. Помирав у моїх обіймах. Нічим не могла допомогти. В страшних болях вмирав. Він - дитдомівець. Мабуть, ніхто його не ласкав. У моїй нам'яті залишилась та трагічна хвилина назавжди. Обірвалося юне життя: ніколи більше не заговорить, ніколи не заспіває. А він так чудово співав. Тримаю його мертву голову. Набігає раптовий спомин: за німецької окупації ми ставили п'єсу "Ой, не ходи, Грицю…" Він грав Гриця, а я - Марусю. Пригадалася остання дія - смерть Гриця. Із страхом, великим страхом я відскочила від мертвого.
Господар криївки випустив мене рано - тоді, коли облавники вийшли із села. Й досі, признатись, дивуюся: як лиш тоді, наче та Маруся у названій п'єсі, я не втратила розуму.
На другу ніч ховаємо нашого героя. Одягли, як козака, поставили на ноги біля викопаного гробу. Схилив голівку, мов живий. У нічній тиші ледь чутно повстанці заспівали прощальну пісню. Загорнули тіло в біле полотно, опустили в землю. Помолилися Богу. Поклялися продовжувати боротьбу в ім'я поневоленого народу.
У 1946 році я залишила село Турівку - перебралася у Фащівку. Чудове, мальовниче село, мов казка. Населення прийняло мене радо. Діти з цікавістю оглядали свою вчительку. Діточки такі милі: чорні, білі голівки. Веселі, мов бджілки, кружляли біля мене…
У тихій Божій Фащівці пробудився в мені материнський інстинкт. Мене змучило життя. Я була така одинока. У 1938 році стала молодою вдовою. Прожила з чоловіком 27 днів. Батьки мої і сестра виїхали за кордон. Брат убитий у німецькій армії. Я не могла виїхати з України - не могла покинути свою нещасну Батьківщину. Це був святий обов'язок: зостатися тут, де тяжко.
Зі сльозами в очах згадую Фащівку. Це миле село прийняло мене, як рідну дитину. Але тут же спливають у пам'яті слова Т. Шевченка:
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло…
Большевицька наволоч скаженіла.
За селом, коло лісу, була скала. У ній підпільники зробили собі криївку. Ховалося там сорок повстанців. Знайшовся виродок, юда - видав криївку. Зробили облаву, оточили повстанців. Вимагали здатись. Три дні оточені не здавалися. На четвертий день большевики привели сина одного з повстанців, звеліли йому зайти в бункер і передати вимогу, щоб усі вийшли. Хлопчик зайшов, за кілька хвилин вийшов, кинув ворогові в лице нищівну фразу і знову заховався в бункері. Невдовзі пролунав страшний вибух. Скала розпалася разом із людськими кістками.
Каральники залишили Фащівку. Село огорнули невимовні людські плачі. Після трагічної події облавники деякий час у селі не показувались. Мабуть, боялися помсти.
Продовжую працювати в тихому трагічному селі, віддаленому від району на 30 кілометрів. Райвно прислало до мене вчителя з Хмельницької області (на жаль, не пам'ятаю його прізвища: роки). Я стривожена: доведеться вести більшу конспірацію. Я помилилася. Це була наша людина. На вигляд нещасний, бідний - нічого крім одного костюма, двох сорочок та кількох книг. Так жили вчителі в Радянськім Союзі. Мої добрі, дорогі односельці не поставилися до прибулого байдуже. Принесли йому подушку, перину і все, що було потрібне. Відвідали його повстанці, знайшли спільну мову - і ми почали працювати разом.
Нова подія. Одинадцята година ночі. Група підпільників привела на допит десятирічного хлопчика. Виявляється, хлопчина - дитдомівець із Києва.
Ось що розказує та нещасна дитина: "Я вчився в школі імені Сталіна. Нас було багато. Сюди, в Галичину, приїхало вісімнадцять. Наш провідник має 17 років. Він живе в селі Рожиська. Нас вислали найнятися пастухами або іншими прислужниками в людей. Нам дали завдання стежити за ворогами: де вони живуть, що роблять, - і доповідати нашому керівникові".
