Девіз поляків - "Нсesh Ukrainy - marsz za Zbrucz!" - Гуцайлюк Павло (автор: Кучабський Нестор)
опубліковано 23 серп. 2012 16:25 Степан Гринчишин [ оновлено 26 серп. 2012 13:34 ]
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…"
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
Народився в 1901 році у с. Супранівка в сім'ї селянина Гуцайлюка Семена і Явдокії, з родини Щурів з Підволочиська. Павло - друга дитина в сім'ї, крім нього - Олексій (1898), Олена(1905), Марія, - моя мати 1909р.
Олекса допомагав батькові по господарці, бо той ще дякував в місцевій церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Після закінчення місцевої школи учителі Литвини порадили батькам віддати Павла до Тернопільської гімназії, куди він і вступив у 1923 році. Закінчивши гімназію, про подальше навчання, чи якусь державну роботу для нього не було й мови. Бо тоді треба було переписатися на поляка. Тож певний час працював продавцем у сільській кооперації. Він ще з гімназії мав стосунки з патріотично налаштованими друзями, в хаті в нього часто спинявся Сорока, він мав справи з перетранспортуванням патріотичної літератури за Збруч, як тоді казали "На Велику Україну". То ж була, до певного значення, квартира, де можна було перечекати, відпочити оунівським кур'єрам. Одного разу жандарми (їх називали "канарками") таки вислідили Сороку (DЕFА, нею керував у Підволочиську Вонсатка, знаний україножер, вони розміщувалися в будинку по вул. Шептицького, перед військовим цвинтарем, прим, редактора). Оті "канарки" люто катували Сороку і він визнав, що зв'язаний з Павлом Гуцайлюком. Було проведено обшук. Знайдено націоналістичну літературу і це стало приводом до арешту Павла. Це було взимку 1928-1929 року. Зима тоді виявилася дуже люта, було до -35 С° і Павло в тюрмі повідморожував собі пальці на руках і ногах. Батько мусів продати морг поля, аби по 9 місяцях викупити сина з польської тюрми.
На початку 30-х він вже повноправний член ОУН. В половині 30-х районовим провідником ОУН був Петро Будник, родом з Качанівки, колишній офіцер польської армії. За його завданням Павло творить осередок ОУН в с. Росохуватець (6 осіб), а треба знати, що на той час Росохуватець був переважно польським селом. Проте і там ми бачимо українських патріотів.
Хочу зазначити те, що в 20-30 роки до так званих "наших" поляків, тобто тих, хто тут мешкав з часів Австро-Угорщини і вже якось " притерся" до українців - було чимало змішаних родин. Українці і поляки ходили один до одного на свята, тож, відносини були більш-менш цивілізовані.
Тепер поляки вдавалися до масових переселень жителів центральних районів. В нас їх називали мазурами. Були вони вихідцями з терену, який в свій час належав Росії. Росіяни, в свою чергу, в часи царату, їх активно русифікували та оправославили. Тепер вони всю свою лють вимітали на "русінах". Крім того, в україно-польській війні ми були ворогами і своєї поразки, а тим більше справедливості приєднання нас Лігою Націй до Польщі, не визнавали. Більше того, продовжували ми свою боротьбу за Україну в умовах підпілля. Пізніше переселені до нас були так звані осадники. Вони отримували тут землю, різні пільги. Це були в першу чергу учасники україно-польської війни, чи російсько-польської війни 1920 року або члени їх родин (вдови, сироти і т. п.). Чекати від них якоїсь до нас прихильності не доводилося. Число тих осадників постійно зростало. "Еncyklopedia powszehna", видана на початку 30-х років говорить про те, що поляків, очевидно з латинниками, тобто українцями, що перейшли на латинський обряд, таких в нас називали "хрунями" - було в Тернопільському воєводстві до 45%. Хоча видається ця цифра перебільшеною, однак, приміром статистика по тому ж таки Росохуватцю, станом на 1.01.1939 року каже: українців - 280, латинників та поляків - 440, причому "хрунів" - 420 з того числа. Постає питання, чому так багато? Не останню роль відігравав той фактор, що багато людей з села працювали на колії та інших державних роботах. Українці ж не мали права на це. Тому чимало свідомо спольщувалося. В тій же Качанівці взагалі українці становили лише 860 осіб, при 2850 поляках, а у Полупанівці 280, при 1150 поляках, в Підволочиську - 420, при 1310 поляків та латинників і 2350 євреїв. Вони мали повну державну підтримку, що відображалося у фінансуванні їх наукових, освітніх, культурних, а поза тим і відверто воєнізованих формувань типу "stszelcow" та "Sokolow". Повне засилля польського фактору було й в соціально-економічних відносинах. При спробах якось прояснити ситуацію, звучало щораз більше: "Нсesh Ukrainy - marsz za Zbrucz!".
Як бачимо, ситуація набирала дедалі більше загрозливих рис, тобто ополячення краю було б справою часу, якби не оунівське підпілля. Своєю боротьбою українці з УВО-ОУН давали знати цілому світу про те, що боротьба за Галичину не завершена, Україна не покорена, як би того не хотіли всі ті, хто на той час володів її частинами - СРСР, Румунія, Чехословаччина.
* * *
Одного червневого вечора 1939 року "канарки" вдруге заарештовують Павла Гуцайлюка, разом з Степаном Черкасом та Степаном Мазуриком. Роблять детальний обшук, забирають зі стін картини, які знаходилися під склом - "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва" і "Бій під Кругами", книжки. У Підволочиську заарештовують Арсена Роміловича, Навроцького, Сагана та етапують їх до Берези Картузької. Це була люта польська в'язниця, де створювалися нестерпні умови. Приміром, про так звану "прогульку", обов'язкову для всіх, вранці та ввечері. Уявимо собі вузький коридор, по ньому пропускають в'язнів, а по боках стоять здоровенні "псярники" з буками. Тими буками "псярники" молотили людей, як снопи. Хто впав, того б'ють ногами ще й приказують, що ми вас сюди позаганяли, аби ніхто з вас звідси живим не вийшов - то чи не звідси така була "загальна любов" українців до Речі Посполитої?
Після 1 вересня 1939 року поляки замінували Березу Картузьку, однак, німці скинули десант, який врятував в'язнів, що нагадували скелети, ніж людей. Додому добиралися дві неділі. Адже не мали ні грошей, ні харчів. Вижили...
Якось пережили і большевиків.
Після проголошення Ярославом Стецьком Акту про відродження Української держави 30 червня 1941 року, Павло в Скалаті член повітового проводу ОУН. Він краєвий провідник реферантури по зв'язках з іншими організаціями в Україні. Заступається з двома іншими авторитетними людьми за кількох чоловік, що стали на шлях, який руйнував українське суспільство. Він вважав, що ні за який спосіб не можна допускати позасудових та поспішних рішень.
З наближенням большевиків у березні 1944 року виїжджає до Німеччини, де продовжує роботу в організації. Паралельно працює як учитель української мови. Проживає в Мітенвальді та Нюрнбергу (до 1958 р.). Проводить конспіративні навчання "Юнацтва", що й фіксує світлина (1949, Мітенвальд). На столі, про всяк випадок, лежить скрипка, та всі добре знають - музикою він ніколи не займався.
