Турівка - коротка історія села (Част.-2) - 19 Листопада 2012 - Матеріали блогерів - Інформаційний сайт села Фащівка
Четвер, 23.02.2017, 15:52Головна | Реєстрація/Sign Up | Вхід/Log In

Форма входу

Категорії розділу

Статті користувачів сайту [17]
Статті з ІНТЕРНЕТУ [8]
Передрук статей з інших мереж які мають відношенням до нашого населеного пункту
Історія села та краю [1]

Пошук по сайту

Календар

«  Листопад 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Міні-ЧАТ

Повідомлення



Останні дописи


********
Videofilm uroczystości
200 – lecie kościoła Świętego Stanisława w Tarnorudzie.
В розділ VIDEO-матеріали завантажено 3 фільми приурочені події святкування 200-річчя храму в селі Тарноруді.
********
********
Відео - матеріал про похід на Стінку для вшанування пам'яті трагічно загиблих 1945 року
********
********
********
Приємного перегляду

Портали/сайти


Село в соцМережах

Сторінками газет



Свобода - тернопільська газета



Оцінка сайту

Оцініть сайт Фащівки
Всього відповідей: 254

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
free counters

Реквізити сайту:


E-mail the site:
evgyb@rambler.ru

(067)9296598

Матеріали блогерів
Головна » 2012 » Листопад » 19 » Турівка - коротка історія села (Част.-2)
19:46
Турівка - коротка історія села (Част.-2)
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ І УПРАВЛІННЯ
До запровадження панщини селом управляв голова, обраний громадою. При введенні панщини селом управляв пан-управитель. Під кінець панщини в селі обирались радні й війт, який управляв селом і підлягав повітовій владі, яка находилась в м. Скалат до 1939 р. В 1935 р. в с. Турівці було утворено збірну громаду (збйорову гміну). До неї належали села: Осовик, Кокошинці, Лука, Фащівка, Тарнаруда і Рожиськ. Збірною громадою управляв війт, який знаходився в Турівці й тут же знаходився секретар і ще два писарі, а в селах було тільки по одному солтису й кожний керував своїм селом, а раз в місяць являвся до війта на інструктаж-нараду. Війтом був турівський поміщик Малаховський. Він був поміркованою людиною, дбав за порядок в селі. За його старанням було завезено з плодопитомника для продажу населенню саджанці яблунь і інших садових дерев. За його старанням було побудовано в селі типову лазню, в якій заводське акуратне обладнання. В плані Малаховського було ще побудувати сільську пекарню, але цьому перешкодила війна. Про лазню слід сказати пару слів окремо. Лазня в довоєнний час працювала нормально, а під час війни лазня працювала посилено, так як в ній милось багато солдатів. В 1947 р. в селі був уповноваженим райкому КПУ директор Качанівського спиртозаводу, який притягнув електрозварку й порізав баки і обладнання лазні й зробив з нього собі броньовану бричку. Після того років два лазня простояла без дії, а в 1950 р. сільський коваль Штокайло Дмитро зробив примітивне обладнання й лазня потрохи працювала до 1972 року. Нечесні люди знищили все, всередині зостались одні стіни і дах, які колгосп розібрав в 1986 р. й з прекрасної лазні не зосталось і сліду.
До 1935 р. пошта знаходилась в с. Тарноруда, яке до 1935 р. значилось як містечко й ще до сьогодні збереглись там пару будинків, в яких були крамниці, площа-ринок. До 1935 р., як хотів подати листа на пошту, то мусів йти до Тарнаруди. Селяни с. Турівки часто ходили на торги до Тарнаруди.
Деколи селяни с. Турівки ходили і їздили на торги до містечка Гримайлів, а саме більше селяни відвідували повітове місто Скалат. В м. Скалат до 1939 р. знаходилась повітова управа (староство) й другі адміністративні відділи, а також юридична консультація і суд. Судились селяни за різні справи й часто судились за межі на полях і городах й деколи ті судові процеси доходили до того, що вартість судових витрат і адвокатів перевищувала вартість тої земельної ділянки, за яку судились.

