(продовження статті) Книга памяті "За Україну, за її волю..."
8.10.47 в Качанівці 10 большевиків разом з сільським головою М. Козібродою ходили по селі та заставляли писатися до колгоспу. При тому людей били, руйнували стодоли та шпихліри, викидали на подвір'я збіжжя і борошно, били посуд, дахівку, лили на продукти гас. Єфросину Зембу емведист Валігура так вдарив, що та впала із зламала руку. Вони проникли і у господарку Михайла Вовни, забрали сало, продали, купили горілки і пили.
8.10.47 в Богданівці інспектор фінвідділу Тімірязєв бив по обличчі стару жінку Москалик Марію за прострочений податок. Тероризували інші села. У Кошляках побили Крисоватого Івана, Філіповського Томка, Чорну Юстину та ін. В Новому Селі та Гнилицях людей били наганами по голові, рвали волосся, найбільше потерпіли Шуран Володимир та Трудновський.
Не треба думати, що люди не боронили своєї честі та гідності. Так, у Сухівцях автор з відомих причин не подає імен, жінки били емгебістів, мітлами гнали їх з хат, за що двоє дістали по 2 роки. В Лозівці Трач Василь побив емведиста П. за те, що той його вдарив в обличчя, примушуючи вступати до "стрибків" (оскільки Трач був фронтовиком, то це йому коштувало лише трьох днів тюрми). Вже в створених колгоспах селяни відмовлялися працювати, бо їм нічого не платять, зокрема таку вичерпну відповідь 3.10.47 дали сухівчани агроному Хоменку.
22.10.47 селяни Шельпак розікрали всю колгоспну горохлянку. Зрештою, чи то вона була не їхня?
Непрості українсько-польські відносини, до того ж штучно роздуті як нацистами, так і комуністами, призвели до того, що чимало поляків вступало на службу до горезвісних "стрибків", але вони незабаром переселилися до Польщі. Потреба ж у "стрибках" була велика і почали вербувати до них українців. Добровільно мало хто зголошувався, то приходилося заганяти їх туди будь-якими методами.
4.10.1947 р. лейтенант РО МГБ Прядін разом з кількома місцевими посіпаками били та заставляли "писатися до стрибків" - але "вговорили" лише двох.
10.10.1947 р. в с. Криве Мурасов (МВД) бив та примушував з місцевими "стрибками" поповнити "славні ряди", записалося четверо. Кумедний випадок стався з тим самим Прядіним у Полупанівці - загнавши людей до клубу "на кіно", посеред сеансу вдерся до середини, але через вікна повтікали навіть ті, хто вже фігурував у списках.
Вояки з "стрибків" переважно були ніякі. Більшість співчувала повстанцям, або першими втікали із-за найменшого алярму, хоча попадалася й рідкісна сволота. Автор називає конкретні прізвища, та пошкодуємо нащадків, кому, може, той сивочолий дідуньо є найдорожчим на світі, бо сплітає зовсім інше, а кому вже й Господь судця...
Ще одна сторінка - то, звісно, комсомол, до якого часто вступали так само "добровільно", як до того ж колгоспу, чи "стрибків".
16.10.47 директор школи в Богданівці Звірянський примушував учнів до комсомолу, бо інакше вижене зі школи. Коли ж ніхто не зголосився, то наказав принести по 150 рублів за навчання. А от в Новому Селі Рудака та Похильчука таки вигнали.
24.10.47 р. в Скалаті директор Дубровенко, піонервожата Золотопуп, секретар РК Тарнавський, інспектор райвно Мартинюк, начальник райвно Буланевко, представник РК КП(б)У Андреєв та кілька вчителів малювали рожеві картини та перспективи для тих, хто вступить. Все ж, учня Крушельницького вигнали зі школи. Дубовенко говорив: "Ми вас всіх пересіємо і комунізм будемо засівати не кукілем, а чистим зерном". Зрештою, так "поетично" говорили не всі - просто лякали Сибіром. Хоча кликали по одному всіх учнів, лякаючи, - записалося двоє.
Українських націоналістів часто звинувачують у тому, що вони ненавидять росіян, але дані документи свідчать, що це далеко не так. При переході через наш терен фронту багато бійців та командирів РККА, більше взнаючи про ОУН-УПА, щиро захоплювалися їх боротьбою. Це й не дивно, бо що таке червоний терор - вони знали на своєму досвіді. У багатьох сиділи чи були страчені рідні, близькі, знайомі. Дехто сам пройшов через пекельні ворота репресій, пережив голодомор. Правда в тому, що в армії були різні люди. Восени 1946 року в Шилах квартирував майор, який з захопленням говорив про повстанців. У приватних розмовах був захоплений їх бойовим духом, формами боротьби тощо.
В Добромірці, під час облави, двоє повстанців втекли до криївки - стійковий це помітив та передав іншим бійцям. Однак, старшина сказав, що тому привиділось, нібито зробив обшук на обійстю та подався з солдатами геть. У 1944 році в господарстві П. А. в Клебанівці при облаві повстанець вискочив з-за дверей аби втекти. Офіцер, що стояв надворі, його побачив, посторонився та пропустив. Такі факти наводить автор донесень СБ, подібне говорить і чимало людей, які пережили ці люті часи.
Ковпаківці ганялись за дівчатами, грабували (автор: Старжицька Г.)
опубліковано 31 серп. 2012 03:51 Степан Гринчишин
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…"
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
У 1902 р. у селі засновано читальню "Просвіти". При ній діяв драматичний гурток, який час від часу ставив цікаві театральні вистави (режисер Ярослав Довгань). При читальні існували ще такі товариства: "Сільський господар", "Відродження", "Союз українок", самоосвітній гурток "Луг" (пожежне товариство). Існував також мішаний хор, яким керували І. Юцишин і д-р Сеник. Хор співав у церкві й давав концерти в роковини Т. Шевченка та на Листопадовому святі. 1929 року в селі створено духовий оркестр.
З 1929 року поширився по селах Збаражчини рух будувати Народні доми. Це було, мабуть, у відповідь на польські зазіхання на українські землі та на українські економічні та культурні здобутки, а також реакція на польську дикунську пацифікацію. У с. Гнилички цей рух пройшов досить спонтанно, патріотично налаштовані громадяни спільно зійшлися і вирішили приступити до будови великого одноповерхового "Народного дому".
