П`ятниця, 20.09.2019, 06:17Вітаємо Вас Гість | Головна | Реєстрація/Sign Up | Вхід/Log In

Форма входу

Пошук по сайту

Календар

«  Вересень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Міні-ЧАТ

Повідомлення



Останні публікації


********
********
Videofilm uroczystości
200 – lecie kościoła Świętego Stanisława w Tarnorudzie.
В розділ VIDEO-матеріали завантажено 3 фільми приурочені події святкування 200-річчя храму в селі Тарноруді.
Відео - матеріал про похід на Стінку для вшанування пам'яті трагічно загиблих 1945 року
********
********
********
Приємного перегляду

Портали/сайти


Сторінками газет



Свобода - тернопільська газета



Оцінка сайту

Оцініть сайт Фащівки
Всього відповідей: 273

Статистика переглядів

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
free counters

Реквізити сайту:


E-mail the site:
evgyb@yahoo.com

(067)9296598

Матеріали, публікації
Головна » 2012 » Вересень » 19 » Книга памяті (За Україну, за її волю...) Част-1
09:39
Книга памяті (За Україну, за її волю...) Част-1
Матеріал з сайту - http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla

Визвольні змагання

Бандерівці - це не лише ті, які зі зброєю в руках боролися за незалежність України, не лише тисячі мирного населення, яке помагало їм, а й ті , які сьогодні в російськомовному середовищі наполегливо відстоюють українську мову, звичаї, правдиву історію.

В Україні стоять пам'ятники жертвам голодомору і політичних репресій. Їх встановили, щоб вшанувати пам'ять десятків мільйонів людей, котрі були замордовані голодом, розстріляні, яких вивозили в Сибір, Крайню Північ, Далекий Схід. Їх морили голодом, розстрілювали, вивозили і тільки тому, що вони не були прибічниками російського шовінізму, тому, що українці хотіли тільки одного - щоб на Богом даній їм землі мати свою державу.

У ХХ столітті для прикриття російського шовінізму була обрана комуністична ідеологія. Між комуністичною теорією та її реалізацією в життя існувала прірва. Комуністи твердили - людина людині брат, товариш. У дійсності кров людська текла рікою. Ми не йшли "освобождать" рязанську, тульську, московську губернію. Вони, російські шовіністи, прийшли на наші землі зі зброєю у руках. Ці окупанти намагались знищити все українське для того, щоб панувати на українській землі. Вони твердили: ви не на тій мові говорити, ви не так одягаєтесь, ви не повинні молитись Богу. Їм необхідно було знищити дух українства. А носіями українського духу була інтелігенція і село. Українське село було самодостатнє. Селяни забезпечували себе і хлібом, і до хліба. Вони мали свою гідність, хотіли бути господарями на своїй землі. А російські шовіністи хотіли зробити з них робочу скотину. Тоді Сталін, Каганович, Постишев дали наказ з допомогою голоду упокорити селян. За один рік замордували голодом до 10 мільйонів людських душ. Одночасно почався розстріл української інтелігенції. Відкрийте газету "Літературна Україна" за 1989-90 роки. Ви прочитаєте біографії українських письменників, котрі були розстріляні. Мене особисто дуже вразили слова, які були написані наприкінці кожної біографії: "Розстріляний. Слідство припинено в зв'язку відсутністю злочину". Вдумайтесь у слова "Слідство припинено в зв'язку з відсутністю злочину". Людину вбили, а слідство припинено в зв'язку з відсутністю злочину… Один капітан Матвєєв, чи Міхєєв, на Соловках за два дні вбив 1111 людей. І ми чуємо "слідство припинено в зв'язку відсутністю злочину" - то, що російські шовіністи мали право вбивати людей? Та ніхто в світі такого права немає. Отже, поки не буде суду над тими, хто вбивав безневинних людей, доти будемо мати те, що вбивці, або їх діти, ці представники російського шовінізму, будуть вихваляти Сталіна і ставити йому пам'ятники.

Вшановуючи пам'ять мільйонів тих, хто був заморений голодом, кого розстрілювали і тих, кого вивозили - ми повинні про них пам'ятати, але також вимагати суду над вбивцями. Ми повинні вимагати суду над НКВД.

Не забуваймо і про політичні репресій, які поляки здійснили на наших землях. Українці боролись за існування незалежної України і наші хлопці боролись за свої права тут на своїй землі, а не на берегах Вісли. Ким були поляки на землях Західної України? Та окупантами. Можна ще сьогодні почути спогади старших людей, як поляки в деяких містах робили походи навколо центра міста несучи домовину, на якій було написано "Україна". Вони імітували поховання України. Але Україна не вмерла і не вмре. Вона сьогодні незалежна і, дасть Бог, буде незалежною надалі.

Ми повинні не забувати і про людей, які стали жертвами політичних репресій, здійснених німцями на українських землях. Вони називали українців "унтерменшами", тобто неповноцінними людьми. Так, нам українцям далеко до німців. Ми не будували концентраційних таборів, не труїли людей газами, не проводили медичні експерименти на людях. Німці вбили мільйони українців.

Ми повинні вшанувати пам'ять мільйонів тих, хто був заморений голодом, розстріляний, або вивезений. Ми повинні про них пам'ятати, але також вимагати і суду над вбивцями. Ми повинні вимагати суду над НКВД, над поляками і німцями, причетними до вбивства українців. Бо ми, українці, воювали на своїй Богом даній землі, а росіяни, німці, поляки були тут окупантами.

Олійник власним життям врятував 83 односельців (автор: Мокрій Юрій)
опубліковано 7 вер. 2012 11:54 Степан Гринчишин
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…" 
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
При підготовці використано матеріали з книги Корейка М. та Косика М. "Турівка", Т - 95.

