Вівторок, 11.12.2018, 21:55Вітаємо Вас Гість | Головна | Реєстрація/Sign Up | Вхід/Log In

Форма входу

Пошук по сайту

Календар

«  Жовтень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Міні-ЧАТ

Повідомлення



Останні дописи


********
********
Videofilm uroczystości
200 – lecie kościoła Świętego Stanisława w Tarnorudzie.
В розділ VIDEO-матеріали завантажено 3 фільми приурочені події святкування 200-річчя храму в селі Тарноруді.
********
********
Відео - матеріал про похід на Стінку для вшанування пам'яті трагічно загиблих 1945 року
********
********
********
Приємного перегляду

Портали/сайти


Сторінками газет



Свобода - тернопільська газета



Оцінка сайту

Оцініть сайт Фащівки
Всього відповідей: 269

Відвідувачі

Статистика переглядів

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
free counters

Реквізити сайту:


E-mail the site:
evgyb@yahoo.com

(067)9296598

Матеріали блогерів
Головна » 2013 » Жовтень » 6 » Осіння подорож селом (Спогади)
13:02
Осіння подорож селом (Спогади)
Я чекав приїзду з Турівки своїх онуків Веронічку і Назарчика. Давно вже обіцяв, що поведу їх до старого сільського млина, розкажу про історію нашого села, її людей. Підемо на зарічок, місце, де маленька сільська річечка Вікнина, впадає в Збруч. Зробимо таку собі осінню подорож Фащівкою. Вони ще маленькі - Веронічці 6 з половиною років, а Назарчику трохи більше ніж 4 роки, але щось розказане мною, обов'язково залишиться в пам'яті маленьких діточок. Вони зійшли з полудняйшого автобуса і весело підстрибуючи бігли до мене. Відклав усі справи (вони почекають) і ми відправились у подорож.

Ще тільки 6 жовтня, та останні два з половиною тижні видалися холодними і дощовими. Перші з дерев, скинули майже все своє листя ясені. Вночі був мороз. Ще зелене листя ясенів шелестить під ногами, з дерев опадають рештки. Кажуть, що зима цього року буде ранньою і дуже холодною. Та й пасічники розповідають, що навіть бджоли завчасу почали підготовку до холодів. А на сьогодні, після стількох днів негоди, випав сонячний день і 14 градусів тепла. Виходимо з подвір'я і направляємося (в сторону сільського клубу) до "ремізи", а там підемо стежкою по при річку Вікнину, в сторону Гребельок. "Реміза" - колись це був збудований з каменю невеликий будиночок, в якому була кузня. Останнім ковалем у ній працював Козій Іван (в селі його кликали Іванко). Там робили різні ковальські речі та ремонти простої на той час сільськогосподарської техніки колгоспу.

Напевне і пішла жартівлива назва слова "реміза" (РМЗ - ремонтно-механічний завод). Тепер - це приватний, дещо перебудований під приміщення хліва будинок. Звертаємо за нього, і попадаємо на маленьку вуличку-галявину. Там дальше і жив колись коваль Іванко Козій. По при саму його хату гонили худобу на водопій, бо обійстя межує з річкою, і колись під час весняних повеней або літніх злив, подвір'я було залите водою, бо води річки виходили з берегів і текли навпростець через людські городи. А ми йдемо до перелазу, який відмежовує цю вуличку від стежки, що змійкою звивається повторюючи контури сільської річки Вікнини. Холодна остання декада вересня, прискорила роботи на сільських городах, залишилися тільки кукурудза. Ми ідемо старою стежкою в сторону млина. Мальовничі краєвиди річки Вікнини. Коли трапляється іти в сторону Гребельок, завжди іду цією стежкою.

Не раз, я цей шлях проходжу за якихось п'ять хвилин. Та сьогодні з онуками ідемо помалу, куди спішити? Напливають спогади. Колись, років 40 з добрим "хвостиком", цей шлях чомусь виглядав дуже довгим. Там, якраз навпроти млина, жила сестра моєї бабці Харитина Заболотна, а в межу (трошки ближче до села) її тітка Текля Порохонська (її називали баба Мокрійка). Мене малого, часто посилали туди занести їм якоїсь страви. У велику чорну сумку вкладали поливану миску з борщем накриту зеленою кришкою вушком донизу, а зверху ставили ще одну миску із звареними варениками (пирогами), збоку ставили хліб. В іншу руку давали збанок з молоком. Наказували іти швидко, щоб не остигло. Із цією сумкою я плентався хвилин з двадцять, час-від-часу відпочиваючи. Давно немає вже цих родичів, тай місця де стояли хати також позаростали хащами.