1930 року. Село Гнилички зазнало великого знищення під час дикунської польської пацифікації. Першого дня відділ спеціальної поліції нищив добро українських селян, розкидав збіжжеві стіжки, руйнував читальняну обстановку, кооперативну крамницю та всякий людський дорібок. Другого дня у досвітню пору село оточив відділ уланів 22-го полку. На вигін зігнано всіх мешканців села й з-поміж них викликано 13 осіб, що значилися на окремому списку й були присутні у гурті. Дехто встиг сховатися й таким чином уникнув цієї страшної і потрясаючої події. Згаданих осіб загнано до громадської канцелярії, тут наказано принести музичні інструменти й грати цілий день. Надвечір забрано в них інструменти, декого звільнено, а решту піддано немилосердному катуванню. По одному загонили жертви до окремої кімнати, тут роздягали їх догола, тоді клали на груди, прив'язували до лавки й били грубими палками. Коли жертва втрачала свідомість, тоді її відливали водою, а на зміну били інших. Як довго це проходило ніхто не в силі був пригадати, бо всі були в непритомному стані та лежали в третій кімнаті. Катовано тоді таких осіб:
1. Павло Луб'янецький;
2. Григорій Осадчук;
3. Михайло Рудик;
4. Андрій Харкавий;
5. Василь Бриняк;
6. Степан Козуб;
7. Іван Галабурда;
8. Семен Козуб;
9. Іван Слободзян;
10. Андрій Ключка;
11. Теодор Ваврух;
12. Теодор Рудик;
13. Михайло Рубаха.
Побитих доглядав лікар д-р Іван Яворський, українець. Лікарі польського походження на вказівку поліції відмовлялися від догляду побитих. Інструменти духового оркестру були побиті та поламані.
Воїни УПА, що загинули:
1. Берчук Михайло;
2. Боберський Дмитро;
3. Бриняк Василь;
4. Бриняк Михайло;
5. Галабурда Василь;
6. Галабурда Іван;
7. Гульовський Андрій;
8. Гульовський Василь;
9. Гульовський Михайло;
10. Зафігурний Євген;
11. Качур Іван;
12. Литвин Меланія;
13. Мазій Григорій;
14. Мельничук Євген;
15. Огорода Андрій;
16. Огорода Максим;
17. Паламар Іван;
18. Процик Нестор;
19. Ратушний Купріян;
20. Редька Михайло;
21. Рудий Андрій;
22. Рудик Михайло;
23. Садукевич Ярослав;
24. Харчук Степан;
25. Шпундер Богдан.
Воїни УПА с. Козярі, що загинули:
1. Головач Богдан;
2. Івах Роман;
3. Осінчук Володимир;
4. Осінчук Іван;
5. Осінчук Орест;
6. Сіржант Роман;
7. Янчак Стефанія.
Моє Життя (автор: Г. Старжицька)
Я народилася в селі Шили Збаразького району в 1928 році. Батьки мої були бідними, але роботящими, дуже любили Україну. Тата мого побили поляки, бо він одягався у сиву шапку і вишиту сорочку. Зловили його в хаті, кричали "комуніст", хоч тато навіть не знав, що це означає. Він був дуже домашній, любив маму і мене, тоді маленьку дівчинку.
Я росла, пішла в школу і непогано вчилася, любила музику. А любов до України, мабуть, була передана мені від батьків. Щовечора до нас ходили сусіди, оповідали різні новини, а я любила слухати. Особливо запам'ятала Семена Чичоту, який жив біля нас. Він читав усякі старовинні книги, що пророкували майбутнє, і на свій лад трактував пророцтва. Також біля нас мешкав Ярослав Порохняк, батько якого був комуністом, а він - націоналістом. Ярослав переховувався від поляків, навіть сидів у в'язниці. Але він провадив свою лінію і далі. Одного разу мої батьки вночі таємно переводили його до Лисичинців, де жили родичі. Одним словом опікувались ним, щоб не потрапив у руки шандалів (польських поліцаїв).
При польській владі я закінчила два класи. У 1939 році повинна була перейти в третій, але влада повернула мене в другий клас. Звичайно, це мене дуже опечалило.
Не легше стало і за радянської влади - і мені, і всім моїм односельцям. Невинних людей вивозили у Сибір, знущалися над ними. У серці моїм наростала ненависть до окупантів. Коли прийшли німці, я продовжувала навчання в Збаражі. Багато читала художньої літератури. Якось мені потрапила до рук книжка про голодомор на східній Україні. Там ішлося про те, що комуністи доводили голодом людей до того, що в них запаморочувалась пам'ять і вони поїдали своїх дітей. Що могло бути для мене страшніше, ніж такі відомості.
У 1944 році знову прийшли більшовики - окупанти змінили окупантів. Знову виселення людей у Сибір, знущання, неправедні суди. І хлопці йшли в підпілля, бо до цього доводила їх система, а ще велика ідея зробити Україну вільною. Приглядалася я до всього і багато зрозуміла. Ось, приміром, прийшли ковпаківці. Вони ганялись за дівчатами, грабували. Пам'ятаю, до нас під'їхав один ковпаківець на коні і сказав мамі, щоб вона дала йому подушку, аби м'яко було сидіти під час походів. Мама змушена була виконати цей наказ.
У 1944 році мене, тоді шістнадцятилітню дівчину, обрали секретарем сільської Ради. На цій роботі я могла чимось допомогти хлопцям, які пішли в УПА. Допомога їм могла закінчитись для мене тюрмою, але я свідомо йшла на це. Також захищала своїх односельців, записуючи їм менше землі, щоб вони менше здавали поставки. Применшувала також роки хлопцям, яких забирали у ФЗО.
Не раз мене викликали в НКВД, там розпитували про все, мабуть, щось підозрюючи. Радили поступати в комсомол, але я цього не зробила. Під час облав мусила тікати від москалів, бо вони допитувались, хто був і скільки було "чужих" у селі.
