УПА В ПІСЛЯВОЄННІ РОКИ
В 1945-1946 рр. надії на те, що західні держави почнуть воювати з Радянським Союзом, не збулись і УПА залишилась сам на сам перед великими силами НКВД які були добре озброєні і вишколені. Але воїни УПА не здавались, а геройськи воювали проти НКВД. Воїни УПА ховались в криївках, їх підтримувало населення, хоч енкаведисти жорстоко розправлялись з такими людьми, які мали найменші зв'язки з повстанцями.
В 1944 р. в грудні місяці, було проведено збір з молодих повстанців біля 200 чоловік на рожиському аеродромі, де з ними проводили вишкіл старшини. Але якийсь зрадник повідомив енкаведистам. Вони терміново зібрали міліцію, гарнізон енкаведистів, що знаходився у Підволочиську, і Качанівських ястребків і поїхали, щоб оточити повстанців, але повстанцям також було повідомлено про напад, який готувався на них, і вони почали відступати до с. Турівки пішки, а енкаведисти були на конях і при вході в село почали наздоганяти повстанців і було тоді вбито Любянецького (кличка Лобода), його розділи догола і потому хто з них йшов, то кожен стріляв в мертвого. Коли енкаведисти ввійшли в село, то вже смеркалось, і вони почали палити будівлі. Було спалено Лободіцову хату, Коваль Явдокії стодолу, Ламаджишину хату і Шкоропадів хлів.
В 1945 р. в Паламар Гната на обійстю була зроблена засідка енкаведистами і тої ночі проходив вулицею повстанець Ліщина, якого ранили в руку розривною кулею і йому повністю розбило лікоть. Він втік до Швачука Ілька і просидів без медичної допомоги аж до другого вечора, а потому його забрали. Після пострілу вийшла з хати Паламарова жінка і її в упор енкаведисти розсріляли також розривною кулею.
В 1948 р. в Маламон Марії було на квартирі два повстанці - Коник і другого прізвище не відоме. В той день гарнізонці-енкаведисти ходили по селу і зайшли до Маламон Марії, і там почався бій, але не рівний, бо енкаведистів було багато. Вони оточили хату і підпалили її, а повстанці відстрілювались доки були в них патрони, а наостанку, коли залишилось лише по одному патрону, щоб не здатись живими енкаведистам, самі пострілялись. Господиня тікала з хати і її енкаведисти поранили, вона впала під хатою, і на неї падала з вогнем стріха. Вона дуже просилась, щоб її добили, але енкаведисти сміялись з неї і залишили на муки, а мала дочка Маламон Марії Славця, якій тоді було 14 років, була на сусідах і почула зойк матері і побігла, щоб допомогти матері вибратись з вогню. Звірі енкаведисти вбили малу дочку Славцю й залишили її горіти разом з матір'ю, а самі дивились на те і сміялись дикунським сміхом.
В 1950 р. в Ратушного Андрія переховувався повстанець Рибалко з дівчиною з Луки, мали зроблений бункер в хліві і хтось зі зрадників-донощиків доніс енкаведистам, які приїхали і зразу окружили хлів, підійшли до входу в бункер і закричали, щоб Рибалко здався, але хлопець спочатку застрілив дівчину, яка була з ним, а тоді себе, але живим не здався.
Воював в УПА проти енкаведистів в наших околицях й селі Турівці житель Чернігівської області Власенко Григорій, який склав декілька пісень і саме найбільше полюбилася йому пісня, яку він часто співав (пісню цю дехто з старших жителів села пам'ятає й співає, згадуючи при ній Власенка Григорія).
Турівка то гарне село,
Воно мені не рідне,
Краще піду я в своє,
Там, де чекають мене.
Чекає отець і мати,
Чекають сестра і брати,
Чекає тая дівчина,
Що я її вірно любив.
Але, на жаль, мрії Григорія Власенка не здійснились. Він загинув в селі Турівці в боротьбі з енкаведистами й похований на турівському цвинтарі.