Від спогадів відволікають крики дітей. Назарчик сіпнув Вероніку і вона мало не впала. Вже сваряться. Втихомирюю своїх онучків, кажу як будуть так себе вести, то більше ніколи не візьму на таку прогулянку. Помагає, але на дуже короткий час.
-Діду, а я казала тобі, що до Фащівки треба брати когось одного, то вони не будуть битися, промовляє Вероніка про себе в "третій особі" і продовжує: "давай, на другу неділю я приїду сама, а Назарко залишиться в Турівці". Я сміюся, і справді, як легко можна вирішити питання суперечок між дітьми, і вихід знайдено - взяти когось одного.
Минаємо людські городи - Башнянин, Самійло. Діти біжать попереду жбурляючи ногами опале різноколірне листя кленів, верб та ясенів. Зупиняюсь.
Самотньо стоїть ліплена глиною маленька хатинка Величковичів.
Збереглись у спогадах постаті Величкович Стефці з мамою, які сидять під хатою на лавці
у вільний від роботи час. А через дорогу на горбочку така ж пустуюча хата Антоніни Кінь. Усі ці родини сюди переселили. Родина Кінь - Антоніна, Ольга, Михайло. А до цього тут проживав Ковальчук Казимир.

Колись сюди зі Львова на Великодні свята приїжджали у гості чисельна родина. Спілкувалися, говорили, веселились. Усе минає. Вже за хатою Кінь Антоніни живуть дві сестри - Башнянин Стефанія і Ганя, раніше там жила сім'я Поляк, яких вбили у 1945 році. Ця родина також була переселена з Польщі.
Тягнуться городи від дороги до самої річки. Шумить Вікнина. Сухе гілля попадало з дерев у річку створивши перешкоду для течії.
Хтось далеко викинув якесь сміття, і воно прибилося до цього гілля, утворивши такий собі півметровий водоспад. Піниться вода спадаючи донизу і тече до чергової дамби створеної природою і людською зневагою.

Минаємо стежку, яка веде від річки та впирається в підмур подвір'я Реус Іванни та вщент зруйнованої хати Славка на другому кінці дороги . На цій хаті Реусів, вже живе молода сім'я. А колись давно, там жили Федишин Михайло з Теклею. Через дорогу від них, заросле подвір'я Музики - ніхто не живе. А за ним навпроти, такі ж пустуючи хати Задорожного Теодора та Башнянина Івана. На місці Задорожних, жили Клаки. (Ця родина Клак походила з села Соломна, що на Хмельниччині).
Задорожний Павло (сам був з Малої Луки) був одружений за Теклю Клак. На місці хати Башнянина Івана, жила Павліна Клак - чоловік Кирилів Онуфрій з села Мала Лука.

(до тепер вуличку яка веде на поле називають "За Клаком").. Туди на Павліні одружився Онуфрій Кирилів змінивши в подальшому прізвище цієї родини з Клаків на Кирилів. А пізніше, його син Кирилів Данило (в селі називали Данило Бадь (його дідо був Байда де Бонча, звідси і пішла перекручена людьми назва - Бадь) одружився на Слободян Анні з роду Сабран (потім цю хату десь у 1968 році купили Гамерські).
А далі дорога робить невеличкий згин і ліворуч хата Міняйло Івана (на ній живе тільки його син Михайло). Від річки Вікнини іде вузенька стежка впираючись в стару криницю, яка стоїть на оболонню.

Раніше всі вищезгадані там брали воду. Криниця нумерована, викопана (за Польщі) 1936 року під №43. З давніх розповідей дійшла до нас така (неперевірена) історія. В часи війни,  біля тієї криниці було в живіт поранено німецького солдата. Молодий чоловік. Він помирав, рана виявилась смертельною і шансів на життя не було. Біля нього зібрався гурт людей. Скривавленими руками він витягував з кишені фотографію своєї дружини з дітьми, цілував це фото, показував оточуючим і плакав. Хтось з людей тихо відчитував молитву. Його поховано у Фащівці. Хтось каже, що такої історії не було, хтось що ця історія мала місце, ще в Першу Світову війну, але тоді криниці тут не було. Так, чи інакше, але на сільському старому кладовищі, дійсно є поховання німецького солдата.