Восени того ж року я пішла до фінагента Антонюка Євгена по ключі до сільради. Зайшовши до хати, застала там двох хлопців - вояків УПА. Один був мені знайомий, а другий - ні. Перший попросив, щоб я сіла. Він знав, що я вміла співати і попросив виконати якусь пісню. Він мені підтягував і так ми тихенько співали. Голосно не можна було, бо міг хтось почути. Потім цей мій знайомий повів мене додому. Пройшов тиждень, приходить до мене Євген Антонюк в сільську Раду, каже, що мене поздоровляв той незнайомий, який тоді був у нього. Я подякувала, нічого більше не сказавши. А ввечері того незнайомця привели до мене і ми з ним познайомились. Після цього приходив до мене часто. Ми були тоді тільки удвох з мамою, бо тато пішов на війну. Цей хлопець сказав, що він із Житомирської області, з Овруцького району. Жив з батьками у Климківцях. За німців пішов у Карпати, а в 1944 році повернувся. Шукав батьків в Климківцях, але вони виїхали додому. Видно було з усього, що він шукав пристановиська, бо треба було і їсти, і щоб хтось обіправ. Мій батько втік з фронту. І вже ми переживали не тільки за тата, а й за Влодка Савченка, псевдо "Юрко". Навідувався він не часто, бо весь був відданий підпіллю. Його знали Мирослав Зозуля з Гниличок і Євген Кадлубіцький з Шилів. Останній дружив з ним до останнього дня. З Влодком ми взяли шлюб в 1945 році. (Я вже була тоді вагітною від нього). Дружками в мене були Ольга Лобоцька (Таращук) і Галя Кравчук (Радзіх).
Знайшлася в Шилах продажна людина, що пішла в Нове Село і заявила. У п'ятницю Настя Телев'як приходила до нас позичити сала і побачила Влодка, який напередодні вночі прийшов переодітись. Пішла додому і сказала дочці, а дочка в суботу пішла в Нове Село в міліцію. Уночі з суботи на неділю нашу хату оточили вороги і коли стало сіріти, увійшли в хату. Перед цим до хати постукала сусідка і заспокоїла, що то мовляв, не до нас "гості". Мабуть її підіслали, аби пересвідчитись чи Влодко вдома. Але ця хитрість не вдалася і вона нічого не побачила, бо Влодко сидів у комині.
Коли москалі прийшли до хати, то тато втік через вікно в кухні. Я хотіла піти на двір, але мене мама не пустила. Повернула до хати і наказала теж втікати через вікно. А в цей часу у хаті відбувалось ось що. Коли Влодка знайшли, він вискочив зі свого сховку, вистрілив з нагана і став втікати. Його поранили, але він встиг добігти до ставу під скалу. Москалі наказали, аби здався в полон, так він пустив собі кулю в скроню.
А я зайшла до тої хати, господарі якої нас видали. То навіть наша якась дальша родичка. Господар спав, хлопці також, господиня була на кухні. А дочки не було - вона сиділа по сусідству під палаткою. І лише коли Влодко забився, її відпустили. Коли я в хаті плакала то почула постріл. Клякнула і молилась. Тоді, стара підійшла до мене, також почала плакати і заспокоювати, що вони Влодка не знайдуть. Я попросила, щоб вона дала мені щось зав'язатись і вийшла з хати. І тут побачила її дочку Марину, яка йшла додому через сусідське подвір'я.
Пізніше Телев'як Настю судили всім селом, кажуть, що вона призналась, кого і за що видала. Кажуть також, що повісив її чоловік. Так що виходить: стара ходила винюхувати, де переховувались хлопці-повстанці, а дочка доносила в район. Коли я одного разу сказала її молодшому братові, що я його ненавиджу, бо мені осиротили сина, він відповів, що то не він видав, а його сестра.
Усе забрали від нас: коня, корову, свиню, шестеро овець, шістнадцять качок. Забрали усе з хати - одежу, килим, рядна, шафу, скриню, машинку, ліжка, перини, подушки... Хату повалили. Ми переховувались по чужих стодолах, у млині. Коли я народила сина, ми пішли на чужу хату, не маючи абсолютно нічого. Добрі люди дещо дали і так ми мучились. Тоді мені порадили поступити в Кременець у педучилище. Але оскільки під своїм прізвищем я поступити не могла, то мені в ЗАГСІ дали метрику на прізвище Коваль і по ній видали тимчасовий паспорт. Коли через рік треба було нового паспорта, я приїхала в Нове Село, здала документи, але паспорта мені не дали. Це "постарався" дільничний міліціонер з Кошляк, який був тоді в Шилах. Коли я сказала йому, що моє справжнє прізвище не Коваль а Старжицька, то він відповів, що мене потрібно судити і щоб я зголосилася. Я зголошуватись не пішла. В сільраді мені наказали змінити прізвище І знайшовся Гуменюк, який пізніше знущався наді мною, називав бандерівцю. Я розписана з ним, як Коваль, а не Старжицька.
І так я терпіла сорок сім років...
Про Євгена Мельничука (автор: Кичук Ганна)
Мельничук Євген, син Івана, народився 1921 року у селі Гнилички, де й здобув початкову освіту. Коли мав 16 років, перевозив пошту у Новому Селі. Якось його зупинили "хлопці", тож Євген пішов з ними. Це було у 1942 році Перебуваючи в УПА, не раз навідувався додому, але з поверненням "совєтів" у березні 1944-го за ним вже полювали чекісти.
Під час одного з боїв у Луб'янецькому лісі дістав поранення в п'ятку. Його врятувала дівчина з Шилів. Під час облави у Гниличках, большевики у одній з селянських хат заатакували повстанців. Ці прорвалися. Їх прикривав з кулемета на возі Євген. Завдяки йому повстанці вийшли з бою без втрат, а Мельничук заїхав возом до якоїсь стодоли на Селиську (назва частини села), де й заховався. Вночі він переїхав до лісу, де зустрів своїх побратимів.
Напочатку 50-хроків чекісти його вислідили та заарештували Люто катували, але він нікого не видав. Одного разу батькові дозволили принести Євгену змінну білизну, а стару віддали. Вона була вся у крові...
Євгена Мельничука енкаведисти закатували у Фастівській тюрмі, куди його було переведено з тюрми Нового Села.