Його брат - Олекса Гуцайлюк в 19420-1943 рр. був "мужем довір'я", тобто заступником сільського голови.
У березні 1944 року большевики захопили Супранівку. В ліску ж були німці. Більше двох неділь стояв фронт. Село горіло, було спалено 20 господарств, в тім числі хату Гуцайлюків. Бої коштували большевикам понад 150 солдатів та офіцерів.
Павло помер у Нюрнберзі 30 липня 1958 року при загадкових обставин. Похований на місцевому цвинтарі. ОУН присилає до Супранівки кур'єра, який привозить не лише сумну звістку, але й деякі особисті речі, зокрема вишиванку та світлини з похорону...
Родина Литвинів
Учитель-українець Павло Литвин був прийшлим до села. Він закінчив Львівську учительську семінарію і під кінець XIX ст. побудувався в Супранівці недалеко фільварку. Було у нього 8 дітей і всім, крім наймолодшої Галі, він дав фах учителя. Галя ж була домогосподаркою. Діти дістали високе патріотичне, християнське виховання.
Старший його син Володимир був за визвольних змагань офіцером у війську Центральної Ради, залишився у Києві. Там у нього народилася в 1926 році дочка Ольга, а вже через рік прийшли по нього чекісти і так слід по ньому пропав.
Другий, Омелян, 1884 р. н., був сотником в січових стрільцях, брав участь в поході на Схід у 1919 році. Там, перебуваючи в чотирикутнику смерті, захворів на тиф. Але повернувся, хоча вже й з підірваним здоров'ям, та інвалідом вчителював під Галичем. Помер 28 січня 1969 року і похований в селі.
Третій, Славко, 1901 р. н., був офіцером українського війська. Теж перехворів на тиф і повернувся, але в 1920 році. Він закінчив Краківський університет, факультет хімії, але поляки не давали йому роботи за фахом. Він учителював в Ченстохові, в 1939 році був мобілізований до WР (войська польського), повернувся до Підволочиська, тут викладав хімію і німецьку мову, а з відходом німців подався на Захід. Опинився в Лондоні, там одружився. Мав дітей, але подальша доля невідома.
Доньки Марія і Стефа вчителювали в рідному селі, а Ольга - в Богданівці, Софія - в Кам'янках. Всі ці дівчата були незаміжні. Та родина була основою патріотичних починань, зналася з Франком, брати вели людей на здобуття влади у Підволочиську 3 листопада 1918 року. Вони організовували українські організації та товариства в селі.
Володимирова донька Ольга повернулася з Києва до села і вийшла заміж за військового лікаря Роберта, добре знаного далеко за межами району і області. Роберт був німцем, казали, що служив він на підводному човні (досить дивно, коли знати про те, як Сталін під час війни повівся з так званими радянськими німцями). Лікував Роберт голкотерапією і травами, мав приватну клініку.
Про Олеся Бойка
На заклик ОУН подався до української дивізії "Галичина". Після битви під Бродами зі зброєю перейшов до УПА. Перебуваючи у боївці на постої в с. Супранівка, в Антоніни Цетнар, за річкою, ще з одним повстанцем, був оточений бандою енкавеиста Руденка. Тут вони й прийняли свій останній бій. Старожили пригадують: увечері, перед цією подією, Руденко зі своїми бандюгами викликав декого з сексотів на звіт про проведену "роботу". Раненько бачили Руденка в цивільному та вишиванці і його "рєбят" на цвинтарі у засаді. Потім, вони обступили господарство п. Цетнар. На пропозицію здатися, повстанці відповіли вогнем. Большевики підпалили обійстя. В безвихідному становищі повстанці підірвалися гранатою.
Про Віру Луб'янецьку
Віра Луб'янецька, 1921 р. н., донька сотника УСС Дмитра Луб'янецького.
Вісімнадцятилітньою поїхала до Польщі для проведення націоналістичної агітації серед лемківських родин. Зв'язковою ОУН познайомилася з Михайлом Гудимою (псевдо) - Богданом Дідорою, що був провідним діячем ОУН і у 1941 році вони одружилися. Він був заарештований після проголошення Акту відновлення Української держави і знищений гестапо. Уникла арешту, виїхавши до Львова, а там вийшовши вдруге заміж, змінила прізвище. Померла у 1990 році.
Про Стефанію Петракову-Чубу
Народилася в сім'ї, де було 5 дітей, а вже в 3 роки залишилася без батька. Мати, як могла виховувала їх, але двоє старшеньких померли. Стефця успішно закінчила початкову школу, а з 9 літ мусіла працювати в багатих людей. Хоч як не було важко, але росли вони в великій любові до України. В 16 років вона вже знала напам'ять весь Кобзар, вивчала історію України. Так формувалася не лише її свідомість, але й свідомість сотень тисяч українців та українок, яким належало стати за свободу рідної землі.
Вже з 1942 року в рядах УПА, як зв'язкова. Вона з такими ж дівчатами проводила повстанців через засади на колії, спочатку нацистських, а відтак большевицьких загарбників. Коли у 1942-43 рр. німці почали вивозити молодь, то Стефа допроваджувала тих, хто не хотів ставати невільником в повстанські загони.
... Гарнізонники не застали її спочатку вдома. Стефа повернулася із завдання і не чекала нічого лихого, але вона швидко зрозуміла, що діється... Надворі було 17 жовтня 1944 року. Енкаведисти вчинили великий трус. Вони пересипали зерно, розшили стріху, розрізали перини й подушки, перекопали в хаті всю долівку. Тікала, але її швидко впіймали. Привели до тієї хати і довго били, випитуючи про повстанців, зв'язкових. Дівчина мовчала. ї забрали до Підволочиська, там катування розпочалися наново. Привели й провокатора. Що говорив? Де й з ким її бачив? Вона все заперечувала. На початку 1945-го перевели до чортківської тюрми. Спочатку кинули до камери смертників. Щоденні тортури вимотували її сили. Мовчки стискала в кулаці маленький медальйон Матінки Божої, який чудом не знайшли. Одного разу вартовий наказав збиратися з речами, знала, що так виводять, аби розстріляти. Вивівши у глухий тюремний двір, наказали стати на коліна і підняти руки догори. Встановилася тиша така, що аж чути, як ворушаться складки одягу... Арештантам здавалося, що то пройшла вічність. Однак повели назад.
Суд присудив 11 років каторги, відбувала на Колимі - шахти, лісоповали, рудники. Бараки, морози, голод. В штольнях жінки кирками добували руду і витягували її вагонетками нагора. Одного разу супутниця не втримала ту вагонетку і вона травмувала Стефу. Думала, що то вже її смерть прийшла, довго лежала нерухомо, без пам'яті. Потім - тюремний шпиталь. Та травма давалася взнаки через все життя.
Умови в ув'язненні були жахливими, щоденні побої, катування. При виконанні денної норми давали 500 гр. хліба на добу. Часто залишалися без пайки старі та немічні жінки - ділилася.