Місцеву ОУН засновано в 30-х роках для боротьби з польськими окупантами братом священика о. Ігора Сидора - Онуфрієм. До організації також входили Йосиф Мартинюк, що був її провідником, Петро Олійник, Дмитро Воловник та ін.

Після 17 вересня 1939 року почалася совєтизація села. У 1940 році большевики почали створення колгоспу ім. Хрущова, для котрого використовувалася матеріальна база колишніх польських поміщиків, однак він довго не проіснував, оскільки вже 7. 06. 1941 до села увійшли нацисти. Було утворено українську поліцію - цілковито підпорядковану німцям. У 1942 році мала місце подія, яка залишила місце в історії села - відбулася сутичка між поліцією та п'яними солдатами у результаті чого один німець загинув.

Німці другого дня прислали до Турівки групу карателів, які захопили і допровадили до Тернополя 83 заручники. Оскільки один з поліцаїв - Загородний посвідчив, що німця вбив П. Олійник, то ті зажадали, аби Олійник протягом трьох днів зголосився, в противному разі заручників розстріляють. Третього дня Петро Олійник одягнувши святковий одяг пішов до церкви, висповідався, попрощався з родиною та здався німцям. По тому німці всіх заложників відпустили, а Олійника розстріляли. Один зі свідків вбивства німця, поляк Казімєж Петрусь, колишній мешканець села Турівка, що був черговим у ту злощасну ніч, пізніше показав, що справжнім вбивцею був не Олійник, а Луб'янецький. Те саме стверджувала й дружина Олійника. Так, чи інакше, але Петро Олійник власним життям врятував життя 83 односельців-заручників.

У грудні 1944 року понад 200 молодих повстанців проводили вишкіл на місці колишнього Рожиського летовища (там стояв в час боїв за Тернопіль авіаполк) під проводом старшин. Якимось чином про це довідались в НКВД. Серед карателів були так звані гарнізони, на чолі з капітаном Парфьоновим, енкаведисти, міліціонери та качанівські стрибки - переважно поляки. Вони прагнули оточити повстанців, однак ті також були попереджені та відступали до села. Частина енкаведистів була на конях, тож вони почали наздоганяти повстанців, У сутичці загинув Луб'янецький, що мав псевдо "Лобода". Большевики поглумилися над його тілом. Потім вони почали палити село.

У 1945 році в селі було поранено повстанця Ліщину, що просидів без допомоги добу в Швачука Ілька, та його енкаведисти знайшли і розстріляли. На вистріл з хати вийшла дружина Гната Паламара, котру енкаведисти також застрілили.

У 1948 році в засідку попали два повстанці - Коник та невідомий, що прийняли нерівний бій в хаті Марії Маламон. Вони відстрілювалися до останнього патрона, а потім пострілялися. Хата горіла. Енкаведисти поранили господиню, та впала біля хати і на неї звалилася палаюча стріха. Вона просила большевиків добити її, але ті сміючись залишили поранену та обгорілу на люту смерть. На крик матері прибігла її 14-літня дочка Славця, але енкаведисти застрілили її та кинули до мами в вогонь. При цьому всі вони дико реготали...

У районі Турівки воював у повстанцях виходець з Чернігівщини (Менський р-н, с. Синявка) Григорій Власенко, що склав таку пісню

 
Турівка, то гарне село
Воно мені не рідне
Краще піду я в своє,
Там, де чекають мене.
Чекає отець і мати,
Чекають сестра і брати
Чекає тая дівчина,
Що я її вірно любив.

На жаль, не сповнилася віра Григорія у повернення, загинув він в бою з енкаведистами та похований на сільському цвинтарі. Там поховано й інших вояків УПА: Мирон Процишин з Турівки, Іван Гаврилишин з Фащівки, Родіон Ткачук з Білої, Канюка з Остап'я, Могильовський з Глібова, Луб'янецький ("Лобода") з Супранівки, Чернота - невідомо звідки походив.
 

Історія однієї трагедії

Ми українські партизани,
Страху не знаєм, ні вагань
Своєю кров'ю ми вмощаєм
Основи визвольних змагань.

(з повстанської пісні)