- Діду, мене вже ноги болять, каже Вероніка. Я саджу її на плечі на "кордьожки" і ми продовжуємо свій похід. Назарчик збирає жовтогарячі кленові листочки і біжить попереду нас.

Знову порожні старі хати Бичок Марині та Пастер Ганни закривають від річки яблуневі сади. Зразу за хатою Пастер починається мій садок. Відносно молодий. Я, мама і бабця садили його в 1974 році. Пригадую, носив воду з річки і наливав у свіжовикопані ями. Вже майже 40 років збігло з того часу. Раніше, на місці цього саду був город, а садок тягнувся до дороги навпроти подвіря Скальського (до них, тут жив Гаврилишин Андрух). Величезні старі яблуні (щетинки, саблук, золота та шара ренета, гранчак, стелюх - такі були сільські назви цих сортів).

Це був садок баби Харитини - сестри моєї бабці, якою ми опікувались і ця земельна ділянка перейшла нам у спадок. Була велика родина Заболотних. Жили вони на місці сучасного обійстя Хміль. У Заболотного Себастьяна і Ганни (дівоча Мокрій) було дев'ятеро дітей: Найстаршою була Харитина, яка присвятила себе церкві (була монахиня) та опікувалася маленькими дітьми своєї сестри Теклі, яка померла молодою. За нею народились Яким, Марія (моя бабця), Теодор, близнята Павліна та Іван. А ще двоє дітей померло маленькими.

Ми крокуємо стежкою далі, зліва через річку вищезгадане колишнє подвір'я Заболотних, справа від річки город і дещо вище садок баби Мокрійки. Залишилося тільки дві-три старі-престарі яблуні. На цьому городі колись давно старенька згорблена жінка щось сапала, город був неродючий, перезволожений, адже поруч річка (зазначу що в цьому місці Вікнина казали була найглибшою, коні купалися в воді не дістаючи ногами дна). Коли баба Текля добре втомилась, то тут же лягала на траву, і вже за трохи перепочивши (або поспавши), бралася з свіжими силами знову за сапу. Вище від її саду (від дороги) стояла хата Миколи Ленчука (родини Габриєлів Марії). Навіть сліду немає, що тут було якесь обійстя. Тепер тут город Міняйла Михайла. А вже через дорогу від його городу, на горбочку стояла хата Ковалів Стефанії - тепер порожня хата.

Минаючи садок виходимо на велику галявину. Примлинівська територія. Я трохи захекався. Знімаю з плечей Веронічку, шия аж затерпла. Назарчик перебігає через старий похилений місточок на другий бік річки. Там, колись жили дві родини Бураків та (одне з яких купила родина Варениці з Турівки).
- Назарчик, нам не туди, кажу. Ми виходимо на галявину.

І ось старий сільський млин. Збудований у 1921 році, за часів коли село було під владою Польщі. Збудував його пан Льорбер Йось (єврей по національності). Жив він в межу коло Павліни Заболотної. Колись до цього млина звозили зерно на помол з всієї округи. Працював він цілодобово. Стоси мішків поскладені від входу. Хтось підмітає розсипане зерно, ніхто не залишався без роботи. Мені, малому було цікаво там бувати. Я вибігав "на питок" - це значне підвищення в млині, де стояли ковші для засипання зерна для помолу.

Зліва стояв великий ківш для подрібнення зерна на дерть (казали "змолоти на разівку"), справа ківш для помолу на муку. Я вдивлявся, як крутяться вальца млина, як старий мельник бере в руку трошки муки і передивляється її ставши на порозі до світла, як щось там підкручує в самому механізмі регулювання вальців.
Першим мельником після війни в ньому був Гончар Михайло. За моєї пам'яті в ньому працювали Лановий Йосип, Міняйло Микола, Гаврилишин Йосип - який був останнім мельником цього млина. Шум роботи механізмів, запах меленого зерна, постаті запорошених мукою мельників згадуються і досі.

На початку - це водяний млин, так як всі механізми приводились в рух від осі великого дерев'яного колеса на лопасті якого спадав потік води і приводив його в рух. Так, потоком води в ньому мололи муку до тих пір, поки не провели електрику до села (в 1957 році). Я стою, і вдивляюсь в старі, погнилі низом вхідні двері млина. На них, ще висить табличка на якій ледь проглядається напис "Разівка мелеться в четвер". Цю табличку на замовлення мельника писав я. Коли ж це було? Років з тридцять тому назад.
Згадується, як піднімався широкими скриплячими сходами до великого ковша, де засипалось зерно. Там були ще одні двері, які виходили до річки і на садок Малісевичів. Хтось із мельників чи тих, що мололи залишив на одвірках свої написи: "Ганчар Міхал", "Kucy Tomasz", ці написи збереглись і до сьогодні. На галявині перед млином кілька возів завантажені мукою, а інші тільки будуть розвантажуватись і чекають своєї черги. Коні з нетерпінням чекаючи якогось руху фиркають через ніздрі.