Були люди, що зраджували повстанців і повстанці з такими розправлялись. Бували випадки, коли страждала невинна особа, бо слідства вести тоді було не можливо і енкаведисти і кагебісти засилали багато провокаторів, які чинили всякі звірства під видом вояків УПА. Були також такі, які маскувалися під впливом повстанців і творили недостойні речі.
В тій тяжкій боротьбі до 1950 р. хто був в УПА з с. Турівки, всі погинули геройською смертю в різних місцевостях і селах. Це слідуючі повстанці: Процишин Іван Як., Процишин Мирон, Процишин Андрій, Процишин Ярослав, Верениця Петро, Паламар Іван, Коцюбинський Петро, Олійник Онуфрей, Олійник Дмитро,. Мартинюк Йосиф, Мартинюк Дмитро, Сось Михайло, Бабій Михайло, Паламар Петро, Грицай Михайло, Корейко Йосиф, Швачук Михайло.
На турівському цвинтарі поховані повстанці УПА: Процишин Мирон з Турівки, Гаврилишин Іван з Фащівки, Ткачук Родіон (Нечай) з с. Біла, Канюка з с. Остап'є, Могильовський з с. Глібів, Лубянецький з с. Супранівка, Чернота невідомо звідки, Власенко Григорій з Чернігівської області Менського району с. Синявка, крім вище згаданих поховано ще дев'ять повстанців, прізвища яких невідомі і не відомо, звідки вони.
В ті тяжкі роки жителі села зазнали знущань і репресій з боку Радянської влади. Проводились арешти і вбивства невинних людей. Так, було вбито Плескач Миколу, Хавлюк Явдокію, Паламар Марію, Маламон Марію і Маламон Ярославу. Кагебістами і енкаведистами Круголовим, Тітіриним, Комулєвським і іншими були арештовані і засуджені до довгих строків тюрми Швачук Ілько, Бабій Микола, Бабій Явдокія, Коцюбинський Іван, Варениця Марія, Варениця Павліна, Варениця Іван, Сось Явдокія, Лукасевич Марія, Паламар Анна, Паламар Василь, Хавлюк Іван, Штокайло Михайло, Паламар Іван (Гесів), Корейко Прокіп, Плескач Явдокія, Демків Анна, Гуменюк Василь, Ратушний Андрій, Варениця Марія, Крупа Михайло і Бень Петро. Більшість з них, не дивлячись на те, як їх жорстоко катували, мучили і звірськи били, не зраджували своїх друзів.
Великого горя й знущань зазнали родини, з яких хтось належав чи мав зв'язок з УПА. Такі родини було вивезено до Сибіру, а саме: Швачук Йосиф, Бабій Анна, Варениця Стефан, Варениця Анна, Ратушна Анна, Олійник Яковина, Паламар Текля, Процишин Онофрей, Процишин Яків, Паламар Іван (Гесів), Плескач Данило, Мартинюк Петро, Пелехатий Стефан, Демків Іван, Бень Павло.
Були вивезені в Сибір як куркулі, хоч вони не були аж такими багатіями і не мали найманої робочої сили, такі родини: Лукасевич Дмитро, Мартинюк Гнат, Паламар Гриць, Дудар Михайло.
Деякі з цих вивезених людей в Сибір не доїхали до місця призначення, їх везли як худобу в товарних вагонах і дехто з них по дорозі вмирав, як Мартинюк Петро, і були повикидані з вагонів по дорозі, а ті, що доїхали, були в більшості вивантажені під голе небо і мусіли рити собі землянки, щоб якось прожити, і так вони майже всі там повмирали. Лише чотирьом родинам пощастило повернутися на свої рідні землі. Всіх їх, засуджених і вивезених, радянська влада, енкаведисти, кагебісти як Круголов, Комулевський, Тітірин і другі називали бандитами. ( Так як прототипом можна взяти родину Варениці Стефана, який з жінкою Анною мали дочку одиначку Марію і мріяли про своє господарство, про свою родину, а Стефана й жінку вивезли в Сибір. Там вони повмирали і не відомо чи є яка могила на їхнім похороненні, а засуджену дочку Марію задавило в шахті в Норильську і не відомо чи глибоко закопані її кості в вічній мерзлоті).
ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД І КОЛГОСПНЕ ЖИТТЯ
В 1945-1946 рр.громадян села Турівка польської національності, які становили неповну третину було вивезено до Польщі, а на їх місце приїхали переселенці з Перемишлянщини, яка перейшла під владу Польщі. То були люди з тамтешніх сіл Брижави і Синкової Волі, які мали там свою історію з світлими і чорними сторінками, так як в їхніх сторонах їхні люди зазнали знущань і катувань від тодішньої польської влади. З їхніх сіл були також молоді люди в УПА і загинули, такі як Теравський Михайло, Лешків Іван Фед. Був в УПА і поранений та взятий і запроторений в тюрму Солтис Володимир Анд., який після звільнення з тюрми поляками переїхав з родиною в Турівку, працював в Турівці, тут помер і похований.
Нелегко було переселитись тим людям з с. Брижава і Синкової Волі. По рішенні Сталіна і польського комуністичного уряду люди Лемківщини змушені були покидати улюблені свої сторони, мальовничі гори, ліси, луги і сади, на яких їх діди, прадіди жили і працювали, а тепер під дулом автоматів їх виганяли в незнайомі сторони.
Було багато польським військом пограбувань, всяких знущань і вбивств. При виселенні деяким родинам дозволялось забрати свого майна на одну підводу, а в більшості на одну підводу поміщали три родини і доставляли їх до залізничної станції Нижинковичі, де завантажили їх в товарні вагони і говорили їм, що їх переселяють в Тернопільську область, Чортківський район, й коли минули Чортківський р-н, люди були дуже стривожені, плакали. Вони боялись, що їх повезуть за Збруч. Однак поїзд дійшов до Підволочиськ і зупинився, а їм об'явили, що вони будуть розміщені в Підволочиському районі, й з того переселенці дуже зраділи.
В жовтні 1945 року переселенці села Брижава були з залізничної станції Підволочиськ розподілені і направлені в сім сіл Підволочиського району, і та частина, яка направлена була в село Турівку була зустрінута селянами села добре. Переселенцями добре заопікувалися Кирилів Данило, Ковальчук Дмитро, Луків Йосиф і інші, які поселили цих переселенців в господарства виселених поляків.
Мова переселенців була лемківська й вона різнилася від мови селян Турівки, але селяни скоро порозумілись й надавали переселенцям допомогу і стали одні з одними дружити. Зараз мова в селі вирівнялась і всі говорять українською мовою, лише в деяких старших жителів-переселенців при розмові помічається лемківський акцент.
З приїздом переселенців на турівській землі їх вразила турівська земля-чорнозем, тому що в них на перемишлянщині були грунти глинисті-тяжкі. І так переселенці з сіл Брижева і Синкової влились в одну турівську громаду й подальшому спільно з усіма селянами Турівки переживали добрі і тяжкі події села.
В 1948 році в Турівці було створено колгосп, який названо ім. Лесі Українки. До колгоспу люди добровільно не писалися, а їх примушували писати заяви. З перших років існування колгоспу колгоспники майже не одержували платні. Так, в 1950 р. було видано в середньому на одного працюючого колгоспника 315 крб. і 107 кг зерна на цілий рік. Так що колгоспникові залишалось жити з города, якого було залишено за двором по 0,25 га, а дуже рідко в кого було 0,50 га. З того города колгоспник мав жити сам і утримувати худобу, щоб виконувати обов'язкові поставки перед державою. Щоб прогодувати зимою корову, люди ходили за декілька гін до колгоспних скирд красти солому. Худоба в селян була низької продуктивності, В той час двір колгоспника мав здати в рік 220 л молока, м'яса 25 кг, вовни з вівці по 1 кг і за то держава платила мізерні копійки й крім здачі продукції двір колгоспника мусів платити податок за город і худобу. Доходило вже до того, що треба було платити податок за яблуню, грушу і другі садові дерева. Крім того, двір колгоспника мусів давати "добровільну" позику державі до 200-500 крб. з двору. Позику проводили завжди в травні . Це найкращий місяць - весна, а люди його боялися і говорили, що то найгірший місяць року. Тому що в той час приїздила з району бригада уповноважених і проводила підписка на позику, Та бригада уповноважених, то була бригада бешкетників, які вимагали від селян підписувати великі суми позики, яку не всі селяни могли сплатити. Уповноважені ходили по господарствах й в деяких перевертали все, виливали воду до муки, писали жгутами зелені по станах хат і вчиняли всякі дебоші, декуди доходило до бійок.