Хлопчина чітко відповідає на запитання. Майже не чую його слів - я зосередила увагу на його вигляді. Вдивляюся в обличчя - дитина-загадка. Погляд суворий, голова похилена донизу. Час від часу зводить допитливі очі. Погляд дикий. Невідривно дивлюся на того нещасного сироту. Хочу побачити в ньому щось дитяче. Хвилинами в хлоп'ячих очах зникає дикість, з'являється тривога. Мені стає невимовно жаль тої понівеченої дитини. Не задумуючись, ставлю йому запитання: "Чи ти згоден, щоб тебе завезли до Києва, в твою школу?" Мовчанка, очі наповнилися злом. Питаю далі: "Може, підеш до мене жити?" Мовчить. Злі очі стають добрішими. На устах - легка жалісна усмішка. Господи! Що я наробила? Домоглася того, чого хотіла: в дитині побачила дитину! Кожна дитина хоче ласки. Я нагадала йому про жорстоку дійсність. Навіщо було ставити таке запитання?…
Вибігаю з кімнати. Господи, прости! Ніколи собі того не прощу. Крізь вікно побачила його востаннє.
Не знаю, як розпорядилися повстанці долею цієї дитини. Що сталося з тими всіма дітьми, яких прислали большевики в Галичину з Наддніпрянщини - виявляти "ворога"? Цей спомин - це плач моєї душі.
 У мальовничій, спокійній, і водночас трагічній Фащівці 1946 року зв'язую свою долю з людиною, що має підпільне псевдо "Жук". Радісних хвилин у нашому короткому, чотиримісячному сімейному житті було дуже мало.
Видно, людина приходить на світ з визначною долею. У когось доля ласкава, рідна, як мати, у когось - зла, сувора, як несправедлива мачуха. Почастішали облави. З'являються оголошення: допоможіть знайти "Жука". Хто видасть, отримає нагороду 40 000 крб. Перестаємо зустрічатись.
Знайшовся виродок - дівчина шістнадцяти років - видає повстанців. Тим виродком була донька господаря, в якого вони ночували, у селі Вікно Гримайлівського району. Три оточені повстанці відстрілювалися від ранку до першої години дня. Загорілася стодола. Останні кулі повстанці пустили в себе. Життя "Жука" і його двох товаришів обірвалося в день Зелених свят (9 - 10 червня, прим.адміна).
Витягають кати обгорілі трупи, скликають народ пізнавати, чи дійсно вбитий Гаврилишин, на прізвисько "Жук". Важко пізнати. Забирають трупи у районний центр. Там скликають людей із різних сіл. Сестра "Жука" впізнала брата, але не призналась катам. Принесла страшну звістку до батьків. Про мене - про те, що ми із "Жуком" таємно зв'язали свою долю, не знали ні чужі, ні свої. Знав про це Бог на небі, а на землі - священик села Турівка Потурняк.
Звістка про цю трагічну подію розійшлася по всій Тернопільщині. А я вже не плачу й не сміюсь. Горе прибило мене, мов буря дерево до землі пригнула. Вдень працюю як учителька, вночі - як підпільниця. Коли сідаю до роботи з моїми денними друзями в школі, стараюся, щоб від мене йшла душевна теплота, намагаюся бути життєрадісною, хоч душа моя плаче, сумує, а з серця ллється кривавий струмок у море людського горя.
Раптом в один сонячний день я здригнулась від щастя: скоро стану матір'ю!
Швидко спливають місяці, дні. Зашепталися односельці: хто ж батько? Чутка дійшла до райвно. Довідалося НКВД. Почалися допити. Викликають жінку, яка була для мене, мов рідна мати, - Марію Сюту. В той час у криївці на її подвір'ї переховувався легко поранений. Я тут же відправила його в інше місце. Сама виїхала в село Красне до священика Котика. Тут сховалася. Я не мала певності, що Марія Сюта витримає тортури.
Вернулась нещасна Марія скатована, з повибиваними зубами. Витримала - Бог нас беріг!