        Буйним розмаєм та теплом ласкавило літо 1945 року, але в людей таке чорне, смертельне горе, що й краси ніхто тої Божої не помічав. Стікали кров'ю, приречено гинули борці за волю України. Сплюндрована найжорстокішими, найдикішими окупантами рідна земля. Що день, що ніч стрілянина, заграви пожеж мерехтять у нічній пітьмі. Перелякані очі дітей, од сліз позападали очі матерів, сестер, дружин. Сталінсько-большевицькі упирі та садисти продовжують свою сатанинську, криваву справу. Кожен прожитий день має велику ціну для українця, бо ж довкола "особые отделы", "Смерші", ватаги червоно-погонників гарнізонників, енкаведистів, емгебистів, стрибків, сексотів, повстанських псевдо загонів та іншої наволочі, що топче своїми брудними ногами землі Галичини, Поділля, Волині, Буковини, поля та ліси, гори Карпатські і вишукує, і вишукує, кого б то ще звести зо світу білого, чи запроторити на каторгу, на страшні муки повільної голодної та холодної смерті, в кого ще забрати гідність людську, кому наплювати в душу, кого зґвалтувати, побити, пограбувати, кого, як ту худобу, як м'ясо гарматне, відправити ненавченого на фронт.. .
То все власть совєцка, будь вона проклята!
       По двотижневому рейді по терені Кам'янець-Подільської, нині Хмельницької області, після запеклого бою у лісі, коло селища Копайгород Барського району (Вінничина) відділ "Бориса" зупинився в Кокошинському лісі, де була їх основна "вихідна" база, кілька бункерів, на короткий відпочинок. З десяток хлопців, боївки Бойчука-"Сірка" тим часом чекали в с. Фащівка. На другий день Зелених свят до них приєдналося сорок чоловік. Фащівка рахувалася "нашим" селом, була віддалена від гарнізонів та в ній не було стрибків. Розійшлися по стодолах добрих людей, проведені сюди своїми зв'язковими. Ніч була настільки спокійною, що навіть собаки не гавкали. Мали наказ командира, в разі тривоги зібратися до старих окопів, що залишилися з 1944 року, на рівнинному, вкритому травами та лозами березі Збруча. Вже від ранку помітили чатові чекістів, що повзли зміями, закриваючи в кільце село. Зав'язався нерівний бій, проти повстанців виступили відразу гарнізони Підволочиська, Скалата, а по тому березі ріки - Городка. Всього понад 600 чоловік. Повстанці відстрілюючись відступали до умовленого місця і все частіше падали під перехресним вогнем.
       Учасник того бою, тоді 17-річний Тимофій Худик зі Староміщини згадував: "Ми відступали разом з моїм тітчиним братом Мирославом Андрушківим - "Чорним", що був у "Бориса" заступником. Зненацька він закричав, а стрілянина була така, що щось розібрати було важко: "Тимку, біжи до Збруча, а я тебе прикрию, я ранений в ногу". Сам дошкульгав до найближчої хати, де жив Муц і сказав, аби всі тікали з хати, бо буде звідтіля відстрілюватися. Господар кинувся через вікно і враз впав скошений чергою. "Чорний" відстрілювався до кінця і згорів в палаючій хаті.
        Його кості люди по тому позбирали і поховали в спільній могилі, разом з іншими повстанцями, там також поховали господаря Муца, одну дівчину та сімдесятирічного старого, яких постріляли чекісти". Тимофій розповідав, що він таки добіг до тих окопів, там було з 20 повстанців, але позиція їх була вкрай не вигідна, бо чекісти стріляли по них з другого, високого берега Збруча. По якихось кількох хвилинах замовкли наші кулемети: станковий "Токарєв", "ручняк дєхтярьов" та чеський "УОП" - закінчилися набої. Нас залишилося ще 6 і ранені зривалися гранатами. Повстанець Андрій Осадчук - "Орлик" з криком "Слава Україні!" вискочив з окопу, та й упав, зрешечений кулями. Я, згадує Тимофій, побіг в бік річки. По ньому стріляли, та лише в Збручі він почув біль від ран заподіяних у живіт та в руку. Добравшись, якось до хатини на тому боці ріки він втратив свідомість. Опритомнів, як два чекісти вели його попід руки через кладку. "Вони тримали мене міцно, аби я не кинувся у воду, чого по правді дуже хотів, оцінивши всю ситуацію. Вели мене попри ті злощасні окопи, де лежали мертвими мої друзі - пошматовані гранатами та постріляні кулями. Підводили до кожного, вимагали - "назові бандітов!", і страшенно били. Я їм називав придумані тут таки псевдо, та думав, що чорта лисого ви довідаєтеся їх правдиві імена, адже нелюди би вимучили всі ці родини.
      А далі був військовий трибунал, та для мене 17-річного незбагненний термін - 25 років. Потім етапи, Воркута, каторжна праця, спецлаг, рєчлаг, шахта, та так доти, доки дідько не взяв і генерального бандита - Сталіна. Відбув я 17 зеківських літ, але не шкодую ні за чим, а прийшла б потреба то віддав і би не вагаючись своє життя за наймилішу Україну, адже нашим девізом було: "Воля, або смерть!" Соромно, що у нашій державі пси-чекісти жирують, а повстанці, їх вдови, сестри, брати, матері, нащадки, родини не визнані на державному рівні. То є велика ганьба та несправедливість, але ми знаємо, що наша кров була не марна. Тож "Слава Україні та Героям Слава!"

Р.S. Про цей незабутній бій мешканці Фащівки розповідали своїм дітям і онукам пошепки, бо за таке можна було їх, малих, наразити на поважні проблеми. З другого боку кров повстанців взивала про пам'ять та молитву...


"Журавка"

Народилася 4 вересня 1925 року в с. Турівка. Вступила до УПА у листопаді 1943 року зв'язковою боївки "Явора", яка дислокувалася в лісі, що за 3 км від села. До боївки входило від 32 до 35 осіб, серед них: Коцюбинський Петро, Корейко Прокіп, Корейко Йосип, Грицай Михайло, Мартинюки Йосип та Михайло, дівчата - Лукасевич Марія, Варениця Марія, Сось Євдокія, Назарків Стефанія, Пелехата Тетяна, Марцинюк Кароля.

Повстанські криївки були також в селі. Селяни рахували їх своїми, тому надавали добровільну допомогу.

"Журавка" була зв'язковою на Іванівку, естафету приймала від фащівської зв'язкової Оконської Ганни та передавала в Іванівці Крупі Марії, а та далі, переважно на Скалат. Приходили великі відділи зі східних теренів, часом по 100 та більше повстанців, котрих належало переправляти у Карпати.

Часті бої з большевиками, не обходилися без втрат. Так взимку 1945 року разом з Тетяною Пелехатою "Журавка" викопала могилу на цвинтарі, в яку й поховали повстанців. Могилу закидали зверху снігом, аби не було видно, що це "свіже" поховання. В той же час почулася стрілянина з боку Фащівки. Частина повстанців відійшла до лісу, де був бій. Дівчата пішли додому, а на ранок в лісі знайшли тіла двох повстанців. Їх поховали, а місце могили для подальшого опізнання позначили гілкою калини. Повернутися сюди змогли лише через 10 років, однак, як не шукали - знайти її не змогли...

