Багато віршів розповідала мама, та тепер не можу їх згадати. Ось один з них.
Розповідь старця
По довгих і важких боях За волю України, Мені стежки значили шлях У гори й полонини. Чудовий, пишний травня день Співав-бринів гірських пісень, І я згадав: 3елені ж Свята Мене вітають у Карпатах. Небавом я хатину стрів, Звернув до неї кроки. І раптом - з хати на поріг, Дідусь ступив високий. В очах йому снувався сум, Немов тягар печальних дум, Його істоту всю давив, Красу природи заслонив. «Зелені Свята - в горах рай. Чому ж господар хати Так сумно дивиться на гай, Немов би скарби втратив? І де сім'я твоя, що сам Стоїш ти, мов смерека? Невже покинула тебе, Пішла у світ далеко?» Дідусь здригнувся. Попросив Зайти спочить у хату, І тут, чим Бог послав, вгостив. А потім серце рвати Почала повість його днів: У ній був жаль, був біль і гнів. «В хатині цій не так давно Життя плило рікою: Була сім'я, було добро, - Тепер я - сиротою... Я трьох синів кохав, плекав, Усім одна дорога: 3а край свій впасти дорогий Судилось їм від Бога. Мій nерший син був трудівник: Збирав у спеку й холод Плоди землі, щоб січовик Терпіть не мусів голод. Він знав - коли і як вночі Минуть чужі застави І харч та одяг на кличі Повстанцям в ліс доставить. 3айманець ворог про це взнав, В Бригідки кинув, мордував - І там мій син загинув. Плекав ще змалку зброю син Середній мій завзятий: На фронті чи в підпіллі він Готов до бою стати. Мина п'ять літ - НКВД Вночі схопили сина - І в лютих муках він помер В катівнях Московщини. А третій син - буйний як птах Із дому в даль полинув - І над Дніпром, десь у степах Упав за Україну ... А мати їх, моя жона, Почувши тую чутку, 3 важкого болю ізлягла, 3ів' яла з жалю й смутку. (На Спаса рік оце мина, Як Богу душу віддала). *** Дідусь замовк. Трембіти спів Долинув звідкись тужний. Не мав я слів. Не треба й сліз. Чим міг, крім бою з ворогами, Я вгамувать душевні рани?! І мовив здушене: "Прощай !, Я з гір вертатись мушу ..." Лягали сумерки на гай, Ліг сум на мою душу ...
Про Фащівку. Де калина цвіла, там де спів солов'я, Там де Збруч поміж вербами в'ється, Там дитинство моє, там колиска моя І село це - Фащівкою зветься. В далині за Збручем, де корівки пасуть, Де люд сіно складає в копиці, Там квіточки цвітуть, там дівчата ростуть, Синьоокі, стрункі, круглолиці. Від Малої Луки, понад самим Збручем На полях колоситься пшениця, А збирати її будуть рідні сини, Рясний піт обмиває їх лиця. Як прийшла та війна, і холодна й страшна, Ці поля були кровю политі, А найменший мій син, Україну встеріг, І знайшли його вбитого в житі. Помоліться батьки, за Вкраїну усю Щоб війна нам ніколи й не снилась, у могилах тих сплять кучер'яві сини І верба над Збручем похилилась.
********
Синочки Я тішуся мої синочки вами. Спасибі Господу, що вас мені послав, Життя пішло чужими берегами, Та човен щастя мого берега дістав. Нехай ніколи річка не міліє Наповнюється щедрістю й добром, Нехай за вас Господь лише радіє А ангел хоронить своїм крилом. Без вас, небуло б в моїм домі щастя, Не гріло б душу неземне тепло, То хай же все задумане вам вдасться, А Бог благословляє на добро.
Стінка У Фащівці є гора, А у ній печера, Позбирались на нараду Бійці із Бандерів. Говорили про Сибір, Воркуту згадали, Що негідні комуністи Людей відправляли. Кричали й обсуждали, І ламали руки Як в цей час Петлюра, Зрадив їх всіх с*ка. "Сдавайтєсь бандьори, Поднімайтє рукі, Карабіни й автомати Всьо несіть до купи." Не здалися, Не підняли руки. Підірвали - тунель впала, Засипала. Вкоротила муки. Внизу тече річка Збруч, А вгорі печера, Не діждались 47 героїв Святої вечері. На могилі отець править, Вітер повіває, Ще не вмерла Україна І не мруть герої. (написав Заоборний Т.П., с. М.Лука)
Цей вірш пані Ірина написала до 150 літнього ювілею з дня освячення нашого храму. Вона надіялась, що здолає свою недугу і сама зачитає його перед односельцями. Та доля розпорядилась по іншому. Пані Ірина Гончар померла 8 лютого 2016 року, за півтора року до нашої зустрічі. Цей останній її віршик про Фащівку, мені передали у травні 2018 року. Світла і вічна їй пам'ять. Свято Фащівки. Фащівка, Фащівка - маленьке село. А скільки народу на зустріч прийшло. Тут з'їхались люди із різних усюд, Яка була радість, як тішився люд. Усі, що давненько роз'їхались в світ, Не жили в селі цім, десятками літ. Злетілись мов птахи у своє гніздо, Село зашуміло, село ожило! В чудовій місцині тут люди живуть, Навряд чи красу, ще таку десь знайдуть. Я трошки в селі цім, лиш рік тут прожила, І серця шматочок, я в нім залишила. Найшла я тут матір, чудесную душу, Сказати про неї, хоч трошечки мушу. Так скоро в житті цім, не стало її, І так мені гірко, мої дорогі .... Багато людей тут, в світ вічний пішло, Накрило їх в Стінці земельки крило. Господь, наш Спаситель усіх щиро любить, Як хто того вартий, завжди приголубить. В селі річка в красі Божій, людські серця звеселяє, Споконвіку, з часів давніх, вижить людям помагає. Чудне небо над рікою, птаство з клекотом своїм, З біди часто виручало, не один голодний дім. Тож за долю цю щасливу, за своє добро, Скільки рідних їх, ось тут полягло. За край свій чудовий, за річки блакить, Коли не згадаєш, душа защемить. Скільки споминів без меж тут, Скільки радості й тепла, Хай красується Фащівка, Щоб віки вона цвіла! Хай людьми село квітує, Покоління виростають, І таланти на світ цілий, Славні люди села мають. Нехай Бог людей провадить, У священній благодаті, Щоби радість, Вседержитель, Завжди були в нашій хаті! (З повагою Ірина Гончар)