На сьогодні, руйнується ця історична будівля, яка стільки років слугувала людям. Поржавіла до дір його покрівля, осипається фундамент, відвалюється піддашшя. Його загибель прийшла 1995 року, коли у Турівці збудували сучасний млин, який видавав і більше муки з центнера і кращої якості. Він (млин), ще пробував триматися два-три роки, та в цій конкуренції сили були не на його боці, і його закрили, (можна сказати по іншому - про нього забули).
А ось тут на горбочку, якраз навпроти млина від дороги стояла хатина-мельниківка. Ця хатина була збудована для мельників, в ній була кімната з кухнею, невелика комірчина та льох під низом. Дах покритий ще австрійською випаленою червоною черепицею, з викарбуваним малюнком бджоли на внутрішньому боці. Це добре запам'яталось, бо в тій хатині десь до 1973 року жила та самотня старенька жінка, сестра моєї бабці - Харитина Заболотна.

Її поселили туди вже за часів Радянської влади. (На цій хатині якийсь час жила ще сім'я Оконського Миколи і Павліни. Поселені були, так як їх хата яка стояла між обійстями Грицая Федіра та Красуцкого - згоріла. Фактично згоріли хати по цій вулиці усі, які були під соломою. Потім вони перебрались в Гребельки).
Одні поневіряння випали на долю цієї жінки. Змушена була піти з власної домівки, де жила в невеличкій кімнатці, теперішнє обійстя Хміль. Хату ділили з братом Іванком на двох, та у нього була сім'я, і розуміла що стає зайвою. Тому порадившись з рідними, вирішила купити хатину і продавець знайшовся - Маковский. Жив він навпроти Ланової Євгенії через дорогу. Під самою горою - так звані Менькові горби (до них я ще коротко повернуся) стояла хатина, а під нею викопаний у товщі землі - хлівець. Маковський, якраз збирається виїжджати у Польщу, а своє обійстя за домовленістю продає Харитині. Та перед самісіньким від'їздом, помирає. Важко було доказати про сплачені за хату гроші, та знайшлися свідки, які це підтвердили. І Харитина вже мала свій дім та невеличкий шмат городу вище хати за садочком (на самій горі від колгоспного поля).

Одинока жінка, без сім'ї, хоч молодою була дуже вродливою, був у неї хлопець - Антін Ковальчук якого дуже любила. Та життя внесло свої корективи - смерть рідної сестри, яка померла залишивши малих дітей. І вона почала опікуватися ними, а влаштування свого життя відійшло на задній план.

- Діду, ти що задумався, ти заснув, чую я жартівливий голос своєї онучки, ти про млин нам розказував.
А я справді поринув у спогади. Я продовжую далі розповідати своїм маленьким слухачам історії про село і розумію, що вони мене зовсім не слухають, а завдають свої запитання. Вони звичайно не запам'ятають цих розповідей, бо ще зовсім маленькі, але я впевнений що будуть пам'ятати цю осінню прогулянку з дідусем понад річку Вікнину. І ми подорожуємо далі.
Думки знову повертаються до цієї давньої історії.
Минали у клопотах роки життя Заболотної Харитини. Антін втративши всяку надію на те що колись вони зможуть бути разом виїхав в Америку на заробітки і там залишився назавжди. Писав листи, в одному з них прислав своїй коханій цього вірша:
Снишся мені так живо, ясно,
Лиш дуже рідко тії сни
Щось мають з сонця і з весни,
З днів молодечих.
Встану рано,
Зирну в вікно, там - дощ, погано,
А на душі так любо, красно,
Так запахучо, як в городі,
Де розцвітаються лілії,
Журчить потік, співають солов'ї,
Бринять бджілки...
Та годі, годі!
Минулися надії, мрії,
Не буде другої весни.
Пропала дійсність, тільки сни
Мені зостались.
Сни ж ся, сни,
Моя нездійснена надіє,
Якнайчастіше! І весну,
Минулу молодість мою
Мені нагадуй.
Аж колись
З тим сном,
Про тебе я засну
На вічний сон...
Цей вірш Б. Лепкого, баба Харитина до самої смерті вважала за власний вірш написаний Ковальчуком, і завжди його розказувала.
У своїй купленій хатині прожила недовго. Солом'яна хата, як казали колись "під коминами", а комин з очерету ліплений глиною. Переважна більшість будинків в селі були такими на той час, і при пожежах, які досить часто траплялися, не залишали ніякого шансу на цілісність майна.