Колгоспники не мали паспортів і були закріплені за колгоспом як раби й з колгоспу не мав права ніхто нікуди виїхати.
Хоча батракам (форналям) в поміщика не було дуже добре життя, та поміщик батракови в рік платив: зерна 12-14 цнт, грішми 100 злотих, щомісячно давав по підводі дрібних дров і підводі соломи на зиму для корови, безплатний випас корови на літо й виділяв по 0,30 га землі під картоплю. Надавав кожного місяця 1 день вихідного дня, крім неділі і польських релігійних свят.
Першим головою колгоспу був односельчанин Бабій Іван П., в 1948-1949 р. Після нього в 1949-1951 рр. був головою колгоспу теж односельчанин Олійник Василь Ів. З 1951 по 1957 р. був головою колгоспу Сиротюк Павло їв., який відзначався в селі своєю жорстокістю і сваволею. Жінці, яка не вийшла на роботу в колгосп, а лишилась вдома пограсувати картоплю чи кукурудзу, відбирав грасу, ламав і виривав корчі картоплі чи кукурудзи. Штокайло Анна (Кодова) залишилась вдома, щоб спекти хліба (бо в магазинах хліб тоді не продавався), напалила в печі і вже мала саджати хліб, як прийшов голова колгоспу Сиротюк, взяв відро води і вилив в піч. Крім цього, з його сторони було багато знущань над колгоспниками, лайок і штрафів. Дійшло до того, що в 1954 році жінки в'язали в снопи гречку і член ланки Бичок Євгенія взяла з собою корову, щоб паслася, бо вдома не було кому попасти. Корова ввірвала припін і зайшла між снопи, жінка пішла виганяти корову і в той час над'їхав голова колгоспу Сиротюк і накинувся з грубою лайкою на неї, вистрілив з пістолета і поранив ногу. Та районне керівництво після цього далі залишило його на посаді голови колгоспу й до 1957 року він ще керував колгоспом. В 1957 році чаша терпіння в колгоспників переповнилась й на загальних зборах колгоспників Сиротюка було з голови колгоспу звільнено, хоч районне керівництво всіма силами старалося залишити його головою. Після цього Сиротюк був направлений головою колгоспу в Тернопільський район, а головою колгоспу в Турівці став Корж Іван Максимович.
Слід відзначити, що в 1949-1953 рр. деякі колгоспники, щоб вижити, змушені були красти зерно й за ті крадіжки, як зловили, суворо карали. За 1 кг вкраденого зерна давали по 1 рокові тюрми. В колгоспі за той період було затримано 9 колгоспників з кражею зерна, які в загальних підсумках одержали 65 років тюрми, але в тюрмі сиділи до смерті Сталіна 1953 р., після того по амністії вийшли на волю. В ті часи по радіо і в школі вчили пісню:
Широка страна моя родная,
Много в ней полей, лесов и рек,
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.
На жаль, ті роки відразились на послідуючих роках до нинішніх днів, так як роки 1948-1953, то були роки школи злодійства, й не має зараз в колгоспі людей, щоб так переживали за колгоспне майно, як переживали члени кооперації і її управа в 1934 р., коли було обікрадено кооперацію.