З розпадом Польщі і приходом Радянської влади в 1939 р. с. Турівка стало належати до районного адміністративного центру Підволочиськ.  Жителям с. Турівка приналежність до районного центру Підволочиськ була зручніша і краща тим, що через Підволочиськ проходить автомагістраль Київ-Львів, а також головна магістраль залізничної дороги й знаходиться залізнична станція і вокзал, звідки можна виїхати в різні міста й зручніше тим, що Турівка з Підволочиськом зв'язана напряму шосейною дорогою.

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА
В 1914 р. царська Росія вступила в війну з Австрією, але воєнні дії ні в с. Турівка, ні в сусідніх селах не відбувались. Російські війська, перейшовши границю на річці Збруч, посунули на захід й воєнні дії почались на Теребовлянщині. Слід відмітити те, що в цій війні воювали українець проти українця. З російської сторони були в солдатах українці з Великої України, а з австрійської сторони були в жовнірах українці з Західної України. При австрійській армії була створена військова частина з українських жовнірів - Українських Січових Стрільців, які при розпаді Австрійської імперії в 1918 р. у Львові зробили переворот і при їх допомозі було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. До Січових Стрільців тоді приєдналось ще багато молодих громадян, які не знаходились в армії, а на Великій Україні пристали до Січови Стрільців військові полонені українці з Західної України, які були в австрійській армії й попали під час війни в російський полон.

Символічна могила Січовим стрільцям (1941 рік), та  висипана могила Січ. стрільцям (1990 рік)
Січові Стрільці в 1918-1921 роках воювали за незалежність України з поляками, а при злученні Західно української Народної Республіки з Народною Українською Республікою на Великій Україні перейшли воювати проти більшовиків на Великій Україні.
З села Турівки в Січових Стрільцях були і воювали за незалежність України слідуючі громадяни: Гуменюк Ілько (сотник), Процишин Микола, Мартинюк Дмитро, Варениця Василь, Пелехатий Стефан, Маламон Іван, Косик Петро, Паламар Петро, Процишин Стефан, Охота Іван, Михалина Олекса, Шаравара Яків, Бичок Іван Тимк., Процишин Олекса, Скальський Василь Ст., Блятний Василь, Ковальчук Яків, Мартинюк Григорій П.
Символічну могилу Січовим Стрільцям було висипано в центрі села в 1941 році громадянами села, переважно молоддю, яка насипала цю могилу відрами. В 1945 році більшовицькою владою було ту могилу розгорнуто й ліквідовано, але в 1990 році знову на тім місці при активному старанні Духняк Миколи висипано могилу Січовим Стрільцям жителями села.

 


ТУРІВКА ПІД ОКУПАЦІЄЮ ПАНСЬКОЇ ПОЛЬЩІ
В 1910 році поміщиком Розвадовським та невеликою громадою польських селян було побудовано в селі костел. До того всі громадяни ходили до церкви. Костел зірвано радянською владою в 1980 році.
В 1920 р. до влади в Західній Україні прийшли поляки. В 1925 р. було проведено продаж (парцеляцію) частини панських земель (урочища за Кондратом і Шкоропадова пасічина), але ні одного морга землі не продано українцям. Земля ця продавалась виключно полякам, а щоб купити кусок цієї землі, українець мусів переносити свою метрику з церкви до костела, відрікатись греко-католицької віри й переходити на римо-католицьку віру (ополячуватись). Таких людей в селі називали хрунями.
Для збільшення польської громади в селі в 1926 р. польський уряд спроваджує в село 8 родин поляків-колоністів з корінної Польщі й вони поселяються на панських землях за селом, ще й зараз це урочище називають "колонія". За радянської влади польських колоністів було вивезено в Сибір.
В 1920 р. посилилась робота читальні "Просвіта". Засновано кооперацію, яка носила назву "Будучність". Крамниця кооперації була в будинку читальні, де сьогодні клуб. Першим головою кооперації був Полегойко Петро, а бухгалтером спочатку і до кінця її існування був Корейко Семен, який приклав багато зусиль для її розвитку. В той час й поляки заснували свою кооперацію, так зване "Кулко рольніче", але, не дивлячись на те, що кулкови всяко сприяла польська влада, воно розвивалось гірше української кооперації. В магазинах кооперації можна було купити селянам різних товарів першої необхідності. Крім магазинів кооперації і кулка були в селі ще три приватні магазини, які утримували Коваль Явдокія, Зелінський Філіп і жид Пікгольц Пінкас. Між цими магазинами велася конкуренція.