Хата згоріла. І все що було в хаті, також. Так вона опинилася на мельниківській хаті, а надалі ми її взяли жити до себе. На сьогодні вишневий садочок на пагорбі в якому стояла хата весь зарослий терням, потопає в тіні лип і акацій, а по горбі розкинулись корчі дикої шипшини і ніщо не нагадує, що тут було подвір'я а ще вище за ним город. В цьому пагорбі де стояла хата, ще залишилися сліди двох напівзавалених льохів. Від самої дороги стояв колись хлівець, він також згорів під час пожежі.
           Я пробираюся через колючки до присипаного льоху. Тут я не був десятки років. Взагалі то, самої хатини я не пам'ятаю, але маючи 6 - 7 років, добре пам'ятаю що це був гарний вишневий садочок з якого на низ в сторону хліва вела рукотворна стежка у вигляді сходів вирубаних лопатою у піщаному ґрунті. А в цих льохах, баба Харитина (взагалі то по церковній метриці її ім'я - Серафима) у діжках тримала квашені яблука. І ось я відшукав цю вже малопомітну стежку.
Стільки часу спливло, стільки всього минуло і змінилося. Наші спогади, вони завжди з нами, їх не можна загубити, але вони ятрять серце бо повертають нас туди, де ми вже ніколи не будемо. Стільки років відділяє мене від 1970-го року. Ось фотографія зроблена з цього пагорба.

З цього пагорба оглядаю всю примлинівську околицю. Якщо дивитися зі сторони млина, то справа від мельниківської хати і чуть нижче дороги стояла ще одна хатина - хатина баби Мокрійки (тобто Порохонської Теклі). Перед дуже старою хатою, в якій при будові не було використано жодного залізного цвяха, була величезна кам'яна плита, яка відігравала роль сходової площадки.
Перед хатою корч старого розгалуженого безу під яким стояла широка лавка зроблена з якихось старих дверей. На ній в затінку від полудневої спеки відпочивала баба Текля.
На обламаних гіллях старого безу, який ріс перед самими вхідними дверима - настромлені кусок ланцюжка від припону, перстень від клина коси, старий серп з розтрісканою дерев'яною ручкою, та інше причандалля невідомого мені походження, яке могло колись пригодитись їй.

Довкола хати росло кілька вишень в переміжку з ясенями та яворами. З цієї невеличкої площадки перед хатою, яку ніяк не можна було назвати подвір'ям, вела вузенька стежечка до копаної криниці. Приземиста стара хатина під соломою, розділена на дві частини. Ліва частина була стодолою в якій стояла січкарня, старе веретено, запорошені бутлі, та інші речі потрібні і не дуже. Все що не поміщалось, стояло в невеличких сінках. Ця ліва частина хати була дильована дошками, в яких був невеличкий виріз прямокутної форми, через який у темряву проливалось денне світло, роблячи чіткий контур променя, в світлі якого світились порошинки підняті протягом.
З сіней на право були вхідні двері, частково перекошені, але "утеплені". Вони були оббиті старою веретою і напхані всередину сіном. Шпари які світились по периметру затикані ганчір'ям.


(Стара листівка знайдена на місці розваленої хати датована 1948 роком.)
На вхідних дверях стояв велетенський зроблений майстром (казали Маковським) з дерева замок. Великий важіль замка пересувався горизонтально за допомогою такого ж величезного дерев'яного ключа, якого неможливо було носити з собою (надто великий). Тому він завжди лежав над одвірками, на видноті. Маленькі три віконця, які вели до приміщення були подвійні і між ними була розстелена вата з китицями калини (це як прикраса і лікарство від кашлю). Між вікнами, які виходили на південну сторону висіло з наклоном велике в дерев'яній рамці дзеркало. Під ним дерев'яна, не дуже широка лавка зроблена руками якогось майстра.
Від сходу стояв великий стіл, а за ним софа, яка своєю спинкою трохи заслоняла третє у хаті вікно. По обидва боки від нього висіли такі ж великі по розмірах образи Божої Матері та Св. Миколая, за скло яких були запхані пожовклі і трохи скручені від старості поздоровні листівки та маленькі образочки від родичів.
Від вхідних дверей під стелею через усю хатину ішов довгий дубовий сволок (добряче пошкоджений короїдом і підпертий жердиною від провисання) з вирізьбленими узорами та написами чи то польською чи латинською мовами.