Не сплять мої кати: допитують сусідів, голову сільради: хто батько дитини? Не дізнавшись, узялися за мене. Раннім ранком чую: ржуть коні, шум. Дивлюсь у вікно - я звідусіль оточена. З тріском виламують двері, до кімнати вдираються облавники. Наказали водити їх по всіх шкільних кімнатах, провести на горище, в пивницю. Шукали того, кого вбили. Прямих доказів щодо мене не було. Райвно не має причини звільнити мене з роботи, тим більше, що я вагітна.
Цей "візит" потряс усю мою нервову систему. Ненароджене немовля прийняло неправильне положення. Довелося приводити його на світ у тяжких муках. Народилася нова людина - Марія. Було це 21 вересня 1947 року - в день Святої Марії.
Я - мати. Душа наповнюється невимовним щастям, а рівночасно й тривогою. Віддаю донечці своє серце, душу, любов, теплоту. Сирітко моя! Ти ніколи не знатимеш батьківської ласки. Ніколи не побачимо того, хто віддав би нам свою гарячу любов, підтримав би нас морально у важкі хвилини. Ми з тобою самі. Немає серед живих нашої дорогої людини. Ми все будемо чекати, шукати її в небесних просторах.
Пройшло передгроззя, зірвалася буря. Вриваються чорні круки в кімнату з криком: "Дай пасматреть на бандіта!" Схоплюю дитину, кричу сама не своя: "Не дам! Не дам!". Крик переростає в істеричний сміх. Раптом сильний чоловічий окрик: "Уходіте отсюда!" Сарана полетіла. Той, хто вигнав сарану, почав бити мене по обличчі. Я перестала сміятись. Перелякано дивлюсь на свого рятівника. "Зачем гак волноваться? - каже. Можна ума лішіться. Простите за грубость". Погладив мене по голові, по-дружньому стиснув руку. Вийшов.
Господи! Невже в тому зборищі дикунів знайшлася людина?
Облавники обшукали всі сусідні хати. Поїхали без здобичі.
Минуло небагато часу. З'являється мій рятівник. Мене кинуло в гарячку. Заспокоїла його привітна усмішка. Запрошую сісти. Сідає. Теплі очі звернені до мене. Промовив: "Мені жалко вас, ви в дуже тяжкому становищі. Я допоможу вам вийти з цього становища. Вас можуть чи заарештувати, чи виселити. Скажіть усю правду - вам нічого не буде. Влаштуємо вас на роботу в якійсь дальшій області, забезпечимо квартирою зі всім необхідним. Зробіть це не для нас, а для тієї дитини, аби мала біля себе рідну маму".
Дивлюся йому в вічі. Від тих слів я зовсім захолола. Я не промовила ні словечка. Тримала на руках дитину й мовчала, як заклята. Він довго то сідав, то вставав. Я пильно вдивлялася в його обличчя. Нарешті він пішов: "До побачення!".
Я його зрозуміла: він прочитав на моєму обличчі нерішучість. Для нього надія не була втрачена: "Мовчання - знак згоди".
Приходжу до усвідомлення: мене хочуть зробити агентом. Зашуміло в голові. Тікати, якнайшвидше тікати! Іншого виходу немає.
Домовилася з інвалідом Другої світової війни про транспорт. Запряг він коника, забрав моє бідне майно. Виїхали, не прощаючись ні з ким. У тім селі залишилося стільки пережитого, стільки сумних і трагічних моментів! Господи, допоможи забути погане, збережи у пам'яті дорогих, щирих і чесних людей, а їх тут було багато!
В'їхали в ліс. Згадалося: тут дівчиною я зустрічалася з підпільником Модестом Вончицьким - виконувала його доручення. Де він? Я ж їду в незнане.
У споминах і незчулася, як приїхали до Тернополя.
Прощаюся зі своїм провідником. Ледве стримуюся від плачу. Останній потиск рук. Не промовив ні слова, я теж. Без слів ми себе зрозуміли. Я впевнена. що після розставання в нього пролилося не менше сліз, ніж у мене. Бідний - за що, за кого ти стратив ногу на війні? (ЧИТАТИ ДАЛІ) |