Старенька хата під соломою
Кооперація в с. Турівка розвивалась дуже гарно, була самою передовою в Скалатському повіті. Через пару років після заснування кооперації було відкрито магазин-філію коло Вікнини. Кооперація стала проводити закупівлю зерна в селян. При кооперації відкрито касу взаємодопомоги (райфайзенку), в якій селяни позичали грошей на свої необхідні потреби, як будівництво, купівлю тварин і друге. Всі члени кооперації і її управа були дуже активними. Про це свідчить такий факт: в 1934 р. злодії поламали замки в крамниці й обікрали її. Вагома підозра падала на трьох турівських хлопців, що то вони обікрали кооперацію, й польська поліція їх арештувала й посадила в сільський арешт, але для викриття кражі нічого не робила, бо поляки були тим раді, що обікрали кооперацію. Тоді управа кооперації в кількості 5 чоловік вночі добулась до арешту й вчинила над ними самосуд. Добре побивши злодіїв, так що на слідуючий день декого з них принесли додому в вереті, а поліція тоді проявила велику активність, відправивши побитих в лікарню й подала справу в суд, який присудив членам управи оплатити за лікарню й солідні грошові штрафи. З початком виникнення другої світової війни в 1939 р. кооперація своє існування припиняє.

Подяка емігрантам з Америки за допомогу в будівництві читальні (Матеріал додав Гиб).


Читальня "Просвіта" з 1920 р. ставала з кожним роком все активнішою. В 1926 році громадянами села було побудовано своїми силами будинок читальні, для чого самі в сільськім кар'єрі наломали каміння, з своїх лісів дали лісоматеріалу й звели будівлю читальні там, де був колись рів.  Таке місце для будівництва читальні виділила польська влада. Коли вже в селі був свій будинок читальні, культурно-просвітня робота стала більш активною. Поповнилась бібліотека книжна, активніше запрацював драматичний гурток, який вів Пастир Іван. Хоровий гурток вів Уличний Михайло, працюючи дяком, він вів церковний хор й деколи хор давав концерти в читальні, а потім довший час вів хор Луків Григорій, а за німців хор вів брат Луків Григорія-Корнило. Крім цих гуртків працювали й другі гуртки, як вишкіл сільськогосподарської молоді і жіночий.
Після смерті священика Мандичевського в с. Турівці став священиком Сидорів Ігор, який також проводив в селі громадську і культурну роботу, а також проводив культурно-освітню роботу. Сидорів Онуфрій - брат священика, який мав вищу освіту і поляки не давали йому ніде робити, заснував в селі малу тайну організацію ОУН (Організацію Українських Націоналістів), до якої входили Мартинюк Йосиф, провідник, члени Олійник Петро, Воловник Дмитро. В 1937 р. священик Сидорів Ігор пішов на повищення й виїжджає з села, а на його місце стає священиком Сендецький Петро (син Сендецького, який був священиком пред священика Мандичевського). Сендецький Петро, будучи священиком, був саме активнішим культурним і громадським діячем.
Культурно-освітня робота в селі легко не давалась, так як польська влада чинила всякі перепони. Для того, щоб поставити виставу чи концерт, потрібно було їхати в Скалат в староство за дозволом й староство не завжди давало дозвіл. З 1930 р, поляки все більше утискали українців. В школі було 6 класів, в яких навчання проводилось польською мовою, а українською навчання проводилось тільки 2 години на тиждень. Учителі були всі поляки. Українцям можна було продати землю полякові, а українцеві купити землю в поляка не дозволялось. Українцям, які вчилися на учителів, інженерів, не давалась робота, й щоб їм стати на роботу, потрібно було ополячуватись. Навіть коли проводили телефонну лінію з Іванівки в Турівку, то наймати на роботу копати вручну ями під стовби українцем заборонялось. В селі поляки вороже ставились до украіитців і часто серед молоді виникали бійки.  Про зростання ополячування громадян с. Турівка свідчить таблиця:


ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Друга світова війна розпочалась нападом фашистської Німеччини на Польщу. 17 вересня 1939 р. в неділю рано після дощу й громовиці гримо-ти не припинились, хоч хмари вже розійшлися й було ясно. Це були гули гармат, які били з Волочиськ по Підволочиських околицях. То наступала Червона Армія на Західну Україну. В с. Турівці перед обідом появились перші червоноармійські частини, які йшли через село на Гримайлів. Про наступ Червоної Армії ніхто нічого не знав й до тої події ніхто не готувався, Але люди в селі були стривожені, бо знали з газет, що діялось на Великій Україні до 1939 р. (колективізація, голодомори, арешти і розстріли).
З настанням Радянської влади було вивезено поміщицьку родину на Сибір, а землі поміщицькі були розділені малоземельним селянам. В селі було до того два цвинтари: один біля церкви старий і другий на скалі, але так як другий цвинтар заповнився, то громада відділила на цвинтар 2 га панської землі, на якій був тоді посіяний спарзет й від того по селу донедавна ходила поговірка, що як хтось був тяжко хворий й що він скоро буде помирати, то говорили, що він піде скоро на спарзету.
В 1940 р. більшовицькою владою на Західній Україні почались арешти української інтелігенції й деяких заможних громадян запроторювали до тюрем і вивозили до Сибіру.  В селі в 1940 р. було закладено колгосп ім. Хрущова, в який відібрано землі поміщиків, що були наділені селянам. Колгосп не проіснував і одного року, так як в червні 1941 р. фашистська Німеччина напала на Радянський Союз й почалася війна. При відступі радянських військ енкаведисти повбивали багато людей, яких тримали в тюрмах в Тернополі, Чорткові і інших містах Західної України. Не обійшлося без жертв в с. Турівці. При відступі військ були порозкидані патрони й Паламар Іван підняв декілька патронів, щоб порохом з них зривати камінь в кар'єрі. Патрони ці побачив в руках Паламара Івана більшовицький командир й вбив його за ті пару патронів.
Перші німці в Турівку прийшли 7 липня 1941 р. Урочистої зустрічі не було, але люди були задоволені й зразу налагодились дружні стосунки. На німців українці покладали надію, що вони допоможуть визволитися з-під більшовицького гніту, й Україна стане незалежною державою. Але німці ставили собі за завдання утримувати Україну як свою колонію й використовувати її багатства. Від селян була відібрана панська земля й утворено німецьке державне господарство (лігеншафт), з якого всю вироблену продукцію забирали в Німеччину. Селян обкладували обов'язковими поставками сільськогосподарської продукції (контингентами). Не можна було селянинові заколоти кабана без відома німецької влади. Половину кабана селянин мусив віддати німцям. В Німеччину в примусовому порядку було забрано 4 молодих хлопців на роботу.
Проте культурно-освітнє життя в селі почало відновлятись. Відновилась робота читальні, ставились вистави і концерти. Активну участь в тій роботі брали священик Сендецький і члени ОУН, зокрема Мартинюк Йосиф, а Олійник Петро навіть перебував пару місяців пропагандистом в Кам'янці-Подільському, проводячи там пропагандистську роботу.
На той час була створена українська поліція, якою керували німці. В 1942 році поліціянти віддихали після дежурства в сільраді. Вечером приїхали два німці, які були п'яні й почали тих поліцаїв бити, так що ті тікали через вікна й разом з ними втік начальник поліції Лубянецький, який прибіг до Олійника Петра й разом обидва пішли з'ясовувати стосунки з німцями. При цьому одного німця вбили. Поліцейський Загородний присвідчив, що німця вбив Олійник Петро. Після цього на другий день одна група німців оточила село, а друга ввійшла в село й забрала на автомашини 83 чоловік українців й завезла в Тернопіль в тюрму. Німці об'явили, якщо до трьох діб Олійник Петро не прийде й не здасться німцям, то всі 83 чоловіки будуть розстріляні. Олійник Петро на третій день, одівшись в нову одежу, пішов в церкву, висповідався, попрощався з дружиною і дітьми і пішов здався німцям. Німці відпустили всіх 83 чоловік, а Олійника Петра стратили. Його жінка говорила, що Олійник Петро німця не вбивав, а вбив німця Лубянецький, так їй говорив чоловік. Виїхавши в Польщу, Казік Петрусь, який жив до 1945 р. в с. Турівка, розказав в Польщі, що в ту злощасну ніч він чергував в сільраді й під час того скандалу сховався в закутні під сільрадою й бачив, що німця вбив Лубянецький, а не Олійник.
Коли німці потерпши повну поразку під Сталінградом й почали відступати назад, тоді вони змінили відношення до українців й стали створювати українську дивізію СС "Галичина". В ті часи почали створюватись загони УПА, в які включились багато жителів села Турівка й почали виступати проти німців.
Фронт зі сходу посувався на захід і докотився до с. Турівки в березні. Село потрапило під обстріл автоматів і кулеметів. Гарматному обстрілові піддався "Зубич" - горб за церквою, де окопались німці, й після невеликого бою вони відступили в сторону Гримайлова. Під час фронту спалено дві будівлі в селі. Загинуло 8 радянських воїнів і 5 німців. З селян не загинув ніхто.