Він умовно ділив хатину на ліву і праву частину. В лівій від дверей частині стояла піч, а справа через якийсь метр широка шафа, яка слугувала такою собі перегородкою у хаті, бо за нею стояло ліжко, тобто "спальня" баби Мокрійки. Над ліжком якраз і висів образ Божої Матері, а ця шафа чомусь зовсім не вписувалась в практичне розташування меблів, бо виходило, що стояла ніби посередині хати. Зі сторони "спальні", до сволока вгорі була прибита невелика дощечка, на якій зберігались листи, фотографії, молитовники та рецепти різних випічок. Я часто ночував у баби Теклі (коли зробив якусь шкоду вдома, наприклад коли повитягував тільки-но посаджені мамою і бабцею щепи слив у себе на городі, або поперекидав поскладені копиці снопів кукурудзи). Мене вже знали де шукати. Але баба Текля завжди виступала моїм захисником-адвокатом. Коли за мною приходили, вона казала: "Геньо вже спить, Мариню. Прийдеш завтра по нього і не кричіть, бо то ще мала дитина".

Різниця у віці між моєю бабцею Маринею і бабцею Теклею 9 років (народилась Текля 1888 року), але це була її тітка і перечити їй, щоб мене забрати додому, ніхто не смів. Поговоривши трохи вечірньої пори, жінки розходились, і я аж тоді засинав, бо заснути під час їхньої розмови було не можливо, адже баба Текля була трохи глухою (таки добре глухою), тому розмовляли вони голосно. Коли я приходив до неї, вона завжди хотіла розказати мені якісь історії з життя, повести туди, де бере початок Вікнина та мені було цікавіше побігти до своїх однолітків, ніж сидіти і слухати розповіді старенької бабці, або робити з нею подорожі по руслі річки. До тепер не можу собі цього пробачити, адже стільки цікавого втрачено на завжди. Я відволікся. Мої супутники побігли далеко вперед, і тепер мені прийдеться їх наздоганяти.

Ми перетнули межу Гребельок - західну частину нашої Фащівки. Тут річка Вікнина відхиляючись трохи на південь і утворюючи розлогий берег для пасовиська, минаючи город Ланової, робить крутий згин на північ, а потім повертає в сторону Турівки. На цьому згині, вода з шумінням прискорює свій рух. Ми ідемо навпроти її течії. Де ж ця межа придуманої селянами назви - Гребельки? Напевне вона починається зразу за цим згином.
До цього часу за млином зберігся кам'яний жолоб, яким вода скеровано текла і спадала на колесо млина. Отже на цьому згині робили заставки (греблі), які накопичували і скеровували воду в сторону кам'яного жолоба відхиляючи або вірніше відділяючи частину течії Вікнини від звичного русла.
Зразу за хатою Ланової Євгенії - невеличкий город. За перших років існування колгоспу (1949 р), тут звозили з поля і зсипали зерно.

Я іду по дорозі наздоганяючи Вероніку і Назара, вони заявили що підуть до дому в Турівку, бо я відмовився їх обох взяти на руки! Такий поворот подій звичайно не входить в мої плани.
Минаю Менькові горби справа. Між колишнім обійстям Маковского (він був переселенець), в сторону Засядка ще жили на цьому пляцу Цимбал Павло і Цимбал Ясько. А до них, тут жив Мень (або Менько, звідси і назва пішла "Менькові горби"). Про те, що на цьому горбі колись було кілька хат, нагадує залишок саду від якого залишилася тільки одна стара грушка та дві яблуні.
Гребельки. З полів над Гребельками, відкривається краєвид на село.

На сьогодні тут залишилось 9 хат з постійними мешканцями і їх всього 22 осіб. Річка заростає вербами і бур'яном заростає велике пасовище по обидва боки від неї. Колись, сюди гонили худобу з вулиць де тепер живе Грицай, Мокрій, Ленчук а також Ром, Славко, Тригубчак.
Гонили худобу малі підлітки під час літніх канікул також від Башнянина, Міняйла, Задорожного, Реуса та інших. А крім того, в свою чергу виганяли і гребельчани. Пригадується кумедний випадок.
Якось, керівництво колгоспу найняло невеличкий літак (ми його називали "кукурузянник"), для підживлення посівів зернових мінеральними добривами. Пілот цього літака, так низько літав над землею Гребельок, що корови почали лякатися і розбігатися. Це так розсердило пастухів, що один з них під час чергового польоту "фанерника" кинув палицею і попав в літак! (Добре, хоч не збив). Розлючений пілот зробив круг, і всипав на пасовисько добру порцію міндобрива.