Про Меланію Литвин
Народилася 4.12.1925 року, освіта 4 класи місцевої школи. З 1945 по 1946 роки працювала фінагентом Новосільського району. Ще під час німецької окупації п. Меланія почала співпрацювати з українським підпіллям. У 1946 році її було заарештовано разом з Ольгою Дзюбановською, Галиною Сторожук, Ганною Козуб, Мирославом Зозулею та Андрієм Рудиком новосільськими емгебистами.
Всередині лютого 1946 року їх відправляють до Тернопільської тюрми. Там судять по статті "ізмєна родинє". Етапують у м. Сталіно (Донецьк), де вона відбуває покарання. Через два місяці після цього гине. За повідомленням її подруги Меланія у квітні 1946 року загинула від падіння бетонної плити.
Про Ольгу Дзюбановську
"Подільниця" М. Литвин. Народилася у 1924 році, освіта початкова. Заарештована за підпільну працю у 1946 році. Покарання (10 років) відбувала у Магадані. Повернулася до рідного села у 1958-му разом з чоловіком Семеном Малащуком, 1919 р. н., учителем за фахом.
Про Ганну Сторожук
Як і М. Литвин та О. Дзюбановська Ганна заарештована за підпільну працю у 1946 році. Отримала "червонєц", відбувала у Кіровській області на лісоповалі. Звільнена у 1956-му але проживати змушена була на Херсонщині. Після смерті чоловіка повернулася в Гнилички.
Про Ганну Козуб
Ганна Козуб, 1915 р. н., заарештована за підпільну працю разом з попередніми подругами у 1946 році. Боротьбу за визволення України почала ще за Польщі, під час німецької окупації вступила до ОУН. Покарання відбувала на будівництві міста Норильськ. Повернулася у 1956 році.
Січові Стрільці та вояки УГА:
Василь Скоць, 1897 р. н. УСС.
Андрій Рудий, 1896 р. н. УСС .
Антін Вегера, 1897 р. н. УСС.
Михайло Берчук, 1900 р. н. УСС.
Іван Качур, 1900 р. н. УСС - загинув.
Гнат Лучка, 1896 р. н. УСС - загинув.
Панкрат Литвин 1901 р. н. УГА - повернувся, помер в селі.
Михайло Рудик 1900 р. н. УГА - повернувся, помер в селі.
Данило Сеник 1896 р. н. УГА - адвокат, знищений большевиками у 1941 р.
Члени ОУН:
Нестор Процик, 1912 р. н. - міністр медицини в уряді Я. Стецька, помер на еміграції.
Євген Зафігурний, 1920 р. н. - закатований большевиками.
Члени ОУН - УПА:
Рудик Теодор, 1903 р. н. - сотник самооборони, бойовик ОУН-УПА, помер у 1945 р. в Печерлазі.
Зозуля Василь, 1920 р. н. - станичний ОУН-УПА, зголосився, живе в Староміщині.
Берчук Ізидор, 1923 р. н. - помер.
Козуб Ганна, 1916 р. н. - зв'язкова, отримала 10 р., померла.
Сторожук Галина, 1925 р. н. - зв'язкова, отримала 10 р., померла. Дзюбановська Ольга 1925р.н. - зв'язкова, отримала 10р., померла.
Мельничук Євген, 1927 р. н. - загін "Гордія", поранений, замордований у тюрмі.
Литвин Меланія, 1926 р. н., - зв'язкова, отримала 10 р., померла.
Зозуля Мирослав, 1928 р. н., отримав 10 р., помер.
Гушта Євген, 1925 р. н.. - СБ ОУН.
Рудик Андрій, 1928 р. н., отримав 10 р.
Васькевич Ілля, 1915 р. н., - помер.
Гудзяк Володимир, 1927 р. н., - помер.
Когут Зеновій, 1929 р. н., - помер.
Харчук Іван, 1927 р. н., загін "Гордія", отримав 10 р.
Рудий Зеновій, 1927 р. н.
Гнатів Іван, 1927 р. н.
Корпан Ярослав, 1929 р. н.
Яцура Ольга,1925 р. н., зв'язкова.
Галабурда Василь, 1921 р. н., "Чорний ліс", пропав безвісті.
Бакалюк Іван, 1923 р. н., - помер.
Яроцький Борис,1923 р.н., зголосився, помер.
Яроцький Марко, 1904 р.н., зголосився, помер.
Про Василя Іваху
Оксана Івах говорила, що її ніколи не покидало відчуття про те, що колись слово бандерівець матиме той позитив, який воно завжди мало для переважної частини галицького суспільства. Вона вірила, що прийде час, коли про "хлопців" писатимуть газети та журнали, як про народних героїв.
Її брат Василь Івах (псевдо Чайка) вступив до УПА, та воював переважно на Волині, у Шумських лісах.
Навесні 1945-го він, разом з Романом Борщем, Петром Малішевським, Володимиром Паляницею та Олексюком (імені котрого тоді не пригадала, але готуючи Книгу Пам'яті ми встановили, що його звали Степаном), перебував у криївці біля Терпилівки. Вони мали перечекати кілька днів, а потім перебиратися кудись на Захід. Зрадник обманом викликав їх із криївки, що вже була оточена енкаведистами. Кати захопили їх, били, знущалися, а потім прив'язали до коней і волочили. Замучили їх того ж дня у Терпилівці.
Про Івана Зваруна
Іван Зварун, народився 18.01.1898 року у Новому Селі, магістр права (США), після закінчення вишколу УГА в Коломиї, старшина 111 Бережанської бригади УГА, потім старшина легіону УСС. Пройшов всі перипетії Східного походу у 1919-1921 роках.
У 1927 році закінчив правничий факультет Львівського університету. Член Львівської адвокатської колегії.
З 1933 року мав адвокатську контору у Новому Селі, де обстоював інтереси українського населення. Був активістом українських громадсько-політичних організацій, насамперед "Просвіти".
З приходом нацистів голова українського уряду в Новосільському районі до часу знесення його німцями. В грудні 1941 року суддя у Підволочиську, а з 1943 року - окружний суддя у Тернополі, з січня 1944 року - в Сяноку.
З 1945 року мешкав у Клівленді, США, де продовжував займатися українськими справами.