Додому повернулася з чоловіком - росіянином, також політв'язнем і донькою Іриною в 1968 році.
"Я чесно виконала свій обов'язок. Я нікого не видала. На моїй совісті немає чужого горя, чи життя".
Про Розалію Осичко
Народжена у Супранівці в бідній селянській сім'ї. Вже в 16 років видали її заміж, за нареченого дали поле. Важко їй було дитині звикати до ноші сімейного життя...
У 1942 році стає зв'язковою станичного, перепроваджує повсталих, зброю, провіант. З приходом "червоних" переховується. При тому, аби відвести підозру, пустила слух, що з чоловіком не живе.
Захопили її в 1946 році, допровадили до Підволочиська, де слідчим був Руденко -чоловік неймовірної жорстокості.
На допитах трималася мужньо - "Не знаю, не бачила, не чула". Катували її Руденко й інші посіпаки, як тільки могли. Били дерев'яними та гумовими палицями, затискали пальці в двері, заганяли під нігті голки. Не доказали, відпустили.
Повернувшись додому, стала обережнішою. Але від боротьби не відійшла. Та винюхали чекісти, забрали її, коли прийшла додому провідати родину. Повезли до Підволочиська, потім Тернопільська тюрма. Дали 7 років виправних робіт плюс 3 - позбавлення прав (так звані "по рогам"). Відбувала на Колимі, лісоповал, хвороба серця. Повернулася в 1953 році.
Лист до мами
Матусю старенька, голубко сивенька,
До тебе щохвилі лечу.
Сердечну подяку, за твої турботи
Тобі, матусю, я шлю.
Не знаєш матусю, як тяжко в неволі,
Як марно проходять літа молоді.
Як була ще вдома, була ще дитина, Сивіють в неволі вже коси мої.
В неволі, друг мій, ще тільки надія,
Що стрінусь з тобою матусю моя.
Що стрінусь з тобою і буду щаслива,
Як була щаслива родина моя.
В думках я літаю до рідного краю,
У рідних просторах я все облечу,
Те все, що матусю мене ти навчила,
Я в серці своїм збережу.
Ось так у неволі літа пропадають, Немовби туманні осіннії дні.
Думки за думками усе виринають,
Були безтурботні колись мої дні.
А воля від мене ще дуже далеко,
Не знаю рідненька, дождуся, чи ні,
Не мало прийдеться ще й горя зазнати,
У цьому важкому житті.
Прощай же матусю, прощай же рідненька,
В думках ти мене не кидай.
Якщо ж я додому не верну до тебе,
Мене ти голубко в молитві згадай.
Та те, що в чужому далекому краю,
Похована донька єдина твоя,
Біленькеє тіло навіки покрила
Колимська замерзла земля.
Про Софію Задуберу
Народжена у 1928 році в родині середняків. Після закінчення торгової школи працювала головним бухгалтером Підволочиського Держстраху. В той час проводить підпільну діяльність зв'язкової УПА. Могла безперешкодно об'їжджати весь район і таким чином виконувати велику роботу для підпільної мережі. Заарештована у 1949 році. Її взяли з робочого місця. Після допитів і катувань, в березні суд присудив їй 25 + 5. На Львівській пересилці стала свідком бунту рецидивістів. Було багато жертв з боку в'язнів і охорони.
Та найгірше чекало попереду. Загнали в товарняки і відправили до Владивостока. По дорозі люди вмирали. Їх тіла викидали з вагонів. Везли на баржі Охотським морем до Магадана. Далі - етап на Колиму. Працювала на лісоповалі, на руднику, в дробильному цеху. Через 4 роки з неї, квітучої дівчини, зосталася худа, згорблена істота "доходяга". Табірна лікарня, знову дробилка. Так 7 років...
- То ніби якийсь страшний сон, то ніби й не я була, - згадувала після повернення додому.
Про Марію Паляницю-Малець
Народилася в 1921 році у Супранівці, в сім'ї сільського господаря Онуфрія, що в 1918 році воював у армії Центральної Ради. Своїх діточок - Ромця і Марію виховував в дусі високого українського патріотизму.
Першим на стежку боротьби за Україну став Роман, хоча й був молодшим на 3 роки, за ним сестра. Працювала в УПА друкаркою - поширювала листівки, підтримувала зв'язок між боївками. Пізніше, як її боївка, що боролася в районі Вікно - Паївка - Лежанівка прийняла рішення перейти у Чорний ліс, а через хворобу (хворіла й одинока мати) залишитися в рідному селі. Через постійні обшуки та облави в Супранівці мусіла переховуватися в довколишніх селах, у польовому бункері УПА. В 1946 році, рятуючись від голоду, на Західну Україну рушило чимало біженців. Вони ходили полями, викопували посаджену картоплю і таким чином протоптали стежки й до бункера. За ними не затрималися й енкаведисти. Марія попала їм до лап.
Слідство, а властиво катування, тривали 8 місяців у Підволочиську і в Тернополі. Судили, дали 10 + 5. Потім Львівська пересилка та етап на Норильськ. Там вона пробула 7 років. У 1954 році в Норильську повстали в'язні - 25 тисяч. Повстання придушили з великими жертвами, та ті табори все ж розформували, а заарештованих відправили по інших зонах, вона ж опинилася в Ухті, а потім у Потьмі. Пізніше у Новосибірську працювала трохи кухарем і в 1958 році повернулася додому. Тут довго не було для неї жодного притулку. Працювала прачкою в колійовому дитячому садочку у Тернополі, поваром у Підволочиську і в рідному селі. Згадує своє повстанське минуле без каяття та якихось сумнівів, бо любов до України в її серці понад усе.
Краще смерть, ніж зрада
Вона розповідає, а я слухаю. Слухаю і переймаюся гордістю і неперевершеною повагою до цієї жінки, на долю якої випали такі важкі випробування. Вона не скорилася, не впала в розпач, не зневірилася, а вижила і... перемогла. Перемогла та ідея, в яку вірила, перемогла правда, з якою жила, врешті-решт засвітило сонце волі й свободи, яке стільки років тьм'яною стіною заслоняло світ.
Хто ж ця мужня жінка? Це Софія Михайлівна Чайківська, жителька села Супранівки, яка разом зі своєю вісімдесятивосьмирічною мамою мешкає в будиночку, що неподалік від сільського магазину. Нещодавно ми побували в цій тихій оселі й записали розповідь від нашої героїні.
Вона працювала старшим бухгалтером в Підволочиському Держстрасі. Батько - Михайло Андрійович був головою колгоспу в Супранівці. Жили скромно, заробляли собі на прожиття чесним трудом.
У 1949 році Софію Михайлівну заарештували на вулиці, коли вона йшла до Ощадбанку за платнею. Заарештували по доносу її односельчанина за зв'язок з бандерівцями. Майно конфіскували, а потім дозволили викупити. (Своє надбане і викупляти?!).
- Енкаведисти допитували мене в Підволочиську, - з болем розповідає пані Софія. Вони все хотіли дізнатися, з ким тримаю зв'язок, де перебувають воїни, які їх сили, яку мають зброю і так дальше. Але я відповідала, що нічого не знаю, зв'язків ні з ким не маю, а тихо працюю, політикою не займаюся. Допитувались за листівки, які, мовляв, я віддруковую на машинці, де їх зберігаю, кому віддаю...