Підбитий танк
 Радянська влада забирала з села хоч трохи годних мужчин й посилала на війну, а негодних для війни посилала на роботу на Урал. Тоді в селі значно поповнився загін УПА, який став воювати проти НКВД. Війна з фашистською Німеччиною закінчилась в травні 1945 року. В цій війні село Турівка втратило вбитими 35 громадян: Дудар Василь Якимович, Дудар Григорій, Паламар Андрій, Дудар Іван, Паламар Іван, Коцюбинський Михайло, Козачишин Василь, Олійник Василь, Паламар Петро, Маламон Дмитро, Голод Андрій, Михалина Петро, Грицай Петро, Гуменюк Іван, Штокайло Михайло, Лукасевич Василь, Мокрій Іван, Коцюбинський Петро, Коцюбинський Василь, Паламар Михайло, Лис Іван, Галка Іван, Полегойко Петро, Бичок Іван, Зарицький Петро, Зелінський Йосиф, Коцюбинський Іван, Грицай Іван, Романюк Михайло, Романюк Іван, Баліцький Петро, Стрижак Іван, Бабій Іван, Ковальчук Михайло, Паламар Петро.
Тяжких поранень на війні зазнали Олійник Василь П., Прокопович Михайло Фед., Засядко Стефан Ільк., Лисий Іван Микитович, були і такі, які дістали легкі поранення і контузії.
В пам'ять загиблих воїнів в центрі села поставлено пам'ятник і на плиті написані прізвища загиблих воїнів, серед них є прізвище: Коцюбинський Михайло Іванович. Про нього слід розказати окремо.

Ветерани біля памятника загиблих воїнів
Коцюбинський Михайло Іванович в родичів був один. На війну був забраний в 1944 р., а в 1945 р. прийшла похоронна картка про те, що одинокий син загинув на фронті, а також прийшов лист з воєнного госпіталю від Прокоповича Михайла, який написав, що він був з Коцюбинським на фронті й коло них обох розірвався артилерійський снаряд, і Коцюбинського Михайла вбило, а його тяжко поранило в голову, він лежав без пам'яті 10 днів. Через таке горе захворів батько Михайла Коцюбинського Іван і в 1950 р. помер. Залишилась одна вдова без дітей. Довго оплакувала нещасна жінка загибель сина-одинака. Пройшли роки, але сльози не всихали. Жила одиноко й молилась Богу за синову душу. В 1977 році приїхав в село кореспондент газети "Радянська Україна" і зайшов до самітньої жінки, Коцюбинської Домки, в якої брав інтерв'ю. Розпитав про її життя, чи часто згадує сина, за всякі подробиці її життя і на останку сфотографував, нешасна мати дивилась в об'єктив фотоапарату з сльозами в очах і не знала, що на неї хоче подивитись її ше живий син, який лежав в будинку інвалідів без рук і ніг і не давав про себе знати ніякої вістки, щоб не ятрити серця матері, а про матір і батька хотів знати і прислав цього кореспондента, щоб все розвідати, взявши в нього клятву, що він не обмовиться жодним словом про нього. Коцюбинська Домка померла в 1990 році, так і не дізнавшись, що син ще лишився жити півтора року після її смерті. Відомим стало це тоді, коли випадково згаданий кореспондент зустрівся у Львові з Коцюбинським Василем, який проживав у Львові і перед ним проговорився, не знаючи, що Коцюбинський Василь є родичем Коцюбинського Михайла.

Читати ПРОДОВЖЕННЯ книги

Категорія: Статті користувачів сайту | Переглядів: 2572 | Додав: Administ-or | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
uCoz-forum YD Свобода IP WebPlus тИЦ PROXI