Боївка квартирувала по селах, у тім числі і в Турівці. Їх провідником на той час був "Богдан". Квартирували по 3-4 чоловіки, а через день змінювали свою дислокацію. На Різдво не було можливості бачитися з рідними. Прийшла додому 16 січня, а вже 17, по доносу сусідів, хату оточили большевики і "Журавку" заарештували. Відтак відвезли до Підволочиська і посадили в "одиночку" на другому поверсі тюрми МГБ. Була піддана нелюдським катуванням, але не назвала нікого. Одного разу двері до її камери відчинили і вона побачила, що чекісти привели на очну ставку хлопця, зв'язкового на Скалат на псевдо "Гомін". Йому вибили око. Далі кати стали питати: "Кто это?". "Журавка" відповіла, що не знає його. "Гомін" також її не виказав. Конвоїр вдарив його чоботом і той покотився по крутих сходах.

На наступній очній ставці сусіди сказали, що в її домі ночував "Богдан", відтак "Журавку" було переведено до Тернопільської тюрми. Судове засідання винесло вирок - 10 років ув'язнення за статтями 54/1 а, 54/11.

16 травня почалося відправлення етапів з тюрем Чорткова, Рівного та Тернополя на Дніпропетровськ, куди їх ешелон прибув на п'яту добу. На цей час начальство їм виділило аж по три тараньки та по три сухарі. Лише третього дня до "телячого" вагона принесли бачок води - 25 літрів на 50 чоловік, всі так хотіли пити, що той бачок перевернувся і вода вилилася. Односельчанка Сось Євдокія встигла ще зачерпнути трохи води у калошу. Серед в'язнів знаходилася вагітна жінка з Тернополя Льоля, яка дуже просила напитися. Води їй дали, але Льолю це не врятувало - за кілька годин вона померла. Конвой тіло не забирав, так, як мав здати стільки людей, скільки прийняв. Тіло ще дві доби знаходилося у вагоні.

Зрештою, 12-тисячний етап прибув до Дніпропетровська, але ще кілька днів всі мали жити просто неба, оскільки не було вільних місць у камерах. Тут почалася дизентерія, багато в'язнів повмирало. Через місяць - новий етап за 40 днів доставив в'язнів у Комсомольськ-на-Амурі. Тут, як було прийнято у большевиків, чоловіків у табори прийняли, а от жінок повезли до Середньої Азії. Опинилася в Казахстані, де рік працювала на сільгоспроботах в районі Караганди. Далі як політична, відправлена до спецтабору в Кінгір. Працювала на цегольні, в мідноплавильному цеху, на будівництві, на земельних роботах, в гірничозбагачувальному комбінаті. За 30 км був рудник, де 300 чоловік добували вугілля.

Пайок становив: 600 г хліба, 75 г гнилої капусти. Людей довели до дистрофії. Режим був вкрай суворий, можна було відправити додому 2 листи у рік. Звичайно переписка проходила цензуру. Однак на цегольні разом з ними працювали вільні, які часто пересилали листи поза цензуру.

Табір у Кінгірі був запроектований у вигляді чотирикутника з 10-метровою зовнішньою огорожею, в середині поділений на 4 ізольовані зони. По смерті Сталіна в 1953 році, режим ув'язнення був дещо пом'якшений, але не в Кінгірі.

Судіть самі: на Великодні свята конвой відкрив вогонь по колоні в'язнів за те,що хлопці крикнули дівчатам: "Христос воскрес!" Було поранено 16 чоловік.

Це була одна з причин, що викликала повстання, яке тривало 40 днів та ночей. Повсталі висунули вимоги, головними з яких були: приїзд московської комісії, запровадження 8-годинного робочого дня, зняття номерів з одягу, знесення табірних решіток, дозволи на побачення та листування, покращення харчування, скорочення та перегляд термінів ув'язнення, звільнення неповнолітніх та інвалідів, покращення умов праці та побуту.

На 40-й день почався штурм табору. Пролетіли літаки, а в проломи посунули танки та автоматники, людей давили гусеницями, а тих, хто ще подавав якісь ознаки життя карателі добивали. Загинуло понад 600 чоловік.
Стрижак-Савка Парасковія

Жителі сіл Турівка та Фащівка, що загинули від рук нацистських та большевицьких окупантів:

Плескач Микола, 1927 - 1944, внаслідок каральної експедиції енкаведистів у селі.
Паламар Марія, 1894 - 1944, внаслідок каральної експедиції енкаведистів у селі.
Хавлюк Євдокія, 1923 - 1944, внаслідок каральної експедиції енкаведистів у селі.
Маламон Марія, 1915 - 1944 та її донька Ярослава, 14 літ, їх обох спалили у власному будинку, внаслідок каральної експедиції енкаведистів у селі.
Скальський Дмитро, 1902 - 1944, внаслідок каральної експедиції енкаведистів у селі.
Рибка Текля, 1921 - 1944, внаслідок каральної експедиції енкаведистів у селі.
Голубецький Михайло, 1944, під час облави енкаведистів у с. Фащівка.
Домінів Ігнат, 1944, під час облави енкаведистів у с. Фащівка.
Пантелеймонович Федір, 1944, під час облави енкаведистів у с. Фащівка.
Олійник Петро, 1908 - 1942, повішений нацистами у Тернополі.

Загинули в большевицьких катівнях:
Гуменкж Василь, 1897 р. н.
Варениця Марія , 1925 р. н.
Ратушний Андрій, 1894 - 1952, загинув в Тайшетських таборах.

Повернулися з катівень:
Пелехата Теона, 1923 р. н.
Солтис Володимир, 1922 р. н.
Бабій Микола, 1922 р. н.

Доля підпільника
Серед товаришів по підпільній роботі та однодумців його звали "Остапом". Ніхто не відав його імені й прізвища. Такі були вимоги конспірації.