Про Степана Москалюка
Степан Москалюк, 1921 р. н.. Нове Село, у 1943 році навчався в Рогатинській учительській семінарії. З 1944 року - бойовик УПА, пройшов вишкіл в Карпатах. Загинув у бою з енкаведистами на Скалатчині у 1945 році.
Я. Сиривко
Нас судили без доказів та без свідків (автор: Березовський Володимир)
опубліковано 28 серп. 2012 13:15 Степан Гринчишин [ оновлено 31 серп. 2012 03:41 ]
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…"
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
У 1944 році, як бойовик УПА, я опинився у Карпатах, в районі Перегінська. Це був курінь "Лемківщина", під командуванням "Рена", що входив до оперативної групи "УПА-Захід". Він об'єднував сотні "Бурлаки", "Байди" (складалася із "східняків") та "Веселого".
Восени 1944 року ми старалися перейти фронт, що просувався на Захід. Треба було довго чекати слушного моменту, але, зрештою ми таки його перейшли без жертв, це нам вдалося в районі Перегінська. Однак місцевість для оперування таким великим відділом була дуже не практична, щоб прохарчуватися та маневрувати, діяти таємно, не було можливості. "Рен" вирішив перейти на свої бази до "Лемківщини", а нам було наказано повертатися на свій терен.
Таким чином я до початку 1947 року опинився в своєму Новосільському районі. В кінці 1947 року довелося перебувати на нелегальному становищі у Львові, де й зустрівся з Степаном Чубком та Степаном Макаром з Добромірки. Там якось перебивалися, допомагаючи один одному, аж на початку 1948 року нас заарештовували та посадили на 10 років кожного, так нічого і не доказавши. Тоді була така система - надзвичайна нарада при МГБ, що судила без доказів та без свідків. Прийшлося відбувати в Красноярську (багато таборів), пізніше на мідних рудниках в Казахстані.
Звільнили в 1957 році, приїхав додому, а з 1958-го до Тернополя, де й проживаю. Маю сім'ю, троє дітей, вже й онуки: старшій - 17, а найменшій -2 місяці. Переписуюся з Степаном Чубком. Всього не напишеш і не перекажеш.
СЛАВА УКРАЇНІ!
Тато у 1947 році вмер з голоду
Спогади Чубка Степана
Народився я у 1926 році, як то кажуть, за Польщі, ходив до школи, закінчив 4 класи, але далі не вчився, бо захворів. Відтак допомагав татові по господарстві, але що то була за робота, коли всі були в страху, аби кляті "визволителі" не повивозили у Сибір. Ночами не спали, все прислуховувалися, чи не їде вже за нами машина, щоб вивезти у Сибір. Мали ми тих 11 моргів поля (близько 6 га), то ж були так звані середняки. Тут вже й до колгоспу стало доходити, але ніхто ж то туди йти не хотів, бо ж треба було все повіддавати. Большевики всіх лякали Сибіром, білими ведмедями, але тут Гітлер пішов війною.
Так, чи інакше, прийшли німаки, встановили свої порядки - контингент, лапали молодь і вивозили до Німеччини, могли й ґумою по плечах врізати, на нас дивилися, як на унтерменшів - недолюдків.
Мене посилали робити на колію, то була вкрай важка робота. При проходженні медкомісії мене забракували, бо ж був я дуже худий, аж видно було через шкіру, як серце б'ється. Далі помагав батькові по господарству і то так тривало до 4 березня 1944 року, коли німаки забралися, а замість них прийшли червоні кати. Вони почали мобілізацію. Прийшла повістка і мені, та чого ж то було вмирати за цапову душу і товариша Сталіна?
Не один я так думав, багато нас почали переховуватися від армії по чужих людях. В селі москалі розвернули так званий винищувальний батальйон - стрибків, котрі за нами нишпорили. Якось навідалися й до нас. Та й пограбували, як то мовиться - забрали все під мітлу. Тато, мама і моя сестра Галя повтікали з хати, аби не забрали у Сибір. Хоча Сталін казав, що за сина батько не відповідає, та то було звичне большевицьке лукавство. Маму таки знайшли, чи хтось видав. Сиділа в тюрмі у Новому Селі. Моя сестра носила їй там передачу і якось змогла передати гроші, бо ми вже знали, що мають вивозити. Вже на станції у Збаражі мама підкупила вартового солдата, що чатував біля вагонів. Він маму відпустив, вона повернулася в село і перебувала в чужих людей літо, та знову її знайшли. В Шигліча, а за пару днів і тата в Марії Стокроцької в Сухівцях, біля клубу. Вивезли їх обох в Архангельську область. Там тато у 1947 році вмер з голоду, а мама, як помер вже Сталін, то вернулася у 1956 році.
Я ж мусів і далі ховатися од клятих катів. Одного разу, коли вже батьків вивезли, закликали мене два повстанці і сказали, аби я з'явився на призначене місце о 9 годині до районового провідника. Районовим тоді був брат Стефанії Березовецької з Сухівець - Методій Терендех, на псевдо "Арсен Бескид". Він мені по-дружньому сказав, що вже досить самому блукати, а треба разом стати на ворога. Я і Степан Макар з Добромірки були в того "Бескида" за охорону. Буяк, тобто "Степ", був районовий есбіст, та "Бескиду" підчинявся. Що з ним далі було не знаю, вже багато позабував, не думав, що колись пригодиться.
Щодо репресованих, то знаю ще Антонюка Юрія, їх син Григорій, мій однокласник, був забитий на Коршемках. Знаю ще Рогача Трохима, колись був дяком, його сина Мирослава, що був від мене набагато старшим, також забили, а батьків вивезли.
Життя наше було не з медом, в голоді та холоді, часто дивився смерті в очі. 24 грудня 1945 року ми втрьох - я, Макар і Мамрега Славко з Сухівець, ночували в Осінчучки. Рано-вранці обступили село червонопагонники і почали ходити по хатах та шукати партизанів. Ми були в хаті на горі і один москаль виліз по драбині, засвітив сірник і побачив нас. Але Мамрега не дав йому навіть пискнути - застрілив. Нам пришилося тікати, хата вже горіла. Я, з Божою поміччю втік в поле, а Макара люди переоділи в жіноче вбрання і перевели на другий бік від вогню. Мамрегу Славка, царство йому небесне, забили кляті енкаведисти.
