Книга памяті "За Україну, за її волю..." (продовження)
Рух опору проти сталінського режиму.
Коли я став розпитувати людей про боротьбу в селі проти сталінського режиму, то відчув, що вже вимерло те покоління, яке добре знало деталі цієї боротьби. Мені казали: "Треба було приїхати хоч на 10 років швидше". Зібрана інформація є дуже бляклою і невиразною. Але добре й те, що є.
У селі партизанів чомусь називали "нічними". Напевно тому, що їхня влада відчувалася переважно вночі. Вдень господарювали енкаведисти. Так було всюди в Галичині.
У кінці квітня 1944 року (а дехто каже, що це було восени на саме свято Андрія) сталася трагедія в господарстві Василя Скородня. Туди чогось прибули троє повстанців. Мабуть, хтось їх бачив і повідомив НКВД, бо незабаром офіцер Філімонов з кількома стрибками примчав до хати арештувати повстанців. Хату оточили і запропонували їм здатися. Ті приставили до стіни драбину і видерлися на стрих.
Філімонов, подумавши, що вони перелякані, і може не мають зброї, подерся за ними. Зі стриху його прошили кулями. Також були вбиті двоє стрибків. Після того решта стрибків втекли в один бік, а повстанці - в інший. Восени родина Скороднів була вивезена в Сибір. Ця історія мала несподіване продовження. Автомат вбитого Філімонова підібрав і заховав хлопець Павло Скородень з сусіднього обійстя. Але через якийсь час захотів похвалитися перед хлопцями своєю знахідкою.
На роздоріжжі біля Рожиськ хлопці пасли худобу і, очевидно, вчилися стріляти. В цей час їхала з села група москалів, які, почувши постріли, оточили пастухів. Одного схопили, добре побили і він признався, хто має зброю. Тоді прийшли до П. Скородня, автомат забрали, а його з батьками вивезли в Сибір. Звідти двоє дітей (Мирон і Зеновія) втекли і дісталися в Оріховець, але тут їх знову заарештували і повезли назад. Вже в жнива 1944 року був заарештований Дмитро Миколайович Горфеняк, 1924 року народження (в документах він значиться 1927 р. н). Він був засуджений за розповсюдження листівок. Ув'язнення відбував у Петропавловську-Камчатському. Повернувся додому 1954 року.
Восени 1944 року партизани забрали з собою Івана Конопацького, якого більшовики поставили секретарем сільради. Він не був здатний до фізичної праці, бо під час пожежі був дуже обпечений. Ледве лікарі його виходили. Влітку хлопець ходив у рукавицях, бо сонце обпікало обгорілі руки, які ледве затягнулися шкірою. В суворих зимових умовах він ще більше мучився в лісі.
Нарешті з кількома іншими вирішив втекти додому. Але порушив військову присягу. Тим підписав собі вирок. Повстанці не були певні, що він не видасть НКВД їхніх таємниць. Хоч Іван сидів у хаті і ні з ким не спілкувався, однієї ночі його забрали.
Двоюрідна сестра Розалія Соха згадує, що в лютому з Тарноруди повідомили, що знайдено кілька тіл у Збручі. Вона їздила дивитися. Бачила два жіночі і два чоловічі трупи. Тіло Івана впізнала по сорочці і ґудзиках. На шиї мав зашморг. Всі тіла були поховані на цвинтарі в Тарноруді. Сумний фінал Іванового життя. Війна - брудна і жорстока справа, де поняття мораль і справедливість не відіграють важливої ролі.
Восени 1944 року на св. Михайла був убитий в Рожиську на храмовому празнику Василь Будник, 1897 р. н. Рідня розповідає таке.
Нібито в хату, де він гостював, прийшли "нічні". Зав'язалася розмова про Україну, про мету і перспективи боротьби. Будник, як колишній вояк УГА і національно свідома людина, висловив сумнів, що партизанам вдасться в цих умовах здобути незалежну Україну і радив їм припинити боротьбу.