Можливо, що Родіона Ткачука пам'ятають колишні однокласники, з якими в довоєнні роки вчився у середній школі № 1, у приміщенні якої нині розташувалась у Тернополі гімназія. Адже він був зразковим учнем, вихованим сином, ріс розумним і допитливим. Любив книгу та спорт. До речі, у 1938-1939 р. грав за футбольну команду "Поділля". Пам'ятним був час, коли він надягав вишиту материнськими руками сорочку, і, хоч поляки вороже дивилися на нього, був гордий, що він українець, дорожить національним надбанням і традиціями свого народу.

Та не довго тішилися батьки сином. Після "золотого вересня" 1939 року містом покотилася хвиля масових арештів. Не поминула вона і старшокласників. Часто приходили до школи енкаведисти. З уроків забирали учнів. Багато арештованих у школу не повертались. Родіонові, можна сказати, пощастило. Того дня, коли прийшли по нього, хлопця в школі не було - захворів. Однокласники попередили про небезпеку - до школи він більше не приходив. Чим не вгодив юнак новій більшовицький владі? Та мало чим, вистачало вже того, що походив з учительської сім'ї, отже непролетарське походження - інтелігенція. Що розумним і чесним був. А може, десь необережним словом прохопився?

Десятикласник врятувався від арешту, але не уникла гіркої долі його родина. Невдовзі з вікна горища, де переховувався у сусідів, хлопець з болем у серці дивився, як забирають батька і матір, сестру. Простелилася їх дорога до Сибіру.

Та недовго відсиджувався Родіон на горищі. Незабаром був уже в рядах борців. Пройшов вишкіл і в 1942 році став районовим проводу ОУН у Скалатському повіті, псевдо "Остап".

У мене й досі перед очима як весною 1943 року він проводив зібрання з членами ОУН у селі Оріхівці. Уважно слухали сивочолі батьки його виступ. Ще тоді він декілька разів наголосив про дисципліну, без якої будувати державу неможливо. Вдивляючись у це юне обличчя, думав, скільки у нього було енергії та героїзму. Виконуючи завдання ОУН, у 1943 році він ішов із села Іванівки до Чернелівки (тепер Підволочиський район). Несподівано його зупинив німець, який їхав на бричці з їздовим Косом (поляком), жителем села Качанівка, і наказав Родіонові пред'явити документи, яких, звичайно, не було. Замість документів хлопець вихопив з кишені пістолет і застрілив німця. У цей час їздовий Кос пострілом з рушниці тяжко поранив Родіона. Згодом пролунав ще один постріл. Щоб не потрапити до гестапо, Родіон пустив собі кулю. А Кос, розповідають, потім виїхав у Польщу і після війни його там судили за співпрацю з окупантами.

Батьки Родіона повернулися із Сибіру в 1956 році. Про смерть сина знали, але де він спочиває довго не могли довідатися. Нарешті знайшли людину, яка перезахоронювала тіло Родіона з місця, де його закопали того трагічного дня. Перезаховали повстанця на цвинтарі у селі Турівці. Копали могилу потайки, і тепер відшукати її здалося неможливим.

Але світ не без добрих людей: зберегли пам'ять про місце поховання. Ніхто не відає тих хвилин, коли скорботна мати припала до могили сина і сльозами її обмила.
Дідик Володимир, с. Біла, Тернопільський район

Від редакції. Жителі Качанівки, Іванівки, Оріхівця, Чернелівки, може, пам'ятають цього юнака - нехай відгукнуться. Виконкому сільської ради варто подумати про спорудження хоч малого хреста на місці загибелі героя.

