Упорядники: Михайло Корейко, Михайло Косик
(При упорядкуванні спогадів збережена мова старожилів села Турівка) ПЕРЕДМОВА
В історії України є ряд подій, які стосувались в цілому українського народу, і таких подій, які стосувались окремих регіонів. Такі події з історії України подекуди використано в цій книжечці, так як вони мали безпосереднє відношення до історії села Турівка.
Багато матеріалів дали старі люди і, в першу чергу, старий житель Турівки Процишин Іван Онофреєвич й інші громадяни, яким висловлюємо подяку, а також висловлюємо подяку Корейку Михайлу Володимировичу, який приклав найбільше зусиль і заопікувався над випуском цієї книжечки. Документально коли і як засноване село Турівка, немає, але можна вважати, що село засноване ще до християнських часів, так як є докази того, що в тих околицях жили люди ще за поганської віри. Доказом того є, що в 1848 р. в с, Кокошинцях було найдено в річці Збруч кам'яну скульптуру слов'янського бога Світовида, в якого на голові з чотирьох сторін були обличчя й очі. У нього люди вірили, що він кругом все бачить. Скульптуру ту поляки забрали й Поставили в Краківському музеї, а його копія знаходиться у Львові в історичному музеї.
У давнину люди поселялись біля річок, звідки брали воду і ловили рибу, бо без води людина не проживе. Перші поселення в нашій околиці були на річці Збруч. Й з цих поселень відлучались люди й засновували нові поселення й скоріш всього, що з цих надзбручанських поселень засновники села побудували пару будиночків біля озера Вікнини. Й так як кругом того озера були глухі ліси і тоді в тих лісах дрімучих водились дикі звірі тури, котрі ходили до озера Вікнини на водопій, та поселенці, згадані више, жили з полювання переважно на турів. Звідти й пішла назва села - Турівка. Перша документальна згадка про існування села Турівка датована 1457 роком.
Ходять посеред людей легенди про заснування села Турівка.
Серед них є такі:
1.Село Турівку заснували жителі села Остап'є, але така версія відпадає, так як документально село Турівка значиться старшим від села Остап'є.
2. Ходить легенда, що назву села "Турівка" взято з того, що в східній часині села, при в'їзді в нього, з боку Рожиськ, є глибокий рів, а з західної сторони села за Вікниною, є другий глибокий рів і від тих ровів, напевно, пішла назва, що "тут рів і тут рів", і стали називати село Турівкою. Така версія також відпадає, тому що не може бути такого, щоб село розрослося від одного рова до другого рова й не мало своєї назви.
3. Ходить ще легенда, що ще за княжих часів йшли княжі посли з князівства Туровського до Галича через нашу місцевість і один з цих послів захворів і залишився біля озера Вікнини, побудувавши колибу й почав розбудовувати садибу. До нього пристали кілька жителів з дальших околиць і стали розбудовувати село. Від того, що перший житель походив з Турова, село дістало назву Турівка. (Князівство Туровське було на півночі й сьогодні ще є на півдні Білорусії містечко Турово, схоже на нашу Теребовлю). Ця версія теж відпадає, тому що, якщо йшли посли і один з них захворів, то вони б цього хворого не залишили в безлюдному просторі, а знайшли б поселення і залишили б його під опікою людей.
4. Ще одна легенда про заснування села Турівка є та, що в давні часи до християнських часів було село, де зараз Лучанське роздоріжжя й вже при татарських набігах на Україну це село було зруйноване татарами, а окремі жителі цього села, які врятувалися від татарського набігу, поселились над озером Вікнина й зайнялись полюванням на турів. Звідти пішла назва села й звідти розросталось село. Така версія відпадає, тому що в давні часи люди поселялися біля річок й озер, бо як сказано вище, людина без води не проживе, а на Лучанському роздоріжжі й біля нього ні річки, ні озера немає, а добування ґрунтових вод в ті часи з більших глибин та ще в малому селі було неможливе.