Молода дівчина трималася мужньо на всіх допитах катівнях. Твердила одне, що нічого не знає і про нікого не відає. Але Тернопільський суд зробив своє: засудив її на 25 років ув'язнення.
- Все ж таки, - запитую Софію Михайлівну, - ви ж насправді були зв'язковою у воїнів визвольних змагань?
- Так, тепер я цього не боюся сказати, - говорить колишня зв'язкова. А тоді клятва для мене була понад усе. Краще смерть - ніж зрада. Заслали героїню до Сибіру. Працювала на лісозаготівлях, в рудникових шахтах, в радгоспі. І все під конвоєм, під прицілом, під вишкіром зубів псів-вовкодавів.
- Особливо важко нам, молодим дівчатам, було на лісозаготівлях, - витираючи непрохані сльози, продовжує розповідь пані Софія, - Мороз до шістдесяти, сніг по пояс, все кругом обледеніло. А нам треба розпилювати ліс, складати його в метрові ряди, не дивлячись ні на що, потрібно обов'язково дати план. А коли не виконували норми, після робочого дня надолужували, інакше не одержиш свою вечерю. Важко про це зараз згадувати, ворушити наболіле.
- Але ж ви витримали? - Так, витримала, хоч і здоров'я загубила. Зараз погано бачу, ноги болять. А перемогли ми смерть, голод, холод, катівню і знущання через те, що в наших серцях палав вогонь віри в правду, в свій народ, який обов'язково підніметься з колін і буде жити в своїй незалежній державі вільно і заможно, сам розпоряджатиметься своєю долею. І це прибавляло нам сил, додавало наснаги. Допомагала і міцна дружба, яка панувала між політв'язнями, взаємодопомога. Одним словом, в таборах теж йшла боротьба не за смерть, а за життя.
У Магадані Софія Михайлівна зустрілась із своєю землячкою Стефанією Петраковою, яка теж за зв'язок із воїнами визвольних змагань трохи раніше була засуджена й вислана до Сибіру. Вона допомогла їй влаштуватися у дробильний цех, де подрібнювалась руда. Робота теж важка, але хоч в затишку, та ще й з однодумцем, односельчанкою.
- В 1956 році мене було амністовано, - говорить пані Софія. - Не передати радості, щастя, якими я була переповнена. Тепер я вільна, поїду до своїх батьків, зустрінусь з рідними. Чи не сниться мені це, думала. Плакала і сміялась, переживала і будувала плани...
Слава тобі, всесильний Господи, що почув мої молитви, удостоїв своєю ласкою, увагою, помилував мене. Молитимусь тобі вічно, доки б'ється моє серце й пульсує кров у ньому.
І. Хом'як
Супранівка (автор: Кучабський Нестор)
опубліковано 21 серп. 2012 14:20 Степан Гринчишин [ оновлено 23 серп. 2012 16:12 ]
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…"
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
Влітку 1917 року Керенський провів останню наступальну операцію Південно-Західного фронту. Її метою було оволодіння Галичиною, однак так звана армія "революцинной России" потерпіла нещадну поразку, здала Тернопіль і фронт відсунувся на Медобори. По тилах 11 армії вешталося доволі агітаторів з большевиків, анархістів, лівих есерів, всі вони виступали за негайне припинення війни з гаслом "Штик в землю!" Солдати-москалі стали масово дезертирувати, вони навіть самовільно захоплювали військові ешелони і відправлялися додому. Склалася ситуація, коли у військах залишалися одні українці, які мусіли воювати далі, аби не допустити прориву фронту, адже за ними була їх батьківщина.
Зі створенням Центральної Ради на фронтах почали стихійно виникати українські полки. Такі полки створилися й тут: в с. Росохуватець - полк ім. Богдана Хмельницького, в с. Богданівка - ім. Дорошенка, в с. Кам'янки - полк ім. Сірка. Таким чином Центральна Рада отримала мільйонну армію, але того щасливого моменту не використала, піддавшись агітації соціаліста Винниченка, що "дружня" Росія не буде воювати з Україною.
На Збручі 24 березня 1917 року відбувалася велика маніфестація, у якій взяв участь і представник з Києва. З навколишніх сіл, в т. ч. Супранівки, святкові колони рушили до кордону. Були також кінні зі Скалата та Збаража.
Однак за якийсь час прийшли австрійські війська і заарештували війта Ф. Гуцайлюка, заступника - Василя Луб'янецького та Семка Гуцайлюка за москвофільство.
40 чоловік з Супранівки зголосися до УСС. Їх відправляли з Підволочиська спеціальним ешелоном до Дністра, в район с. Пісочне, де той легіон тоді стояв. Їх проводжали тисячі людей. Через певний час начальник штабу УСС, полковник Коссак, повідомив, що всіх команда не приймає, бо австрійські окупанти злякалися стрілецької сили. Тому частина повернулася додому.
30 жовтня 1918 року, вночі прийшов до села кур'єр - січовий стрілець, розбудив Ярослава Литвина, Олексу Гуцайлюка (брата моєї мами Марії), та передав наказ Головної команди про те, що 2 листопада будуть брати Підволочиськ та пішов по інших адресах (в короткому ілюстрованому історичному нарисі "Підволочиськ" вказано, що до зайняття містечка залучено було переважно мешканців Супранівки, Заднишівки, Староміщини та Підволочиська, національно свідомий елемент).
Попередньо всі були зібрані у Супранівському ліску, аби сформувати відповідну колону, яка мала підійти до Підволочиська по колії та з Нового світу. Заднишівчани мали увійти з боку сучасної вул. Данила Галицького, а Староміщини - з боку Волочиська, з Балкан мали діяти мешканці містечка. Їх було не багато, бо на той час тут українці становили меншість. "Супранівська" колона діяла під керівництвом Ярослава Литвина, Задубери (був австрійським підстаршиною, саме він захопив станцію, а потім касарню ландштурму, що містилася в районі сучасної заготконтори, прим, редактора), П. Коненка та І. Цепка з Коршилівки. Тут були також люди з Росохуватця, Кам'янок, Клебанівки, Богданівки.
В акції захоплення влади брало участь до 2 тис. чоловік, але вони, до того як захопили військові склади, були майже беззбройні, тому виник певний ризик і необхідно було приголомшити австрійців несподіванкою. Слава Богу, це вдалося.
Потім в Підволочиську залишилося близько 2 сотні солдатів, а решта відправилася на фронт проти поляків.
Весною 1919 року на лівому березі Збруча зосереджувалися большевики, що намагалися атакувати групу Ляєра і обстрілювали містечко з гармат, які встановили на горі, біля церкви. Вони кілька разів вривалися до Підволочиська (тут сталася історія, що мало не привела до жидівського погрому, а саме: один жид - Сруль Герш, з тих, кого називали "босяками", виступив на мітингу, біля костела, аби большевики розстріляли петлюрівського старшину, що пораненим попав їм у полон. Того таки й розстріляли (з лівого боку костелу залишалися навіть сліди від куль), а згодом до містечка заскочив петлюрівський загін. Вони вирішили помститися євреям, проте той Сруль собі втік, а так звані "поважні" євреї самі засуджували цей ганебний вчинок, вони впросили місцевих українців залагодити справу таким чином, що б цього не сталося. Це вдалося зробити. За це навіть деякі з євреїв вступили до УГА, серед них Давид Барабаш і Натан Вайнштайн).