Стінка - болюча проблема нашого краю
      На південній околиці села Фащівки річка Збруч мальовничим зигзагом "впирається" у високий свій правий берег, що очевидно здавна спричинило таку назву - Стінка. У цій, достатньо високій, майже 100 метровій горі, за часів Польщі брати Квасниці видобували цінний крупнозернистий пісок, заглиблюючись глибоко в скелясту гору. Під час Другої світової війни штольні розробок були використані патріотами нашого краю для влаштування боївки УПА, яка тривалий час тримала в напрузі енкаведистів всієї округи. Як розповідають старожили села, нова комуно-московська влада появлялася в селі тільки в день і то в супроводі численного прикриття військових. За різними даними боївка нараховувала від 30 до 50 чоловік, здебільшого мешканців навколишніх сіл. Три штольні заходили в гору за різними даними на 20-50 метрів і всередині з'єднувалися в одну галерею, де жили повстанці. Перекриттям слугував потужний шар суцільного каменю -скальняку, товщиною 50-60 см.
       У кінці березня 1945 року зрадник "Петлюра" видав своїх побратимів і вказав ворогам на їх перебування. Стінку оточив чисельний загін НКВД, у штольні заклали потужну вибухівку і гору підірвали. Фащівляни одразу пробували ночами розкопувати місце загибелі героїв, бо вдень це робити заборонялося. Та сил забракло, обсяги виявилися надто великими. За комуністичної влади навіть згадка про Стінку могла накликати велику біду. З відновленням Української держави в 1991 році люди стали говорити про початок нових розкопок. Завдяки активній підтримці Братства вояків УПА "Лисоня" і особливо, його голови П. Касінчука було створено спеціальну комісію, обласною владою виділено певні кошти. В 1996 році із залученням бригади шахтарів "Калушшахтобуду" почалися розкопки. Керівником бригади шахтарів був старий бандерівець Петро Піщак -псевдо "Крутий". Оскільки всі три штольні були зруйновані, то розкопували справа збоку під кутом 45° з тим, щоб обійти завали при входах і відразу потрапити у галерею. Ставлячи суцільне перекриття із лісоматеріалів, було пройдено вісімнадцять метрів. Однак шахтарі знову "вперлися" у суцільний завал з гірської породи. Виникли суперечки і постало питання щодо тактики подальших дій. П. Касінчук наполягав на продовженні розкопок, змінивши напрямок проходки під кутом 90° вправо, тобто в бік від очікуваного місця знаходження загиблих, як йому підказував якийсь екстрасенс, що визначав зверху місця пустот в горі. Я ж, після безуспішної спроби обійти завали, був абсолютно впевнений і тоді і тепер, що єдино правильною є тактика відкритих розкопок, шар за шаром зрізати породу бульдозерами зверху, аж поки не відкриється загальна картина і конфігурація боївки.
      Справа в тому, що ніхто достеменно зараз не знає схеми розташування всередині гори житлових приміщень. Мені про це оповідав земляк Зеновій Головко, який за його словами, ще малим був з батьком у Стінці (на жаль помер). Розповідав також про неї Іван Копач, який в цю ніч затримався вдома і залишився в живих. Він був засуджений та, на жаль, помер за місяць до початку розкопок. Тому проходження "насліпо" в горі завжди буде великозатратним і малоефективним. І, що найголовніше, ніколи не буде впевненості, що розкопано все і віднайдено всіх загиблих через можливі значні руйнування. Багато людей відповідально ставились до розкопок на місці загибелі повстанців. Тодішній голова облвиконкому Б.І. Косенко сприяв виділенню коштів та організації роботи комісій, колишній директор "Тернопільенерго" Г.В. Маладика виділяв безкоштовно транспорт, робітники Шумського РЕМу на чолі з Василем Петруком, заготовляли і вивозили матеріали, голова місцевого колгоспу Михайло Гладчак значною мірою допоміг в організації робіт на місці розкопок та влаштуванню шахтарів із Калуша. Наша глибока вдячність Михайлу Телезі - екскаваторнику "Облагробуду", Олегу Биху - бульдозеристу "Кар'єроуправління", які, ризикуючи певною мірою власним життям, провели першими зняття ґрунту із завалів на Стінці.
      З наміром допомогти в проведенні розкопок до села приїжджав з Канади уродженець с. Фащівка Василь Ковальчук, шкільний товариш мого батька, який теж загинув у Стінці. Однак наступне керівництво облвиконкому на чолі з "демократом" Б. Бойком категорично відмовилось допомагати у продовженні розкопок у селі Фащівка, що і стало причиною їх зупинення. Кошти закінчилися і довелося законсервувати роботи до кращих часів, сподіваючись, що колись в Україні прийдуть до влади справжні патріоти і такі болючі проблеми, як Стінка, будуть вирішуватися на належному рівні.
     І ще одне. У селі Фащівка біля церкви на цвинтарному узвишші є гарне місце де можна влаштувати братську могилу і спорудити пам'ятник-меморіал Героям України, продовживши розкопки в Стінці. В місцевій школі, що поруч, можна створити музей бойової слави нашої округи. Такі були плани на початку розкопок, до цього кличе нас генетична пам'ять про героїчне минуле нашого народу.
     А сьогодні на горі Стінка силами Фащівської громади встановлено мармурову плиту-хрест, де викарбувано імена 23 відомих повстанців.

На пам'ятнику виписано:
"Тут впали жорстокою смертю твої, Україно, сини"
1. Бичок Павло 13. Копач Михайло
2. Гесь Михайло 14. Корній Павло
3. Головка Василь 15. Оконський Йосип
4. Головка Михайло 16. Оконський Михайло
5. Голубенний Михайло 17. Оконський Михайло
6. Гуцалюк Володимир 18. Оконський Степан
7. Заболотний Михайло 19. Пахолок Ярослав
8. Кава Михайло 20. Ревус Василь
9. Квасниця Іван 21. Тригубчак Микола
10. Квасниця Феодосія 22. Холод Михайло
11. Кирилів Іван 23. Яворський Михайло12. Кирилів Федір 24. Зв'язкова та інші
Вічна пам'ять!
      Встановлюючи в 1991 році пам'ятник, громада села, її очільники і провідники демократичних організацій з району, аж ніяк не сподівалися, що через шістнадцять років в незалежній Україні майже нічого не зміниться...
Оконський Степан, уродженець с. Фащівка, Касшчук Петро, голова Братства вояків УПА "Лисоня"


Рожиськ - село над Збручем (автор: Горохівський Мирон)
опубліковано 4 вер. 2012 11:30 Степан Гринчишин [ оновлено 7 вер. 2012 11:37 ]
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…" 
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.

Не забуду, як в 1938 році в Рожиську відзначали 50-ліття місцевої "Просвіти", отже засновано наш осередок ще у 1888 році. Були у Рожиську добрі парохи - о. Іван Зазуляк (1914-1924), о. Прокіп-Матвій Слободян (з 1935). А чудовий храм Архистратига Михаїла звели наші предки в 1882 році. Село славилося високим патріотизмом, про що можна судити з того, скільки наших людей боролося за Україну в час визвольних змагань 1914 - 1921 років та пізніше, за Польщі, в часи Другої світової війни і у визвольному русі 40 - 50-их років.

У військових формуваннях УСС, УГА, армії УНР та Директорії були мої земляки. Гроховський Михайло, який зложив свою голову за Україну в УГА. Мокрій Іван, закінчив Коломийський вишкіл УГА, отримав ранг сотника і служив при штабі генерала Мирона Тарнавського, повернувся живим. За Польщі був керівником сільського осередку Українського союзу кооператив, вивезений большевиками в 1944 році на Донбас, але й звідти зумів повернутися. Катеринів Теодор - четар УГА, воював під Одесою, повернувся, був репресований за підпільну працю та запроторений большевиками на Колиму, 10 років, але знову повернувся. Саган Павло, що служив в армії Симона Петлюри, учасник походу 1920 року на Київ, важких кровопролитних боїв за Львів та розгрому І Кінної армії Будьонного під Замостям. "Добре" заплатили йому поляки - пережив весь жах концтабору в Яложному, зумів повернутися.