На сам Свят-вечір, 6 січня 1946 року, були в однієї жінки, там мали криївку. Одна дівка нас видала Зябліцеву. Знову почали пси за нами полювати, три рази приходили, все поперекидали і поруйнували, але нас Бог милував.
У липні 1946 року я з Макаром Степаном по фальшивих документах виїхали до Львова. Там здибав Владика Березовського, ми працювали разом газовиками в ресторані "Дніпро". Тоді ще до себе привезли Мирона Свистуна з Лисичинець і так були втрьох, аж до арешту. Забрали нас сволоцюги 14 січня 1948 року. Заарештували також і Макара, і Ткача Івана з Ободівки. Сидів під слідством майже 11 місяців, а 16 листопада 1948 року мене засудили і вивезли в Комі АРСР до Інти. Дали 10 років "ісправітєльно - трудових", та 10-ть я не відбув. Як вмер Сталін, Малєнков зробив амністію, почали переглядати справи і пускати додому. Я відбув 8 років і 4 місяці в тих проклятих таборах і приїхав додому на 2 неділі пізніше, як моя мама.
Потім працював на дорозі в Луб'янецькому лісі бригадиром, а 1 вересня поїхав на Донбас, на шахти. Там зустрів свою Галю. Робив я на тих шахтах лісогоном майже рік, а далі переїхали ми до Галиної мами, де вже народилися сини і прожили ми там 35 років. Далі 12 років робив я на заготзерні, потім на ветдільниці 18 літ.
Тут одружив синів, поховав тещу та свою дорогу Галю. Вже шостий рік на пенсії, живу сам, одинокий, бо сини розійшлися по світі.
Ото й все моє життя...
Р. S. п. Нестор Кучабський вказує на те, що "Бескид-Терендех" загинув за Україну. Він був похований енкаведистами на місці сучасного меморіалу в Новому Селі. Його мати зуміла відшукати тіло, взяла на рядно і волокла з братом полями, не змогла за одну ніч подолати віддаль до Шельпаків, бо син був за життя чоловіком могутнього складу. Тіло прикрили і на другу ніч добралися до сільського цвинтаря та підпільно поховали.
А ще Степан Чубко писав вірші. Може вони комусь видадуться не зовсім досконалими, але то писала справжня християнська душа, душа, яка так багато пострадала за Україну...
Другу Івану Ткачу з Ободівки присвячую
Згадай, друже мій Іванку,Як колись то було Було радісно - весело, Та все то минуло. Були й смутки на душі, Як друзів вбивали, А тих других, ще живих З ями витягали... Інших везли під костел, Вбитих, що не здались, Там скидали, як дрова, Над трупом сміялись. Ворог думав, що зітре нас Приведе в покору, З України хтів зробити Содому - Гомору. Но Содому Бог скарав, За гріхи людськії. А ми чесні українці - Люди вольовії! Ми не хтіли воювати, Грабувать нікого, Хтіли жити самостійно Ми хотіли свого. А хіба, що ми не люди? Не маємо права? Тож тепер у нас своя, Українська держава. І думаю, Іванку, Ми не жили даром Коли гнили в таборах Свідомим закалом. І думаю, не даремно Кров друзів лилася, Аби та святая мрія Таки ж бо збулася! Тепер легше буде нам Лягти в домовину, Залишивши Самостійну, Вільну Україну...
Юність, віддана боротьбі
Десять років тривала боротьба вояків Української Повстанської Армії за визволення народу України від окупації більшовиків. Десять років - строк не малий і ніяк би не протриматися повстанцям такий довгий час без регулярного централізованого постачання, якби не було всенародної і масової підтримки всіх жителів Західної України.
Боролись проти страшного більшовицького режиму не тільки ті, хто тримав зброю в руках, але і прості хлібороби, що всіляко сприяли воякам. Поставляли продукти, переховували повстанців, лікували. Особливе місце й особливу роль відігравали підлітки, молоді хлопці і дівчата. Ще зовсім юні, майже діти, вони збирали зброю, були зв'язковими, вели розвідку. І таких було багато, їх не злічити і не назвати всіх. Виховані "Просвітою", ОУН на народних традиціях - молоді люди бажали подвигу, хотіли хоч чимось прислужитися до боротьби за звільнення України. І безмірно гордилися, коли їм випадало якесь доручення від повстанців. Чи боялись за них матері і батьки? Так, боялися, адже репресивна совєтська машина не жалувала і дітей, проте благословляли не святеє діло. І не одна мати сивіла із страху за сина чи дочку, які ще такі молоді йшли у ризиковану розвідку, переносили донесення чи стояли на чатах.
Так було і про ті часи може згадати багато хто вже сьогодні із сивих і поважних людей, у яких вже у самих дорослі діти та є онуки. Скільки тих юнаків і юнок перемолола страшна сталінська молотарка, скільком здоров'я і сили забрали сибірські табори, скількох звідти не вернулось - мабуть, ще не скоро ми знатимемо всіх поіменно, бо було їх багато, та і умови підпілля аж ніяк не сприяли тому, щоб про них знали всі. А знати треба, адже ростуть наші сини і дочки. Не дай Боже, щоб зазнали вони таких страждань, які зазнали підлітки цих героїчних і воєнних років, але дай Боже, щоб любили вони свою, вже незалежну і вільну державу так, як любили і бажали їй свободи юні герої - найактивніші помічники повстанців.
Недавно зустрівся із Мирославом Івановичем Зазулею з Гниличок. Його юність і молодість пройшла у сибірських таборах. Під час німецької окупації він вчився у торговій школі у Збаражі. Там членами ОУН був прийнятий в "Юнацтво", вивчав серед таких же підлітків історію України, читав багато книжок, навіть проходив деякий військовий вишкіл. Проникся ідеєю звільнення України. Коли у 1944 році, вигнавши німців, на наші землі вступили більшовики, школу закрили. Мирослав повернувся у Гнилички. Старших забрали у Червону армію, а дехто пішов у підпілля.
Ще як тільки відійшов на захід фронт, у Гниличках створили військові своєрідний склад зброї, яку звозили із усюди. Тут її сортували, чистили. До цієї роботи залучали декількох хлопців із села. Серед них був і Мирослав. Згодились хлопці на ту роботу тому, що мали завдання від своїх старших товаришів дістати якомога більше зброї. Роботу виконували сумлінно, заводили знайомство із солдатами, але й про завдання не забули.