Большевики дуже надокучали своїми наїздами та артилерійськими обстрілами, які завдавали багато руйнувань та приводили до чисельних жертв, як серед наших військових, так і серед цивільного населення. (Ми не маємо даних по євреях та поляках, оскільки їх архіви втрачено, але дані українського архіву говорять: 13.04.1919, убитий кулею большевиків Володимир Стадницький, 8 років; 8.05.1919 - Володимир Мелещук, 13 років; Микола Шум, - 16 років; Євдокія Красуля, - 8 літ; Осип Шум, - 58 літ; - взято з книги запису померлих по Заднишівці, прим, редактора).
З Тернополя прибув панцирний поїзд, що "ховався" за колійовим вигином, а саме на зупинці "Супранівка". Так унеможливлювався його прямий обстріл большевицькою артилерією. З іншого боку, коли противник проникав через Збруч, той бронепоїзд виїжджав на позиції і завдавав йому відчутних ударів та заставляв покидати містечко. Поїзд обслуговувався т. зв. гуцульською сотнею. А УГА підтягнула до позицій далекобійну артилерію. Одну батарею розміщують на "могилці", іншу - в районі Княжині (нею керував пор. Балешта, родом з Токів) і ще одну в ліску. Діаметр гармат був 15 см. Військові ешелони стояли на ст. "Богданівка", а вже звідти боєзапас розвозили по позиціях. Робилася корекція вогню і телефоном передавалася на позиції. Журнал "Військо України" за 1993 рік вмістив цікаву стаття про І гуцульський полк морської піхоти, що був сформований для подальших бойових дій УГА по опануванню районом Одеси. Той полк прибув на ст. "Богданівка" і був переведений до Чернилівки, де певний час стрільці проходили вишкіл, а відтак перейшли Збруч 200 м південніше Оріхівця та завдали удару в обхід на ст. Фридрихівка, по короткому бою опанували нею, захопивши сім большевицьких військових ешелонів зі зброєю, амуніцією і награбованим продовольством та 3 панцерники.
Одночасно артилерія УГА завдала масованого обстрілу по большевицьких позиціях у Волочиську, знищивши їх артбатареї. Таким чином противнику було завдано серйозної поразки і він змушений був панічно тікати до Проскурова.
Відновлена Польща вже з самого початку порушувала взяті на себе зобов'язання перед Лігою Націй про надання не полякам культурно-національної автономії. Це, зокрема, проявлялося в дискримінації українства та подальшої політики пацифікації. Супранівка, щоправда, на собі тієї ганьби не пережила, але в Збаразькому воєводстві, в т. ч. нашій Новосільщині це мало місце.
Поволі відновлюється культурно-просвітницьке життя в селі, починає діяти "Просвіта". Головою її було обрано о. Леонтія Копертинського - українського патріота та просвітителя. По його смерті сільським парохом став о. Тимяк, котрого большевики вислали у Сибір, звідки він вже не повернувся. З 30-х років люди починають будувати новий Народний дім, однак завершити побудову завадила війна.
Економічне життя українців в селі було нелегке, тож чимало хлопців займалося контрабандою (їх називали пачкарями), переходили Збруч і доставляли товари. Серед них були: Лесюк, Пристайко (2 сини), Черкас (2 сини), Баламутових (2 сини), Осадчук, Гірний Кіндрат. Спочатку, видно, їх справи йшли добре, та згодом всі вони щезли в ГУЛАЗі, аж слід простиг. Селянину жити було важко, відчувався брак землі, була вона дорогою, морг (56 сотих) коштував 65 доларів. Чимало подалося на заробітки до Америки, Канади, Бразилії. Супранівські емігранти зібрали 400 доларів і купили хату для читальні "Просвіти".
В 1932 році молодь села робила вечорниці, фестини. Все це обходилося без ужиття алкоголю. До села приїздив Богдан Лепкий та знана активістка "Союзу Українок" Стефа Сеник з Нового Села.
У 1935 році в селі побував єпископ Іван Бучко, його зустрічала п. Кузьмінська. Великий почет людей виїжджав на зустріч високого гостя до Скориків. Там трапився інцидент з вояками КОПу (корпусу охорони пограниччя). Єпископ відслужив літургію в церкві Різдва Богородиці. Гостив він у вже згаданого нами о. Володимира Тимяка, що замінив померлого Копертинського у 1933 році.
"Червоні" дісталися села того ж 17 вересня 1939 року. 20 вересня в селі сталася велика паніка, хтось пустив чутки, що поляки ріжуть людей, бо ніби то повстали, чи готують повстання. Щодо п. Кузьмінської, то подавали, що та працює медсестрою у Львові.
У 1940 році прибуло багато грабарів, які почали будівництво другої лінії колії. Також людей масово висилали копати глибокі рови між Мовчанівкою і дорогою на Тернопіль.
У 1941 році, коли почався сінокіс, до нашого ліска завернув великий відділ кінної артилерії і замаскувався. Говорили, що справа йде до війни з німцями, однак мало хто в це вірив. Бо по колії йшли і йшли товарні ешелони в два боки з вантажами.
З початком війни большевики тікають, забираючи в людей підводи, а вони розбирають з колгоспу своє майно. Місцеві комуністи, втікаючи, взяли в колгоспі найкращі коні і панського візка, однак, за пару днів повернулися, бо в них то все добро большевики відібрали. Коли прийшли німці то позачиняли всі млини і люди мололи на ручних жорнах. В 1943 році на Закарпатті була велика повінь і до Супранівки попривозили багато дітей для їх прогодування.
На початку березня 1944 року до села вдерлися большевики. В ліску було до 40 німців і 3 "тигри". Вони постійно обстрілювали село, згоріло більше 20 хат та багато господарських приміщень. Іноді залізницею проходив німецький бронепотяг, який також стріляв по селу. 22 березня німці навантажилися і поїхали на Тернопіль. Все враз стихло...
Почалася відправка мужчин на призивні пункти в Максимівні та Ямполі, але по дорозі майже всі новобранці повтікали.
22 травня 1944 року, після того, як у Коршилівці побував курінь УПА, жити стало взагалі страшно. Йшли постійні облави до яких залучалися сотні солдат і активістів. Панцерний потяг обстрілював села і поля, лісок.
У 1947 році була велика депортація, всього вивезли у Сибір 10 родин (26 осіб), з них 12 - спочило у мерзлоті.
"Чорною" стала сторінка організації колгоспу ім. Молотова. Уповноваженим був Сиротюк, він постійно кричав на всіх, бив людей безкарно, не розлучався з автоматом. Селянам виломлювали руки, заставляючи ставити на листку першу літеру прізвища, або хрестик, як той був неписьменним. Зачиняли до льоху на кілька діб, тощо. Ота братія добре понапивалася в Пренди, а потім сатанисти пішли валити фігури. Господь скарав їх люто - ніхто до року не дожив.