Звичайно худобу прийшлося забирати. За те, як позеленіла і підросла після дощів трава через кілька днів. Нині, по правім боці дороги на Турівку залишилась тільки одна хата з постійними мешканцями.
Повністю заросло яворами від дороги колишнє подвір'я Головко Святослава, а до нього тут жив Гончар Михайло (пам'ятаєте напис на одвірках млина). За ним Штокайло Катерина та Євгенія - рідні сестри Штокайло Якова, пізніше цю хатину купили в межу родина Головко і вона слугувала як літня кухня. Далі іде хата Міняйло Мирослава з садочком на схилі до самої дороги. Та раніше тут жила родина Заболотного Якима - Стефанія і Михайло. Яким - рідний брат моєї бабці Марині. Ця родина виїхала до Львова і родинні зв'язки перервались.

За цим подвір'ям йшло хазяйство Бородая Кіндрата (вже потім це обійстя змінилось в назві, коли господарем дому став Ковалів Дмитро). На нинішній день, це остання хата при дорозі на Турівку. Та колись не було цих соснових посадок за городом Коваліва.
Там стояли ще хати родини Бичок, а далі хата Репки. Так звана Попова дорога, відділяла ці будинки від подвір'я Міняйла Михайла, яке розташувалось за цією дорогою і вже в самому кінці стояла хата Бурака Петра, ще донедавна там була закинута криниця.
Я таки наздогнав своїх внучат, і ми повертаємось назад. Вони втомились, і я також. Вертаємось до дому центральною дорогою. Там, на іншому боці річки, остання хата була родини Прічаків. Пізніше там поселився Малісевич Антон з сім'єю, які жили там до середини 80-х років. А далі в сторону села хата Пантелеймоновича Олександра, де на сьогодні проживає його син Григорій з дружиною.

Не раз у цій хаті відбувалося засідання організації "Просвіти" за часів Польщі. В старім саду розташованому між будинками Пантелеймоновича та Охоти стояла хата Євдокії Козій, а за нею, на місці Охоти жила велика сім'я Луки Голубенного та Євдокії Заоборної. Трагічна доля окремих членів цієї родини. Далі, в сторону села, стояла хата Макари Петра, за нею жив Оконський Йосиф.
Ця хатина змінила ще кількох господарів - надалі там жив Гуменюк Степан, який продав її Юрчаку Михайлу перебравшись жити на іншу хату в центрі села. Далі стояла хата Велущаків (тепер Головко), за нею ішло обійстя Оконського Василя (тепер ми знаємо це обійстя, як - Каптій) та спочатку там жив Гесь Йосиф (він виїхав у Польщу). Дальше до сільського млина по тому ж самому боці річки ішли тепер маловідомі нам прізвища господарів хат, а саме Бунда і за ним в сторону села стояла садиба Леона Пелехатого.

Тепер там тягнуться людські городи до Гуцайлюка і далі до хати Габриєлів на якій поселилась тепер Славко Оксана. Від неї в межу хата з поділом на дві сім'ї - Оконської Ганни та Славко Зеновії. Не залишилось сліду від хати Головко Стефанії (по вуличному кликали Фурцева).
Густі зарослі верб заслоняють тепер пустуюче обійстя Штокайло Івана Яковича. Його мати Ядвіга (в селі кликали Яґуня), була рідною сестрою мого діда Геба Івана і вийшла заміж в Гребельки за Штокайло Якова.

Я колись часто бував у неї, разом з бабцею ходили у гості. Давно то було, а тепер ця хата стоїть пусткою. За нею йшла садиба Гаврилишина Григорія з своїм величезним яблуневим садом. Тоді була велика галява до Ланового Петра, хоча десь у 1969 році родина Рудик - Павло та Стефанія збудували свою кам'яну хату на цьому проміжку а потім її продали. Тепер це хата Кіяшко Тетяни.
А далі, за хатою колись збудованою сім'єю Рудик, стояла хата Ланового Петра, а за ним жили Заяці (вони пропали однієї ночі - мати і її дочка, трагічного 1945 року, і ніхто достеменно не знає, що з ними сталося).