Починаючи з 1953 року, в колгоспі сплата трудодня зросла й жити стало трохи легше. Але оплата праці залежала ще від врожайності сільськогосподарських культур, інших економічних показників й від того, як вів господарство в колгоспі голова колгоспу. Тому оплата трудодня коливалась від вищевказаних причин, але не знижувалась до того рівня, як була в перші роки існування колгоспу. Краще стало колгоспникам, коли колгосп перейшов на гарантоварну оплату праці грішми в 1965 рроці. В 1990 р. середньорічна оплата працездатного колгоспника становила 2373 крб. грішми і 2084 кг зерна, за яке колгоспник платив по пільговій ціні.  Концерт у сільському клубі (хористи)
Колгосп з 1970 по 1990 рр. економічно зріс. Побудовано нові типові будівлі. Багато побудовано господарських приміщень при головуванні Гладчака Михайла., а також придбано багато техніки. Але тут слід відмітити слідуюче: як було згадано вище, після головування Сиротюка Павла Ів., в 1957 р. став головою колгоспу Корж Іван Максимович (з 1957 по 1959 рр.), Ковальчук Петро Еман. (1959-1960 рр.), Попчук Андрій Павлович (1960-1964 рр.), Гевчук Ярослав Михайлович (1964-1970 рр.), Олійник Петро Васильович (1970-1972 рр.), Мокрій Іван Михайлович (1972-1979 рр.) Шевчук Богдан Васильович (1979-1982 рр.), Томчишин Йосиф Володимирович (1982 - 1983 рр.), і Гладчак Михайло Олексійович з 1983 р. по даний час.** (стаття написана 1995 р. )
За керівництва всіх згаданих дванадцяти голів колгоспу ними мало зроблено для села. Так, за головування Сиротюка П. І. було радіофіковано село й добудовано клуб на 5 м за рахунок коштів і силами колгоспу. За головування Попчука Андрея П. було проведено електрифікацію колгоспу і села силами і коштом держави.
 Будинок побуту (артіль) 70-і роки
За головування Гевчука Я. М. було проведено добудову школи силами і коштами держави. За головування Мокрія І. М. силами і коштами колгоспу побудовано торговий центр, але витрачені колгоспом кошти на будівництво торгового центру по здачі його в експлуатацію райспоживспілка повністю повернула. Розширено-добудовано будинок дитячих ясел силами і коштами колгоспу. При будівництві торгового центру і добудові дитячих ясел багато зусиль приклав бригадир будівельної бригади Духняк Ю. С. Ще за головування Мокрія М. І. було проведено телефонізацію села за рахунок коштів колгоспу і меліорацію колгоспних земель, побудовано в селі ставок за рахунок держави. За головування Гладчака М. О було прокладено асфальтну дорогу в центрі села до садиби колгоспу, а також висипано мурованку в пару бічних вулиць села.*** Але в загальному голови колгоспу мало дбали за село (за виключенням Мокрія М. І.), вони прикладали більше уваги основному виробництву й на село зовсім мало звертали уваги.  Осв'ячення води у Вікнині
Про те свідчить такий факт: в с. Турівці був свій млин, про який слід розказати детальніше. В давнину, приблизно в XV столітті була висипана гребля на р. Вікнині між Турівкою і Фащівкою і на цій греблі було побудовано млин. Сліди частини греблі збереглися до наших днів. Млин приводило в рух водяне колесо. В цьому млині були тільки камінні жорнова, бо про вальцеві станки тоді ще не знали. Млин цей належав панам поміщикам. Десь близько 1800 року побудовано новий млин з водяним колесом трошки ближче села просто на річці без ставка. Десь близько 1850 р. поміщиком млин було продано жидові Мушилейбі, який трохи розширив його і приблизно в 1900 р. було встановлено в млині вальцевий станок і млин перейшов у власність жидівки Монащихи, яка володіла тим млином до приходу радянської влади в 1939 р. При радянській владі млин перейшов у власність Підволочиського харчокомбінату. В 1950 р. млин передано у власність колгоспу. В 1954 р. за ініціативи мельника Процишин Ілька було придбано і встановлено новий вальцевий станок, жорновий камінь, крупорушка і просак, що задогольняло потребу помолу не тільки селян Турівки, а й інших сіл. В 1963 році млин стали приводити в рух електромотори. Мельником в останній час був Мартинюк Михайло Д., який раніше працював трактористом. Голова колгоспу Гладчак М. О. зняв його з роботи і послав в тракторну бригаду, а млин залишився напризволяще. Тут доводиться згадувати гіркі факти, що нечесні люди дещо в млині поламали, понищили, в ньому все поржавіло, погнило, і млин перейшов в повну непридатність. Село Турівка в 1985 р. залишилось без млина.