Ліквідувавши унію, нелюди вислали о. Володимира Тимяка у Сибір, де він дуже бідував. Головою церковного комітету обрали М. Гусарчука, священиком був о. Носальський, якого возили з Підволочиська, а потім о. Луб'янецький з Коршилівки - він ходив пішки в будь-яку погоду. У 1958 році церкву влада в селі зачинила, як "аварійну". Малу баню було знесено снарядом ще в часи фронту і громада зібрала кошти та запросила майстра з Староміщини Петра Гурина. Бляхою поміг жид Яричовер. Посвятили на Різдво Пресвятої Богородиці та 15 червня 1961 року її знову відчинили.
Загинули в УПА:
Бойко Олексій - вояк Української дивізії "Галичина", перейшов до УПА, загинув в с. Супранівка (в Антоніни Цетнар), оточений енкаведистами у 1946 р.
Гірний Іван - вояк УПА, псевдо "Козак", загинув у бою з енкаведистами в с. Староміщина 26. 06. 1945 р., там похований.
Данилевич Павло - вояк УПА, псевдо "Ліщина", загинув від кулі зрадника в с. Росохуватець при виконанні завдання керівника групи, похований в с. Коршилівка.
Задубера Степан - вояк УПА, загинув в бою з енкаведистами в с. Фащівка у 1945 р., там похований у спільній могилі ( 22 повстанці).
Кізима Василь - служив в українській поліції, потім в УПА, загинув в бою з енкаведистами на Богданівських полях (1950 р.), похований в Коршилівці.
Кізима Петрунела - зв'язкова УПА боївки "Сірка", загинула, оточена НКВД на Росохуватських сіножатях у 1946 р.
Краснопера Адам - вояк УПА, псевдо "Зірка". Мобілізований німцями до робочого батальйону "Баундіст" в 1943 році. За те, що командир батальйону побив його батька, перейшов до УПА, разом з друзями роззброїв поліцаїв і подався на Зборівщину. Там воював в сотні "Сіроманців" , під керівництвом сотника Косача. Виконував обов'язки політкерівника. Героїчно загинув в с. Носівці, Зборівського району у 1945 році. Відомо, що в 1944 р. господар явочної квартири, де перебував "Зірка", повідомив про нього батька, той мав з ним побачення. За свідченнями зв'язкової УПА зі Зборівщини Ганни Півторак, вона знала "Зірку" особисто, в т. ч. справжнє прізвище і походження. Подробиці стали відомі лише через 50 років.
Луб'янецький Володимир - вояк УПА, сотня "Бориса", загинув в бою з НКВД в с. Фащівка 26 червня 1945 р., похований там у спільній могилі.
Луб'янецький Євген - вояк У ПА, загинув в лісах Шумщини у 1952 році.
Мостовий Іван - вояк УПА, зв'язковий "Лободи", загинув геройською смертю в с. Рожиськ, за фронтовим аеродромом у 1945 р. Місце поховання невідоме.
Олійник Ярослав - вояк УПА, народився у с. Кам'янки, псевдо "Вася", станичний с. Супранівки, член боївки "Сірка", кулеметник. Мав великий досвід перебування в підпіллі та у конспіративній роботі. Був на чатах 14.03.1948 року, коли енкаведисти почали оточувати бункер, дав їм бій, поранений доповз до бункера і підірвався гранатою. Похований у Підволочиську разом з бойовиками "Сірка".
Паляниця Роман - вояк УПА, псевдо "Ворон", мобілізований німцями до робочого батальйону "Баундіст" в 1942 р. Вже на той час, як член ОУН, організовує з відчайдухами написання та поширення листівок проти нацистів. Внаслідок вислідження його німцями - тікає за Збруч, а відтак на Волинь, до УПА. У 1944 році прийшов в рідне село, щоб побачитися з кревними. Сестра Марія, на той час була зв'язковою і друкаркою. Сказав їй, що вони вирушають в рейд на Карпати - Чехію. Загинув під час того рейду, де і коли невідомо.
Пристайко Софія - зв'язкова УПА, потрапила в полон, де була піддана нелюдським катуванням. Повісилася в тюрмі. Була однією в батьків.
Цетнар Володимир - вояк УПА, сотня "Бориса", загинув у бою з НКВД в Фащівці (1945 р. на Зелені свята), похований там на цвинтарі у спільній могилі.
Черкас Омелян - вояк УПА, сотня "Гордія", загинув в бою з НКВД в с. Климківці у 1947 році.
Шалига Іван - вояк УПА, сотня "Гордія", загинув в бою з НКВД в с. Климківці у 1947 році.
Радковський Андрій - вояк УПА, уродженець с. Коршилівки, курінь "Бистрого", загинув в Коршемках у 1944 році.
Заєць Іван - член ОУН, за завданням проводу перейшов до Кракова в 1940 році, при поверненні був заарештований та засуджений (1941 р.), відбув покарання, повернувся.
Буяк Володимир - вояк УПА, командир боївки на Новосільщині в 1944-1945 рр., псевдо "Степ".
Вернадин Зеновій - підпільник ОУН, підірвався на гранаті з необережності.
Шалига Василь - підпільник ОУН, застрілений облавниками в млині у 1946 р.
Петракова-Чуба Стефанія - зв'язкова УПА з 1942 року, арештована у 1944 р., засуджена, Колима, рудники, 11 років, повернулася.
Паляниця-Малець Марія - зв'язкова, друкарка, засуджена в 1945 році (10 + 5), Норильськ, Уфа, Ботьма, Новосибірськ, повернулася.
Задубера Софія - зв'язкова УПА, засуджена в 1949 р. (25 + 5), відбула 7, звільнена в 1956 р.
Чайківська Софія - зв'язкова УПА, працювала легально в "Держстрасі" у Підволочиську, засуджена в 1949 р. (25+5), повернулася в 1957 р.
Осичко Розалія - зв'язкова УПА з 1942 р., в 1946 р. заарештована та катована НКВД, ні в чому не призналася, випустили, але знову заарештували і судили (7 + 3), повернулася в 1953 р.
Зі східного боку на церковному подвір'ї похований невідомий повстанець, що потрапив в засаду охорони колії при переході через р. Самець. Громадськість села його поховала, відправу провів о. В. Тимяк, за це його сатрапи заарештували, катували, судили. Відбував в таборах, де дуже набідувався, повернувся і невдовзі помер в с. Глиняни, Золочівського району Львівської області.
Депортовані:
Гейниш (4 особи/повернулися - 3/ померли - 1);
Байда (4/3/1);
Бернадин, Мостовик, Радковська (9/6/3);
Данилевич, Фурик (6/3/3);
Заяць (3/2/1);
Цетнар (2/2);
Кізима (4/3/1);
Олійник (1/1);
Луб'янецька (4/2/2).
ВСЬОГО : 37 осіб депортовано, 25 повернулось і 12 померли на засланні.