Невдовзі у спеціально обладнаному бункері назбиралося чимало патронів, гранат, два кулемети, чотири автомати, декілька гвинтівок. Пізніше по зброю прийшли і вона згодилась повстанцям.
Виконували хлопці й інші доручення. Наприклад, мав Мирослав зробити схему Нового Села, вказати, в яких місцях можна сподіватися енкаведистів. Видно готувався наступ на тодішній районний центр. Правда, він не відбувся. Однієї ночі зав'язалась коротка перестрілка і згодом все затихло. Саме тоді Мирослав переводив через село до Голошинець провідника УПА "Юрка". Повертаючись, наскочив на засідку. Куля просвистіла біля вуха, але швидко заховавшись, Мирослав благополучно дістався додому. Арештували енкаведисти Мирослава на уроці. По сьогоднішній день пам'ятає: саме йшов урок російської літератури, вивчали Пушкіна. Мирослава покликала вчителька. В коридорі його чекав енкаведист, проте спокійно запросив його йти за ним і допомогти написати плакат. Потім допити, катування, суд у Тернополі. Одержав 10 років ув'язнення. Пройшов декілька таборів. Був у Харкові, Кемерово, Воркуті та ще в декількох таборах. Побачив і пережив чимало. Люди там вмирали від хвороб, від виснаження і важкої роботи. Він вижив - мабуть, молодий організм зумів перенести все. Йшов сімнадцятилітнім, а повернувся дорослим чоловіком. Виростили з дружиною дітей, мають вже онуків. Безмірно радий пан Мирослав, що дожив, дочекався часу, коли стала незалежною наша Україна, коли правда про повстанців вийшла із підпілля й може розповісти людям все, як було насправді.
Про повстанців села Сухівці (автор: Нагаджина М.)
опубліковано 26 серп. 2012 13:46 Степан Гринчишин
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…"
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
Зима 1948 року. Одинока хата, що містилася над ставком в с. Гнилички зайшло двоє повстанців УПА. Це жителі с. Сухівці - Обаль Любомир і Гладкий Степан. Була явочна квартира Гудзяк Володимири, що вчителювала у Сухівецькій початковій школі. Надворі сніг по коліна, заметіль. Хтось з сексотів доніс в НКВД, що там повстанці. Енкаведисти оточили хату з усіх сторін, поставили кулемети, які направили дулами на оточену хату. Роздумувати було ніколи. Треба вступати в нерівний бій. Гарнізонці були в білих маскіровках. Повстанці також. Цим скористався відважний Гладкий. Він вискочив з хати і пострілом вбив гарнізонця в званні молодшого лейтенанта. Енкаведисти на хвилину розгубилися. Степан проскочив через їх ряди і коли вони огляділись, він був вже метрів 300-400 від них. Почали навмання стріляти туди, куди він біг. Куля ранила в ногу. Наступного дня енкаведисти побачили на снігу покраплену кров і сліди людини в напрямі на с. Козярі. У Обаля Любомира виходу не було, вороги оточили хату. Кілька пострілів на ворогів і остання куля у висок. Тіло вбитого повстанця вороги привезли в с. Нове Село під костел, а через кілька днів вивезли в окопи.
Згорьована мати Обаль Ксенія вирішила тіло перезахоронити. Пізно вночі вона добралася до окопів, між вбитими впізнала сина і на плечах тягнула в напрямі с. Сухівець. Однієї ночі притягнула тіло до півдороги, прикрила купкою хмизу, на другу ніч дотягнула тіло до Сухівець і захоронила з близькими односельчанами на цвинтарі неподалік від церкви. На могилі встановили березовий хрест.
Зараз старанням членів НРУ виготовлено пам'ятник, який в цьому році встановлений на могилі героя. Щорічно відправляються панахиди на могилі повстанця Л. Обаля.
Син (автор: Паламар П.)
опубліковано 26 серп. 2012 13:44 Степан Гринчишин
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…"
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
(Т. Шевченко)
Вже довгий час не дає мені спокою подія двадцятип'ятилітньої давності. Літнього недільного дня мою маму відвідала тітка Ганна Луб'янецька-Ткач. Жінки сиділи в кімнаті і про щось стиха гомоніли. Більше говорила тітка Ганна. Коли я зайшла в кімнату і привіталася, жінка кивком голови відповіла мені й продовжувала розмову. Я присіла і вся моя увага була прикута до розповіді. Тітка Ганна розповідала матері про те, як віддала Україні єдиного сина, як виряджала його в Українську Повстанську Армію, як втратила, як перевозила його останки на могилу до свого чоловіка.
Багато з цієї розповіді запам'яталося, але й багато стерлося з пам'яті. Матері немає в живих, а тітка Ганна жива. І щораз частіше неначе щось штовхає мене, підказує: йди до цієї великомучениці, поговори з нею. Хай відкриє вона ще раз перед тобою свою душу, а ти розкажеш дітям, онукам, якою великою ціною здобувалася для них воля. Я знала, як важко буде цій жінці згадати минуле. Я знала, що при цій розповіді їй ще раз доведеться пройти свою хресну дорогу, тому так довго відкладала зустріч з нею.
І ось я в тітки Ганни - старенької дев'яностолітньої жінки з інтелігентним обличчям, розумними карими очима, спрацьованими руками. І попливла з уст тітки Ганни розповідь. Не раз сльози заливали її очі, не раз жаль стискав горло. Вона на хвилину замовкала, долала хвилювання і знову продовжувала розповідь. Народилася тітка Ганна в Новому Селі, заміж вийшла в Коршилівку. Жили з чоловіком в любові і злагоді. Хоч треба було працювати і в полі, і вдома, та праця не здавалася їм такою важкою, бо були молоді, працювали на своїй землі. Щастю не було меж, коли народився син. Назвали Васильком. Раділа, коли син вперше вимовив слово "мама", коли зробив самостійно перші кроки, коли вперше пішов до школи. Проводжала його аж до воріт, як виходив з дому, струшувала з його одежі кожну пилинку. А коли став вже дорослим красенем, подумки вибирала невістку серед дівчат. А вони ставали перед її очима одна красивіша за іншу.