СЕЛО 3 1945 ПО 1991 РІК. ОСВІТА
В с. Турівка після війни школа стала восьмирічною й навчання в школі проводилось українською мовою, але було на тиждень 4 уроки російської мови і літератури і учителі, які викладали російську мову і літературу, отримували на 15% вищу зарплату. То були початкові намагання русифікації, й деякі секретарі партійних організацій стали вживати слова "да", "конечно"і говорили, що жителі села з часом всі перейдуть на російську мову спілкування, бо вона є інтернаціональна і краща, а українська - то другорядна, бо вона неперспективна. В ті роки влада заставляла вчителів по великих релігійних святах стояти й слідкувати, щоб учні не йшли до церкви. В клубі рідко ставились концерти і вистави, а якщо ставились, то приурочені до радянських свят. Молодь такими розвагами менше цікавилася.
РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ
До 1946 р. в Турівці всі священики були греко-католицькі. Священиками в Турівці були: Грушкович Дмитро, з 1832 р. по 1841 р., Копровський Іван, з 1841 по 1862 рр., Сендецький Ігор, з 1862 р. по 1889 р., Мандичевський Корнило, з 1889 р. по 1933 р., Сидорів Ігор, з 1935 р. по 1937 р.
 Урочиста процесія (На відкриття сим.могили Січ.стрільцям)
З 1937 р. по 1942 р. священиком в Турівці був Сендецький Петро, який приймав активну участь у громадсько-культурному житті села. З 1942 по 1950 рр. священиком був Потурняк Стефан й так як в 1946 р. по вказівці Сталіна на Львівському псевдособорі було ліквідовано греко-католицьку церкву і всі церкви в західній Україні були переведені на православ'я, й Потурняк став виконувати обряди православні до 1950 р., після виїхав з села. З 1950 р. по 1964 р. священиком був Чернявський Тарас, з 1964 по 1967 р. був православний священик Федчишин Петро. З 1967 по 1984 р. був православний священик Матіюк Адам, який був відданий справі релігії й додержувався православник законів. З 1984 по 1990 рр. був православний священик Тарасюк Олександр, який старався всяко очорнити греко-католицьку віру і не допустити, щоб Турівська церква повернулась до греко-католицької віри. 
 На осв'яченні символічної могили
Але в 1990 р. в селі було проведено таємне голосування, хто за те, щоб перейти на греко-католицьку віру й за те було подано 585 голосів,а проти 17. Таким чином турівська церква повернулась до греко-католицької віри, яка була до 1946 року, яку ісповідували предки теперішніх громадян Турівки. Першим священиком відновленої греко-католицької церкви став в 1990 р. Валійон Михайло Миронович.
РОЗБУДОВА СЕЛА
Поля турівські в основному розташовані на захід від села, і всі ці поля - це врожайні чорноземи. В 1850-1900 роки появились в селян залізні плуги, культиватори й після першої світової війни в селі, в окремих господарів, появились сівалки, кіратові молотарки й дуже рідко кінні косарки, а пізніше крім поміщицького господарства мали ще свої молотарки моторові Шкоропада Йосиф, Баліцький Іван і Михалина Петро, які за певну плату перетягували свої молотарки по подвір'ях господарів й за певну плату обмолочували снопи збіжжя (в основному пшеницю), а багато селян снопи свого збіжжя звозили й складали в стодолах, а потім осінню і в зимі молотили це збіжжя ціпами. В селі були різні за станом заможності господарства: були багаті, середні і бідні. Заможним господарем ставав часто той, що вміло вів господарство, старанно обробляв землю, держав в чистоті посіви й щедро вгноював своє поле і працював, як кажуть, зустрічаючи схід і захід сонця на ногах, економно вів господарські витрати і старався все приберегти. То були такі господари як: Мартинюк Гнат, Штокайло Дмитро, Лукасевич Дмитро. Самим багатшим в селі господарем був Тадеуш Андрій, який мав 40 моргів поля й мав найману робочу силу. Крім Тадеуша Андрія багатими господарями були: Уличний Микола, Фабіян Йосип, Уличний Михайло, Лукасевич Дмитро, Шкоропада Петро, Штокайло Дмитро, Мартинюк Гнат, Бень Павло, Дудар Михайло П., які мали від 10 до 20 моргів поля й рідко хто з них мав найману робочу силу, а все господарство обробляли своїми силами, своїми руками й старались розбагатіти, докупити землі, бо в ті часи земля мала неабияку цінність й вона була як основний засіб життя й збагачення. Так що 1 морг (0,58 га) поля коштував від 800 до 1000 золотих, залежно від категорії поля, для більшої ясності треба взяти до уваги те, що одна корова коштувала від 80 до 100 золотих.