Засуджені:
Бойко Дарія, Байда Марко, Гук Віра, Ладнюк Софія, Петраков Микола, Щур-Луб'янецька Слава (дружина провідника Лободи).
Воювали в Січових Стрільцях:
В УСС та УГА воювали:
брати Литвини: Омелян, Володимир, Ярослав; були всі у 1918-21 рр. - старшинами УГА;
Луб'янецький Дмитро, сотник;
Паляниця Онуфрій, офіцер.
Репресовані:
1. Осичко Розалія Василівна - арештована, вижила;
2. Байда Марко Петрович - арештований, вижив;
3. Петракова (Чуба) Стефанія Іванівна - арештована, вижила;
4. Ладнюк Софія Антонівна - арештована, вижила;
5. Паляниця (Малець) Марія Онуфріївна - арештована, вижила;
6. Бойко Дарія Василівна - арештована, вижила;
7. Петраков Микола Іванович - арештований, вижив;
8. Чайківська Софія Михайлівна - арештована, вижила;
9. Заяць Іван Васильович - арештований, вижив;
10. Гук Степан Петрович - вивезений;
11. Гук Віра Петрівна - вивезена.
Вивезені в Німеччину:
1. Кузьмінська (Плаксива) Ольга Йосипівна - 1941-1945 - Галле ад. р. Саале Ібер Киннер, с. Зелевіц, Фрідріх Вайс;
2. Данчук (Кухта) Марія Павлівна - 1942-1945 - м. Нахкузен, р-н Кенінгсберг, Анна Вент;
3. Маслій (Чмир) Йоанна Павлівна - 1942-1945 - Австрія, м. Кіцпігель, ресторан-готель "Штайберг", Дахе Мар'яна;
4. Смульська (Яцух) Ірина Василівна - 1942-1945 - м. Еберштат, Дарбштат, ресторан, Отто Лоренц;
5. Янчук Володимир Пилипович - 1941-1945 - Лінебург, Ібер Шенебек, с. Лідерсбург, Георг Гейне;
6. Янчук (Ясинец) Анастасія Іванівна - 1941-1945 - Лінебург, Ібер Шенебек, с. Лідерсбург, Георг Гейне.
Росохуватець (автор: Кучабський Нестор)
опубліковано 19 серп. 2012 11:59 Степан Гринчишин
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…"
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
Село розміщене за 15 км від колишнього повітового центру м. Скалата, на залізниці Тернопіль - Підволочиськ. В міжвоєнний період воно мало змішаний склад населення, де проживало відповідно 60 українських та 75 польських родин. Поляки мали костел, на польській мові проводилося служіння у місцевій церкві. Однак українці все ж зуміли вибудувати прекрасну церкву у 1870 році та віддати її під Покров Пресвятої Богородиці. Відправляв у ній парох з сусідньої Супранівки. Згодом було засновано "Просвіту", що спочатку розміщувалася по людських хатах. В село завітав випускник гімназії, великий патріот України Павло Гуцайлюк, який пройшов через ув'язнення поляками у Тернопільській тюрмі та Березі Картузькій і заснував тут осередок ОУН. До осередку вступили: Петро Чуба, Петро Мамчур, Володимир Пристайко, Петро Відчимишин, Михайло Уніят.
Згодом організацію поповнюють ще кілька молодих патріотів. Душею "Просвіта" та осередку ОУН був сільський дяк Мамчур Петро. Чимало доклався до просвітницького руху Чуба Петро, як свідомий, енергійний юнак, та й не дивно, що в майбутньому організація поставила його станичним. Робота вимагала великої конспірації, бо ж довкола була ворожа агентура - "наші сусіди". Петро бере активну участь в семінарах з кооперації, підвищує свій рівень у товаристві "Український центросоюз". Як станичний приймає псевдо "Зуб".
З початком російсько-німецької війни поляки враз з ворога стають союзником большевиків і піддаються агітації останніх в тому, що отримають назад терен по Збруч. Зубами чіпляються за цю ідею та стають до боротьби з українським рухом. Спочатку вони активно допомагають в боротьбі з ОУН-УПА німцям, а пізніше москалям. Прозріння приходить частково після Варшавського повстання. То ж по другому приході "червоних" вони формують так звані "сhlорskіе рlасиfkі", це були банди, які часто використовували для своїх цілей большевики.
Загинули за волю України:
Угрин Михайло - його забрав "Смерш", не відомо де закатований в березні - квітні 1944 р.;
Відчимишин Петро - член ОУН, замордований в Клебанівці "Смершом", родина перезахоронила його в селі в квітні 1944 р.;
Мамчур Петро - член ОУН, сільський дяк, його "смершівці" прив'язали до коня і замучили, родина забрала тіло з Токів, де стояв штаб Жукова і перезахоронила в селі;
Пристайко Володимир - член ОУН;
Уніят Михайло - член ОУН;
Недошитко Ярослав - член ОУН;
Їх трьох "смершівці" забрали до ліска "Дубина" і там страшно катували - повибирали очі, поламали ребра, вибили зуби, люди поховали їх в селі Росохуватець. (Лісок "Дубина" біля с. Коршшпвки).
Ковальчук Ярослав - служив в українській поліції у Львові, перейшов до УПА, загинув, де не відомо, його батька та матір вивезли у Сибір. Не повернулися.
Рожицький Володимир - член ОУН. Вояк УПА. Пройшов вишкіл у Карпатах, загинув у 1945 році, де, не відомо;
Коцур Василь, Прус Марко та Юрко - вояки УПА, загинули, де не відомо.
"Юнацтво" очолював референт Вугрин Адам, загинув в рядах совєцької армії у Латвії.
Підпілля жило і боролося під керівництвом станичного "Зуба" та зв'язкової Володимири Колодій.
Поляки організовуються, створюють станицю "stshelcow" під керівництвом чекіста Тімірязєва, куди входило 13 чоловік. Згодом "органи" створили іншу групу "стрибків" - тепер з українців. Їх очолив чекіст Іванцов. Було там спочатку 12 осіб, а потім дописали ще 5 з Коршилівки. Польські "стрибки" займали приміщення школи, а українські - розміщувалися навпроти. Заступника стрибків чекала заслужена кара за вчинені злочини і він її отримав, однак, попередньо йому вдалося смертельно поранити Данилевича Павла (Супранівка). Станичний "Зуб" був поранений в сутичці з облавниками, лікування у підпіллі наслідків бажаних не дало. Перебував в Коршилівці в Стаха Білобрана, Михайла Матушака, по зв'язку був переправлений до Супранівки, а коли потроху став одужувати, то підхопив запалення легенів, ним почали опікуватися зв'язкові та сестри Ганна й Слава Чуби.
До відплатних дій належить ліквідація сільського голови Т. Луб'янецького та уповноваженої РК КП(б)У Свєтцової. Потім до Підволочиського МГБ викликали на допити багатьох людей, а Ярослава К. так допитали, що той помер.
На Росохуватецькій сіножаті була оточена зв'язкова з боївки "Сірка" Петрунела Кізима з Супранівки. Пробує пробитися, але її прошиває з автомата чекіст, і вона гине.