Мої земляки прагнули збудувати нове приміщення Народного дому, однак, посилаючись на закон про те, що будова громадських споруд ближче, ніж за 300 метрів від кордону неможлива, повітовий уряд в Скалаті заборонив це робити. Рожиськ витягнутий понад Збручем вузьким серпом, тому пристати на пропозицію поляків, значило збудувати той Народний дім десь в полі... Зрештою, це були лише відмовки, українцям за Польщі було дуже не просто. Приміром, вже названі мною Мокрій Іван, Мокрій Микола та Катеринів Федько вирішили відкрити в Скалаті магазин для торгівлі сільгосппродукцією, та їм прямо заявили, що треба метрику занести до костелу. Сплюнули стрільці, грюкнули дверима та й подалися домів. Потім жартували, що треба було тим полякам дякувати, бо червонозоряна сволота позаписувала б їх "в кулаки" ще в 1939-у.

У селі стояв КОР (коrpus оbrоnу роgranicza) - служили там майже виключно мазури, тобто вихідці з центральної Польщі, що були переважно україножерами. Такий міг вишиту сорочку на дитині подерти (tу каbаnіе, рsіа кгеw), тяжко побити дорослого - Горохівського Івана - продавця кооперативи. Однак якоїсь особливої пацифікації в селі не відбулося, можливо встидалися - кордон - ось він. Та й дідич - Казімєж Грохольський був людиною цивілізованою, колишній австрійський кадровий військовий. Він займався й тим, що вирощував коней для потреб польської кавалерії, часто до нього приїздили вельможні пани і вони проводили кінні забіги, змагання з подолання перешкод. Добре велося і простим людям - на Кут вивозилася бочка пива, грав оркестр, бив церковний дзвін, була неділя, а в той час за Збручем люди важко працювали, ходили якісь марні, виснажені. Їм навіть заборонялося повертатися обличчям до кордону. "Наш" пан їздив автом, та пізніше мусів його спродати, бо мав фінансові проблеми.

Осередок ОУН в селі був створений ще в 30-і роки, до нього, зокрема, входили Лемцьо Мирон та Гроховський Володимир, а керував підпіллям Петро Левицький (дяків). Він навчався у духовній семінарії.

"Визволителі" вивезли родину Грохольського у Сибір. Подейкують, що його разом з іншими "глитаями", роздягнутого загнали на замерзлий Байкал, а потім розтрощили кригу гарматами, так і пішли всі на дно. Син його перебрався до Англії через службу в армії генерала Андерса, яка була сформована з залишків польських військовополонених у Совєцькому Союзі.

З початком війни большевики панічно тікали за Збруч, покидаючи військову техніку та спорядження, зокрема в селі залишили танки, автомобілі, зброю тощо.

Німці прийшли 7 липня 1941 року. Солтисом (війтом) був Юрко Лумага, а представником повітового УДК - Міхал Осовий. Запрацювала школа, де навчання провадила дружина о. Шаварина - Ганна Краснопера. Вона вела також хор і танцювальний гурток. Було відроджене товариство "Січ", його очолив Мирон Нагірний. Німці відновили кордон по Збручі.

12 липня 1941 року відбулося урочисте проголошення відновлення Української держави, цей акт ОУН-Б зачитав біля церкви Гроховський Володимир. Провадив свято Петро Левицький. Відправу провів о. Прокіп. У 1941 році було висипано символічну могилу. Коли ж німці почали репресовувати провід Степана Бандери, то ОУН знову перейшла у підпілля.

У часи окупації було депортовано до Німеччини близько 20 осіб, дехто їхав добровільно. У грудні 1942 року німці розстріляли на фільварку 16 євреїв з нашої Тарноруди. Самообороною опікувався Дмитро Воловнік. Українці розглядали її як початок нашого війська, тому радо туди записувалися.

"При уряд" за німців головою села був і Микола Нагірний. Комендантом міліції - Петро Пастир, міліціянтами були молоді хлопці не молодші 18 літ. Німці спалили село Качанівку, бо туди заскочив загін так званої червоної партизанки.

Большевики захопили село в березні 1944 року. Невдовзі вони розпочали масову мобілізацію, але значна частина тих, хто підлягав мобілізації, переховувалися або перейшли до УПА. В селі налічувалися десятки криївок. В той час починається особливо запекла боротьба проти нових окупантів. Крім енкаведистів, з них особливо лютував сумнознаний Тітєрін, мало відставав від нього й Мартиненко, були також колишні червоні партизани, приміром Казьмірук, Заховайко, Ференц,

Пасічник. Заховайко є цікавою особою. Пізніше головував у Фащівці, а потім виїхав додому, на Чернігівщину, де й був репресований, як колабораціоніст. Знаємо також про особливі претензії та звинувачення М. Вишквара до першого, ніби той також робив на німців та Вишквар нікому нічого не доказав.

Місцеву боївку ОУН-УПА очолював "Грім" - Галоха Мар'ян. Вона, зокрема, зліквідувала у Рожиську чекіста Дмитра Гіріна, що організовував у селі стрибків. Крім чоловіків, у боївці були також дівчата: Настуня Липка, що загинула в Чорному лісі; Гануся Липка, яка застрілилася, аби не попасти до лап МГБ; ще одна Настуся Липка мала 10 років за підпілля; Пастир Ганна - 25 років; Майор Марія - 25; Надія Саган -10; Люба Саган (Хмура), Галоха Ганна та Марійка -по 10 років; Ленчук Меланія - 10; Майор Галя (Гелена) - 10; Оксана Нагірна і Марійка Нагірна (Мокрій) - обидві довголітні в'язні сталінських таборів.