Непогано господарювали середні господарі, які мали менше поля. А були й такі, що мали значно більше землі, але господарювали невміло, невчасно засівали поля, невчасно збирали врожай, допускали марнотратство і ставали бідняками, яких радянська влада називала "пролетаріями", а багатих називали "куркулями" і як сказано вище, більшість з тих багатих господа'рів було засуджено й вивезено в Сибір як куркулів. По переказам в давнину в селі будували дерев'яні будинки, але залишки цих будівель наші батьки чи діди не пам'ятають. Збереглося до пам'ятних часів декілька комор (шпихлірів). В 1800-1900 роках хати будували: стіни глинобитні (вальковані), а дахи криті соломою (під стріхою). Хліви декуди будували з каменю й також як і всі будівлі були криті соломою, що було небезпечно при пожежах. Так, по переказах, велика пожежа була в 1905 р., де згоріло біля 40 господарств від церкви на схід від роздоріжжя. Друга велика пожежа була з 15 років перед цією, то вигоріло 35 господарств, починаючи з центру села на захід до дороги, яка повертає на с. Іванівку. В давнину поміщицькі будівлі були криті гонтям, а потім паленою черепицею і бляхою. Зараз в селі вже майже не має будівель, критих соломою, а всі будівлі криті черепицею, шифером і декуди бляхою.  Сільська хата під соломою (в таких колись жили)
В с. Турівка працювала до 1939 р. оліярня, яку мав Бабій Олекса, так як в давні часи сіяли селяни багато конопель й сім'я конопель били на олію, а соломку коноплі мочили, сушили і терли й одержували прядиво, яке пряли, а з пряжі ткачі на ткацьких верстатах робили полотно. Пряжі були двоякі: грубі і тонкі. З грубої пряжі ткачі ткали грубий матеріал, який називали воловиною із нього шили мішки й різні верети, а тонкі полотна відбілювали й шили з цього полотна натільну білизну, а до 1900 року красили ці полотна й з них шили і верхню одежу. В селі було з 10 ткачів, які мали свої ткацькі верстати й ткали полотна. В селі були свої сільські майстри: теслі, бондарі й ковалі і було чотири кузні, які обслуговували село.
Зараз в кожній хаті в селі є радіо і майже в кожній - телевізор. Але село з кожним роком йде на спад. Про це свідчить слідуюча таблиця:
В останніх роках переважна більшість населення - пенсіонери. Багато молоді покидає село і йде до міста й не хоче жити "заможним життям колгоспника".
В 1990 р. в центрі села було відкрито пам'ятник Шевченку. До цього багато зусиль приклав Духняк Микола Ів.
 Відкриття пам'ятника Т.Г.Шевченку в центрі села
24 серпня 1991 року село Турівка стало селом в незалежній Україні.
На цьому ця книжка закінчується, а життя - історія продовжується й дай Боже, в майбутнім, як буде продовжуватись писатись історія села, щоб в тій продовженій історії не було таких чорних сторінок, які були в минулій історії, а були світлі сторінки. Й щоб вода в озері Вікнини не зазнавала брудних злив і повеней, а була завжди чистою.
|