Село переживає постійний кошмар нескінчених облав та трусів. Поранено підпільника Володимира Рожицького, відплатні дії - ліквідація Косовської і Погодиняка.
Сатрапи вивозять у Сибір людей, заарештовують Володимиру Колодій і сестру Ганну з Клебанівки (дали 25 р.) та їх батька Михайла Колодія (дали 11 р.). В кінці 50-х вони повернулися.
Помер станичний "Зуб" в 1953 році, як нескорена і вільна людина, сестри-страдниці оплакували його смерть, поховали таємно, на причілку біля хати, а в 1990 році родина перенесла на цвинтар.
Не останню роль в ліквідації підпілля відіграв гарнізон, що розміщувався в селі для охорони залізничного мосту. Гарнізонники ходили по селу чіплялися до дівчат, прикидалися щирими українцями, а вночі перевертали фігури і нищили хрести.
В часи хрущовської відлиги в селі виникла спілка боротьби за права людини - Гельсінська Спілка. Не без місцевих сексотів КГБ довідалося про це, декому дісталося, але якось обійшлося без судів.
Пройшли роки. Україна стала незалежною. У 1997 році стараннями Богдана Пристайка, сина сл. п. Володимира Пристайка, члена ОУН та активного підпільника, біля церкви відкрито гранітну стелу "Борцям за волю України".
Репресовані:
1. Колодій (Лук'ян) Володимира Михайлівна - заарештована, жива.
2. Фурман Дмитро Іванович - заарештований, живий.
3. Чуба Петро і Чуба Марія - батьки Чуби Петра - вивезені.
4. Ковальчук Степан - вивезений.
5. Цап Іван - заарештований.
6. Федорович Дмитро - заарештований.
7. Угрин Михайло, 1903 р. н., заарештований "СМЕРШОМ" у березні - квітні 1944 р., зник.
8. Колодій Михайло - заарештований.
Вивезені в Німеччину:
1. Кордупель Федір Михайлович - 1942-1945 - Раманштат, Айстендорф (табір);
2. Теравська (Лекома) - 1942-1945 - Рауберг Ельбер, с. Горан, Арнес Вебе (Син Рейнец);
3. Петрик Степан Степанович - 1941-1945 - Деренбург, цукровий завод; Дребіль - цукровий завод, Ацендорф - Гофман (Господар);
4. Гелик (П'юрко) Юліана Іванівна - 1941-1945 - Айттухенбанк, Еріх Гейне (Господар);
5. Шеленгович Степан Іванович - 1942-1945 - провінція Судети, обл. Опава, р-н Штимберг, с. Ростендорф, Венцель Софія (Господиня);
6. Мандрух (Духняк) Ольга Іванівна - 1942-1945 - м. Ракинберг, с. Апцігекль;
7. Малик (Панькевич) Катерина Григорівна - 1943-1945 - м. Рзган, с. Ішвельдау;
8. Цап Євгенія Михайлівна - 1942-1945 - м. Сельб (Баварія), ф. Розенталь;
9. Мартинів (Петрик) Ганна Степанівна - 1942-1945 - м. Кальба, с. Шварц;
10. Рожицька (Рибалка) Анна Сергіївна - 1942-1945 - Леопшіц, с. Ракау, Флегель (Господар);
11. Стрихар (Макаран) Оксана Сергіївна - 1943-1945 - Освенцім;
12. Гулик Марія Петрівна - 1942-1945 - Освенцім;
13. Філь (Ірза) Марія Олексіївна - 1942-1945 - Гунтльон, Гукс (Господар).
Про Володимиру Колодій
Народилася в 1926 році в сім'ї середняка. В 1941 р. закінчила 8 класів. Працювала продавцем. У 1940-41 роках в селі починають засновувати колгосп. Першого голову колгоспу вбили, стали шукати вбивцю. Робили обшуки в тих, хто не записався до колгоспу. Батьки, аби не вступати до комунії, переписали своє майно на Володимиру. Під час обшуку її заарештували, а майно описали. Добрі люди допомогли уникнули покарання, повернулася додому. Її направляють на курси бухгалтерів, потім працює в магазині і стає зв'язковою. Допомагає повстанцям чим може - товарами, переховує їх. Незабаром починає підозрювати, що за нею стежать. Це було дійсно так. Обшук на подвір'ї дав бажаний чекістам результат - розкопали криївку та знайшли докази проти неї. Одночасно проводили обшуки і в її сестри у Клебанівці. Там на її полі також знайшли криївку. Їх заарештували - батька, Михайла Колодія, її та сестру Анну. У 1949 році судив тернопільський трибунал: Володимирі та Анні дали по 25 років, а батькові - 11.
Володимиру етапують в Іркутськ, а звідти - за 320 км від Тайшету. Працювала відразу на лісоповалі. Ця праця привела її до лікарні, пізніше дали "легшу" роботу - возити тачками землю, знову захворіла. Лікарі поставили невтішний діагноз - туберкульоз. Відправили дробити руками слюду. То була дуже шкідлива праця.
Як у 1953 році вмер Сталін, то її разом з іншими 78 жінками відправляють до Красноярська. Їх там виставили перед головами колгоспів та радгоспів а ті, як скотину, відбирали для своїх господарств. Коли стемніло і вокзал спорожнів, то на лаві лишилися дві худенькі дівчини, що тремтіли від холоду та голоду. То була Володимира з подругою. Важили вони тоді по 38 кг. То ж яка з них була робоча сила? Запримітила їх комендант одного з гуртожитків. Взяла до себе і три місяці не залучала до ніякої роботи. Потім вони працювали біля апарату, що контролював проходження електроструму через колючку, яка огороджувала будівельний майданчик. Невдовзі заробили перші гроші, дали про себе звістку додому, купили одяг і взуття. Повертаючись із заслання додому, провідав її батько. Відшукала в Красноярську і свого троюрідного брата Колодія Дмитра. В 1956 році повернулася додому.
Пісня, створена народом про повстанців
Стоїть могила, що біля церкви
Стоїть сумная на краю села
Хоч не говорить, та всім нам мила, (двічі)
Вони віддали за нас життя.
Не одна мати сина шукає
Шукає брата рідна сестра,
Шукає жінка свого мужа,
А дітям батька давно нема.
Ой станьте друзі з тої могили
До Вас приїхала вся рідня.
Поклін низький Вам всі віддали - (двічі)
Що б була пухом рідна земля:
Ми раді б стати з тої могили,
Та не пускає сира земля.
Як ми вмирали - пташки співали,
А ми скінчили своє життя.
Як ми прощалися з білим світом,
Схилили голови до землі,
Як було тяжко нам умирати, (двічі)
Що тут не було нашої рідні.
Не плачте друзі ви за нами,
Ми боронили ваше життя,
Що б не йшов ворог на нашу землю
Що б не топтала катів нога.
А ми розходимося додому,
Могила стане мов сирота,
Щоби ніколи на ту могилу (двічі)
Травою стежка не заросла.
А ми прощаємося із вами,
Бо нам далека ще далина,
Не забувайте про цю могилу,
Що біля церкви і край села.
|