У травні 1944 року було проведено масову мобілізацію моїх земляків до куреня "Бистрого" (Ярослава Білінського), що збирався в лісах Саджівки - Монастириха. "Бистрий" був досвідченим провідником, в 1943 році він провів вдалий рейд силами куреня німецькими тилами по Житомирщині, Київщині та Поділлі. Тепер "Бистрий" виконував розпорядження Романа Шухевича про перехід на Волинь. Про це можна багато говорити, навіть сперечатися, але ця операція була підготовлена недостатньо, можливо навіть серед керівництва були сипачі НКВД. Судіть самі: курінь почав перехід на Луб'янецькі ліси без достатньої розвідки, адже цей район добре пильнувався ворогом, оскільки в довколишніх селах стояв штаб Першого Українського фронту. Курінь піддався масованій атаці противника, який застосовував крім звичайної стрілецької зброї також танки і авіацію. Розгром виявився неминучим. В Чорному лісі загинули, крім вище згаданої Липки Настуні, також: Мар'ян Галоха, Загребельні Іван та Павло, Конопацький Іван, Кужіль Михайло, Коваль Михайло, Ковальчук Степан, Левицький Роман, Ломага Юрій, Липка Микола, ще один Микола, Володимир та Панько, Бондар Данило, Березін Микола, Процишин Ярослав, Левицькі Ярослав та Йосиф, Макух Петро, Нагірні Михайло та Іван, Олексюк Богдан, Пелих Іван, Фенц Іван, Іван, Мирон, Яцків Теодор. Липка Володимир попав большевикам у полон і був розстріляний. До полону потрапив також Катеринів Іван, але не мав ще 18 років, був засуджений на 25 років, відбував у Норильських таборах і загинув при повстанні у 1954 році.

Цікавою була доля ще кількох учасників цього рейду. Не змігши пробитися, повернулися до свого села: Бондар Йосиф, Гроховський Петро, Гроховський Павло, Левицький Броніслав, Липка Євген, Липка Микола, Кужіль Петро. Перебуваючи в районі Мединських Хаток, вони три доби були без їжі та побачивши в полі якогось чоловіка, попросили принести трохи хліба та води. Той пообіцяв, та привів чекістів. Опиратися не було як, тож були полонені. Їх доправили до Новосільської тюрми, а там піддавали допитам 3 місяці. Схитрував Йосиф Боднар, який назвався поляком і тут же був відправлений на збірний пункт WР (войска польського) до Стриївки. Там формувалися маршові роти прокомуністичного спрямування. Провоювавши в цих частинах до кінця війни, він залишився у Польщі, а потім емігрував до Канади, де з 30-их років жив його батько. Гроховського Петра забили під час допитів. Кужеля Петра засудили, він відбув ув'язнення та оселився в Гримайлові. Гроховський Павло потрапив на мобілізаційний пункт в Лопушній, був відправлений до війська, ймовірно в шрафняки, загинув у районі міста Ополя.

В УПА також загинули: Кужіль Іван в с. Турівка, Кальмук Антін під час облави в нашому селі (до тих облав часто залучали мешканців так званої рускої Тарноруди, переважно поляків, були вони люті, як пси), Фенц Іван засуджений на 10 років, загинув у тюрмі, Галоха Мар'ян "Грім" в 1946 році в Монастирисі, Ковальчук Андрій - невідомо, Гроховського Теодора застрілили у власній хаті, Коваль Михайло, дістав десятку, відбував у Магадані, не повернувся, загинув. Ковальчук Степан - загинув, де невідомо, а був він в УПА ще з 1943 року, Петро Пастир отримав 25 років, загинув, Яцків Іван загинув в ув'язненні, Кужіль Анастасія (9 років, Мордовія). Кужіль Василь - станичний, чоловік Анастасії, обоє повернулися з ув'язнення. Повернулися також: Липка Августин (дали 15, сидів у Воркуті), Владинчук (Липка) Анастасія (дали 10, Магадан).

Версії смерті о. Володимира Куницького (автор: Мокрій Юрій)
Про обставини смерті о. Володимира, пароха села Оріховець, у Підволочиську в повоєнні роки говорили, що на куті центрального майдану стояла фіра, а на ній сиділи о. В. Куницький та їздовий Павло Гуцал. Отець приїздив до райцентру, аби переговорити у військкоматі про проблеми сільської молоді, що підлягала призову. Такий візит большевицьке начальство не потішало, їм було відомо про великий авторитет священика. Зненацька на величезній швидкості на віз наїхала військова вантажівка. Вантажівка вдарила фіру так, що основний удар прийшовся саме в те місце, де сидів о. Куницький. Ніхто не сумнівався в цілеспрямованості саме спланованого вбивства високоповажного отця. Чи можна сумніватися в тому, що сталінські кати такими справами займалися систематично?

 

За тиждень після похорону приїхали заарештовувати отця волочиські чекісти. Певна річ, вони не знали про смерть В. Куницького. Заплакана дружина показала рукою на цвинтар та сказала, що можуть його забирати. Тоді, вияснивши ситуацію, один енкаведист сказав: "Матушка, не плачь, у нас ему было бы хуже" (потішив...).

ЧИТАТИ ПРОДОВЖЕННЯ Книги

Категорія: Матеріали мереж Інтернету | Переглядів: 2284 | Додав: Administ-or | Теги: Пастер, Пелехатий, Сось, крупа | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
New-forum uCoz-forum GD Свобода IP WebPlus тИЦ WebSpidTest PROXI x-sity