Ми доходимо по центральній дорозі до млина. Там за річкою, де стоїть хата Малісевичів дорога піднімається вгору виходячи на велику галявину яка тягнеться…, мені хочеться сказати від хати Кендифорської до майже вщент розваленої хати Голубенної Ганни. Та хати Кендифорської на сьогодні вже немає. Після хати загадково зниклої сім'ї Заяць, було господарство Муца Василя. Трохи дивакуватий був чоловік, а за ним жили Кендифорські, (вище, на горбочку). Трагічний 1945 не оминув і цієї родини. Від цієї поляни вгору тягнулися людські городи і поля, а вниз відкривався вид на хати Варениці Ілька, Бурака і в гущавинах верболозу за річкою внизу, виднівся млин.

Минаємо стареньку хату Пастер Ганни, мальовниче і затишне подвір'я Муца Ярослава і вже дійшли по дорозі до цього місця, яке колись називали "За Клаком". Колись, за часів колгоспу, звідси вела пряма дорога на Тарноруду. Зліва, починалися колгоспні поля, і пам'ятаю ще стару велику черешню від дороги. Трохи далі від неї по правім боці люди добували глину для власних потреб, тому це місце ще називали - Глиняники.
Діти помучилися, і обоє хочуть на руки. Та я обох не донесу, потрібно якось хитрувати.

- А давайте, будемо бігти наввипередки. - кажу, хто скоріше добіжить до дому.
Це спрацьовує! Починають бігти, а я ледве біжу за ними, вже добре болять ноги від цієї прогулянки. Та Назарко сіпнув Вероніку за рукав, і вона присівши навпочіпки, змагатись далі не має бажання, нагнівалась. Пробую відновити змагання. Ми, коло зруйнованої хати Славка. Її, фактично вже немає, залишився кусок стіни. Все позаростало яворами. Багато змінилось мешканців на цій хаті, останніми там проживала сім'я Петрушевських.
- Веронічка, давай ти будеш бігти по лівім боці дороги, а Назарчик по правім. Подіяло!
Діти біжать, а я плентаюся позаду.



Справа від обійстя Музики, аж до хати Величкович тягнуться людські городи, а зліва минаю хату Тарас Катерини. Цю родину колись називали - Дякові, (родина Гаврилишин, всі вони походять з хатини, де тепер проживає Дроздовський Якуб, велика родина була - 9 дітей: Григорій, Дмитро, Михайло, Василь, Іван, Йосиф, Микола, Євгенія і Ганна). За нею, де тепер заїзд на подвір'я Башнянин-Якимів, стояла глиняна хата під соломою Куликової Ганни, і за нею Полякові, про яких вже згадував, де на сьогодні проживають дві сестри - Ганя і Стефанія Башнянин.

А де проживає сім'я Самійло, жив Бядровский. Вже доходжу до центру села, як у нас кажуть -автобусної. З правого боку між обійстями Башнянин Володимира та Століцького Володимира, стояла низенька хатина баби Лисихи (Лис). Запам'яталася стара згорблена жінка, яка порається на клаптику города, який тягнувся до дороги, і німецька поржавіла каска на подвір'ї, з якої кури пили воду - так звана "гельма" (німецькомовне запозичення в західних говорах української мови. Шолом, від нім. Helm).
Ну ось, нарешті автобусна. На горбочку колишня хата Оконського Стефана, теперішня Задорожного. Найкраща хата на колишній час, з гарним розміщенням кімнат. Конфіскована Радянською владою без якихось причин чи вини цього чоловіка і віддана під контору колгоспу ім. Карла Маркса і дитячі ясла.
Наша подорож добігла кінця.

Колись, якщо захочуть мої онуки, пройдемося центральною дорогою до нашої церкви, а там до Славка, і на Святівку заглянемо. Та це колись, а сьогодні ми всі втомилися від цієї подорожі. І на нас чекає святковий стіл, адже в гості до дідуся з бабцею приїхали онуки.


(до матеріалу ввійшли фотографії різних пір року і часу)
Категорія: Історія села та краю | Переглядів: 1760 | Додав: Євген | Теги: Байда де Бонча, Клак, Бондер, Сабран, Маковский, Бунда, слободян, Бядровский, Мень, Репка | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
New-forum uCoz-forum GD Свобода IP WebPlus тИЦ WebSpidTest PROXI x-sity