Недалеко Лучанського роздоріжжя була могила-курган. Ту могилу-курган при колгоспах розгорнули й зрівняли для обробітку поля, а призначення цієї могили невідоме: чи то була могила, і в ній хто похований, чи так насипаний горб для спостереження. Археологічне дослідження цієї могили ніхто не робив. Поселення, яке було коло озера Вікнини, розросталось і посувалось від озера на схід по обох берегах річки Вікнини, яка впадає в річку Збруч. Розкорчовувались прадавні ліси, й селяни почали займатись землеробством і скотарством, Розкорчовування лісів проводилось повільно й дійшло до не дуже давніх часів. Так, жителі села ще в 1900-1940 роках називали урочища полів: Дубина - яке донедавна називали "Мурського пасіка", Пеньки - від дороги, що йде на Рожиськ на схід до Фащівської границі, Корчі - за Дубиню попід рожиський ліс.
Багато лісу розкорчовано і спалено деревини на попіл в XVI віці, так як в ті часи почали виробляти вибуховий порох, й попіл йшов на виробництво пороху й добре оплачувався. Разом з тим, розкорчовування лісів давало змогу розширювати поля для сільськогосподарських культур. Про спалювання лісу в селі свідчить те, що колишнє господарство Грицаїв, що через дорогу внизу від господарства Солтис Юліана, називали поташнею й Грицаїв називали Грицай з поташні.
СТАРОВИННІ ШЛЯХИ
Як околиці села й село в давні часи в ХП-ХШ ст. зазнавали татарських набігів й мешканці села рятувались в глухих лісах, не всім вдавалось врятуватись, і село зазнавало грабувань і розорення.
Мешканці села були свідками війни козаків під проводом Богдана Хмельницького з польською шляхтою в 1648 році. Коли козаки здобули кріпость Збараж й були в Новосільщині, багато селян приєднувалось в той час до козацького війська Богдана Хмельницького, приєднувались і селяни села Турівка, йдучи на боротьбу проти поневолення та кріпацтва.
Бачили селяни с. Турівка й турецькі війська, які йшли війною проти поляків в 1672 р. Йшли через село з Гусятина на Підволочиськ, Вишнівець до Збаража, який здобули й розорили. Турки йшли війною проти Польщі як допомога гетьманові Дорошенкові, який хотів визволитись від польського ярма, але та допомога турків виявилась в окупації ними цілої Галичини.
Бачили селяни с. Турівка й польські війська короля Яна Собеского, який, розгромивши турецькі війська, йшов в 1677 р. на Київ по шляху, який проходив з західної сторони села (з Гримайлова) через Турівку на Тарноруду. В Остапієвському лісі від с. Турівки в другій долині були загрузли з болото гармати й військо Собеского, був побудований там міст. Міст цей поляки в 1930 р. відреставрували й поставили біля нього пам'ятник Собескому, але під час війни 1941-1945 рр. пам'ятник цей знищено.
Згаданим вище шляхом, який йшов з Галича й Теребовлі через Турівку на Тарноруду і дальше на схід, проходили дружини галицьких князів в XIV столітті.
ПАНЩИНА
В XVI столітті, коли значно зріс попит в Європі на зерно й худобу і його почали продавати західним державам, Галицькі землі на той час були загарбані польськими панами. Польські пани магнати стали заводити (будувати) фільварки, щоб вирощувати більше зерна, за яке можна було одержати багато грошей й розбагатіти. Такий фільварок було закладено в с. Турівка польським паном Розвадовським, який забрав основну частину земель по два-три дні і заставив селян відробляти панщину. Напочатку селяни відробляли по два-три дні на тиждень на панщині, а в кінці XVII століття, після козацько-польських воєн, панщина значно посилилась, й селяни вже відробляли по 5 днів панщини в тиждень. Польські пани деяких слуг собі завозили з корінної Польщі, а багато слуг брали собі з місцевих жителів-кріпаків, яким створювали деякі привілеї й за ті привілеї старались, щоб вони ставали поляками й спольщувались, але то були окремі поодинокі люди.