Але довелося її синові не на рушник весільний стати, а в ряди Української Повстанської Армії. Наділа синові хрестика на шию, поблагословила. Пішли хлопці у підпілля, а з ними її син. 21 травня 1944 року вночі в село прийшли енкаведисти. Виганяли людей на мітинг. Там заявили: "Ми знаємо, що ви поховали синів у бункери. Приставимо варту і не донесете їсти. З голоду поздихають".
Прибігла додому. Чимдуж подала в бункер хлопцям їсти, бо, може, вже востаннє. Незабаром в хату прийшли чотири енкаведисти. Приказали дати горілки і їсти. Поки приготовляла їжу, в селі почалася стрілянина. Енкаведисти повискакували з хати. Постріли то дужчали, то знов змовкали. То село обступили повстанці. Енкаведисти відступали з боєм, втративши 11 чоловік вбитими. Підпалили при відступі дві хати. Помало стрілянина зовсім стихла. Люди кинулися гасити вогонь. В селі були свої - повстанці. Вони йшли зі Скалатчини через ліси на Волинь. Зібралися йти з ними і хлопці з села. Вирядила з ними сина, а сама дні і ночі молилася перед іконою Богоматері за свою дитину, за людських дітей. А згодом селом поповзла вістка: в Шильськім лісі був великий бій і є вбиті. Жінки в селі порадили, що треба йти до Шилів, щоб одержати хоч якусь вісточку. Пішло їх дві. Прийшли в Нове Село. Зайшла до рідної хати. Батька не застала, бо був у тюрмі. До Шилів повела зв'язкова Галя Іщук. Прийшли в хату, де була явочна квартира. Тут дізналася, що енкаведисти були повідомлені про маршрут повстанців і зустріли їх в лісі. Тепер відійшли. Є в лісі побиті. Всі розібрані. Треба їх захоронити. І зразу здригнулося серце матері, чи серед них немає її сина Василька. Почала розказувати, що син її був одітий в коричневу сорочку. Хлопчина, що був у хаті сказав, що пас корову в лісі, і бачив вбитого повстанця серед лісу в такій сорочці. При цій розмові тітка Ганна встала, пошукала щось у вузлику, вийняла клаптик коричневої матерії і пояснила, що він залишився при пошитті синової сорочки. Погладила його, неначе це було личко її сина, поцілувала, неначе це була голівка сина, і знов обережно заховала. Витерла сльози і продовжувала розповідь. Казала, як вмовляла хлопчика пригадати ще щось з одежі вбитого повстанця. Хлопець згадав, що ще на ньому був сивий светр, сиві шкарпетки з трьома білими полосками. Зомліла. То це ж вона з такою любов'ю в'язала для сина з домашньої вовни светр і шкарпетки. Коли прийшла до пам'яті, просила матері пустити хлопчика, щоб завів її до лісу. Мати з острахом пустила сина. Йшов з ними батько хлопчика, йшли ще якісь люди, але вона їх бачила мов крізь сито. Неначе якась пелена заслоняла їй очі. Руки і ноги були важкі, наче оловом налиті, але силкувала себе, старалася не відставати від людей. Раптом побачила: серед дерев, на землі лежав ниць мертвий її син, її надія. Припала до сина. Цілувала, голубила, пестила, ридала. Побачила на скроні два отвори, крізь які зайшла і вийшла куля, і запеклу кров. Скільки була біля сина не пам'ятає. Коли стало сутеніти, люди відтягли її від нього, просили повернутися в село. Відійшла кілька кроків і знов повернулась до сина. Сказала, що не відійде, поки його не захоронять. Люди вблагали її і напівмертву привели в село. Коли на другий день знов прийшла з людьми до лісу, то на місці де лежав раніше її син, застала могилку з березовим хрестом і дубовим вінком на ньому.
Припала до могили і знов важко заридала. Люди відтягли її від могили, а батько хлопчика сказав: "Не плач, жінко, твій син загинув в бою як герой. Три дні билися хлопці. А смерть твого сина була порівняно легкою. Багатьох живими кидали в криницю і прикидали камінням. Багатьох поранених і живих покидали в яму і прикрили землею. Три дні просочувалася кров крізь землю. А решту повстанців на трьох машинах завезли в Кошляки, де стояв військовий штаб. Там скинули їх у яму, огороджену колючим дротом. Ночами вивозили і розстрілювали, то в каменоломні, то в ліску".
Поки добралася пішки додому, то почорніла, наче свята земля. Коли чоловік глянув на неї, то все зрозумів. Зайшли в хату, чоловік важко опустився на лаву і присів. Не питав нічого. Як тільки підійшла до нього, він віддалився. Цілий день уникав її. Мабуть, хотів хоч трошки віддалити ту страшну вістку. А вона ходила за ним і мовчала. Врешті сів на лавці під черешнею і сказав: "Розказуй, перейшли хлопці на Волинь?".
В його очах ще жевріла маленька іскорка надії. Коли почув слова, "Василько загинув" - без пам'яті опустився на землю. Ледве відчуняла його. Не кликала людей, щоб не визвати підозріння. Бо боялися люди, як каже приповідка, навіть своєї тіні. Проходили важкі дні, ночі, роки. Все просила чоловіка, щоб таємно перезахоронити тлінні останки сина у своє село на цвинтар. А чоловік казав: "Не треба тепер тривожити його. Настане час, і ми, перезахоронимо його за нашим християнським звичаєм". А роки спливали. Помер чоловік, а червоній чумі, червоному терору кінця-краю не було видно. Боялася, що сама помре, а могила сина залишиться самітньою серед лісу.
Не без добрих людей вдалося таємно перезахоронити сина до могили, де спочив чоловік. Спорудила на могилі пам'ятник. Тепер єдиною розрадою для неї є молитва до Бога. Молиться за душі тих, хто віддав життя за волю України. Засилає молитви до Бога, щоб він послав мир, спокій, щастя, долю українському народові. Благає Всевишнього за те, щоб наші українські матері благословляли своїх синів не на війну, а на мирну працю, на благо своєї вітчизни. Читати ДАЛІ:
|