Династія панів Розвадовських продовжувалась до 1910-1915 р. Останній пан Розвадовський був неодруженим і помер, а землі мав тоді лише 900 моргів. Фільварком тоді управляв управитель (жондца) Матовський. По смерті Розвадовського землі ділились по спадкоємству трьом дочкам сестри Розвадовського. Дві сестрині дочки свої землі продали (парцелювали), а фільварок і 300 моргів поля стають власністю третьої сестриної дочки Мишки, яка, ставши дорослою, стала сама управляти фільварком. 
На фото пані Мишка
Мишка вийшла заміж за пана Малаховського й сама управляла фільварком до 1939 року, а пан Малаховський з 1935 року був війтом збірної громади (збйорової гміни) до 1939 року. В 1939 р. пан Малаховський втік на захід, а Мишка з дітьми вивезена на Сибір. ВІРОВИЗНАННЯ
Громадяни с. Турівка до приходу польських панів були всі християнами віровизнання візантійського обряду, яке прийняв Володимир Великий побудували собі церкву дерев'яну, яка знаходилась там, де нині стоїть фігура-хрест на городі Поточняк Зеновія. В якому році побудована була церква невідомо, але по переказах церква ця була дуже старенька й стіни цієї церкви були побудовані з дуба й простояли пару століть до 1888 року, До побудови в селі костела ходили молитись до церкви як українці, так і поляки.
Біля цієї церкви був цвинтар, де тепер город Олійник Анни. Про давнину цього цвинтара свідчить те, що при розкопці добуваються людські скелети й біля них глечики, що колись в давнину при похороненні покійників давали їм в могилу їжу. Теперішня церква побудована 1888 р.
ОСВІТА
При панщині селяни жили бідно, не мали освіти. Письменними були тоді священик і дяк. Справами в селі правив поміщик-управитель. Деякі зміни в селі відбувались після того, як Галичина перейшла під владу Австрії в 1810-1815 р. Керівництво громадою стало проводитись війтом і радниками, які в великій мірі залежали ще від поміщика.
Точної дати відкриття школи в селі невідомо (приблизно 1800 р.). В 1800-1850 рр, населення села було малограмотне, а переважна більшість зовсім неграмотна. Перша школа знаходилась біля теперішньої церкви, вище теперішньої школи, коло самого старого цвинтара. Будівлю цю теж називали дяківкою і шкілкою. В 1870-1875 р. польську школу було відкрито в хаті, де сьогодні господарство Палюх Ганни, гак як школа-дяківка була мала й всі діти не поміщались в ній й польські пани хотіли, щоб польські діти навчались тільки польською мовою. На цій хаті польська школа довго не проіснувала, так як в 1875 році побудовано половину школи, а другу половину добудовано в 1899 році й остання прибудова проведена в 1969 р. Навчання в школі до 1914 р, проводилось українською і польською мовами, українськими і польськими учителями. Останніми українськими учителями у ті часи були учитель Місяг, а після нього учитель Чорний.
БУДЕННЕ ЖИТТЯ СЕЛА ДО 1900 РОКУ
Культурно-освітньою роботою ніхто не займався й не проводив. Самим головним "культурним" центром села була корчма, яка знаходилась в будинку, де сьогодні розміщено дитячий садок. В корчмі торгував жид. В корчму йшли селяни, переважно мужчини, щоб випити пару келішків горілки, поговорити з односельцями, почути новини села, всілякі історії з відьмами, чарівницями, забобонами і з нечистими силами, а деякі селяни допивались до того, що влаштовували бійки в корчмі і в себе вдома й не одна мати чи жінка пролила багато сліз через ту корчму, і всадила в неї проклонів. Були також окремі селяни, які мали своє майно та пропили його в корчмі, і потім пішли з торбами жебракувати по білому світі.
СКАСУВАННЯ ПАНЩИНИ
В 1848 р. австрійський цісар Франц Йосиф II відмінив панщину. В пам'ять відміни панщини громадою села було поставлено в центрі села пам'ятну фігуру-хрест. Фігура ця простояла в центрі села до 1948 р., потім комуністичні вандали повалили і знищили.
Галичина, перейшовши до австрійських цісарів династії Габсбургів, була по відношенню до самої Австрії відсталою економічно та культурно й цісар Франц Йосиф II намагався ліквідувати ту відсталість. Він дозволив селянам іти до шкіл й зобов'язав поміщиків продати частину їхніх земель бувшим кріпакам-селянам. Так що в селі Турівка селяни за певну платню дістали земельні наділи (парцеляцію), на які держава давала частину кредиту. Той, хто взяв кредит й вміло господарював, розрахувався з кредитами й став заможним господарем, а хто невміло, того проценти по кредитах перетворили на бідняка. При наділі землі поміщик намагався, щоб земля продавалась селянам-полякам й така акція велась не тільки в с. Турівка, а й в навколишніх селах, так як в них були польські поміщики, за виключенням села Вікно, де дідичем був Федорович, українець.
Як сказано вище, в 1850-1890 рр. українське населення мало доступ до шкіл й в ті часи появилась незначна кількість української інтелігенції й українці мали вже в австрійському парламенті в Відні своїх послів, які обстоювали права українців. Слід відмітити те, що фільварок с. Турівка не мав своєї ґуральні й був не дуже великий проти таких як в сусідніх селах Лука, Рожиськ, Качанівка і Іванівка, в яких фільварки мали свої ґуральні. Виробляючи спирт, ці пани виділяли на один двір в рік по 6-8 літрів спирту за малу плату, а деякі зовсім безплатно й частина того спирту попадала в с. Турівку. Робилось це польськими панами для того, щоб населення в селах жило в темряві. На ті дії панів українськими послами в Відні було поставлено питання про заборону відпускання населенню спирту і парламент виніс ухвалу про заборону видачі населенню спирту.
В ті часи в Галичині виник гурток "Руська Трійця", який опирався на інтелігенцію, а в селі з інтелігентних людей були греко-католицькі священики й в деяких селах учителі. Священики в той час проводили освітню роботу й в першу чергу організовували товариства тверезості. Ставили пам'ятні хрести тверезості, біля них селяни присягали не пити горілки й не ходити до корчми. В Підволочиському районі в деяких селах ці хрести тверезості збереглись до наших днів. В селі Турівка такий хрест не зберігся.
В с. Турівка в ті часи були такими першими просвітителями священик Сендецький (старий) до 1890 р., а після нього став священиком Мандичевський, який також з учителем Місяком, а потім з учителем Чорним проводили освітню роботу. Священик Мандичевський помер в 1935 р. По священику Мандичевському залишилась ще на сьогодні пам'ятка - шафа, яку священик подарував читальні "Просвіта" при її відкритті. Шафа ця знаходиться в конторі колгоспу, на масандрі. 
Гурт людей біля читальні "Просвіта"
Приблизно коло 1880 року в селі виникло товариство "Просвіта", яке в сільській хаті мало трошечки книжок й стало виписувати українську газету. До тої хати сходились селяни й просвіщались. Постійної хати-читальні в селі не було й деколи переходило з одної хати в другу. В 1900-1914 роках утворюються гурток "Сільський господар" і драматичний гурток, який ставив українські вистави. Сцени для вистави споруджували в сільських стодолах заможних господарів переважно під весну й до жнив, як були тоді стодоли пусті. Частіше всього відбувались вистави в стодолі Гната Мартинюка, на господарстві якого знаходиться сільська бібліотека.
Читальня "Просвіти" знаходилась при хаті Олійника Петра (Колісника), а потім, до побудови будинку-читальні, знаходилась в хаті Олійника Івана Даниловича, який був і головою читальні/
В 1890-1930 роках ряд селян української національності, щоб покращити своє життя, виїздили на заробітки до Америки й багато з них там постійно зосталось жити, а, дехто, заробивши грошей, повертався додому, купляв поле, будував нові будівлі й ставав заможним господарем)
Читати НАСТУПНУ ЧАСТИНУ книги |