Тоді один з них вдарив Василя в голову прикладом своєї гвинтівки і вбив на місці. Невідомо, чи то справді були повстанці, чи якісь бандюги, які прийшли до хати поїсти, чи може перевдягнена спецгрупа НКВД. Повстанці не мали права чинити самосуд, бо такими справами займалася СБ (Служба Безпеки). Вбивство в хаті посеред людей було вигідне тільки НКВД, бо відштовхувало їх від повстанців.
Бандитизм у ті часи був поширеним явищем. Енкаведисти з ним недуже боролися, бо їм це було вигідно. Жертви бандитів списували на повстанців. Г.Ф. Біда згадує, що її брат Володимир у 1945 році повернувся з війни. Був поранений.
Одного разу ввечері прийшли двоє озброєних чоловіків, забрали в нього військову форму (нібито для повстанців), а при цьому зі скрині витягли жіночі хустини та інші, зовсім непотрібні повстанцям речі. Були випадки, коли сільські жінки впізнавали свої речі на дівчатах з інших сіл. Тому треба відрізняти повстанський рух від бандитизму. Але через півстоліття це дуже важко робити, бо повмирали учасники та свідки тих подій.
Стефанія Баліцька згадує про вбивство Степана Беня таке: "До його хати зайшли двоє якихось москалів. А після того прийшли "нічні" і з сіней крикнули: "Руки вверх". Один москаль вистрілив і вбив Степана Костіва. Після замішання москалі втекли, а "нічні" спалили хату. Того вечора Михайло Навроцький вийшов на подвір'я взяти сіна корові (воно лежало на купі). Набираючи його руками, вхопив москаля, який там заховався. Той з переляку вистрілив і куля пройшла Михайлові через губу. Та чи так воно було? Ця подія могла обрости різними зайвими деталями і втратити суттєві обставини.
Марія Дідик, 1916 р. н. каже, що хлопця Павла Швачука за те, що записався в комсомол, "нічні" так били, що розбили голову і від того помер. Чи справді "нічні" це були?..
Одного разу "нічні" побили хлопця, який повернувся з совєтської армії і забув рідну мову. Він всюди "штокав" і "какав" і на зауваження старших, щоб розмовляв рідною мовою, відповідав - "не магу". Після того, як йому виписали шомполами пояснення на м'якому місці, пам'ять до нього повернулася і він справно розмовляв рідною мовою. А через кілька років виїхав на роботу в східні області України.
Степана Бойка, який був головою колгоспу, "нічні" повісили біля хати ксьондза в квітні 1946 року, в саму Вербну неділю. Залишив четверо дітей. Перед тим його попереджували, щоб залишив цю посаду. Чи міг уникнути цієї долі? Син Павло згадує, що батько разом з багатьма іншими (10 осіб або більше) сільськими хлопцями був мобілізований до Червоної армії і служив у робочому батальйоні в Іркутській області. Працювали вояки на фанерній фабриці. Голодували. Військові керівники дозволили їм трьом - Біді Олександру, Тарасу Володимиру та Бойкові Степану поїхати в Оріховець і привезти з дому продуктів. Рідня зібрала продукти і перших двоє повезли їх, а Бойко залишився (мабуть, з відома і згоди районного військового начальства) допомогти відбудувати для родини спалену в час війни хату. Отож, мусів віддячуватися владі слухняністю, бо дбав про долю 4 своїх дітей. Тому й прийняв пропозицію бути головою колгоспу.
Згодом сільські хлопці з робочого батальйону втікали як могли (бо встановлений законом строк служби вони відбули, а їх не відпускали). Василь Джула вдома за цю втечу відбув ще 4 місяці ув'язнення.
Енкаведисти були жорстокі. Ольга Бень розповідала о. Ратичу, як її допитувала в районному відділі дружина начальника НКВД Круглова. Переважно робила це вночі. Била шомполом по голій спині так, що шкіра тріскала. Саджала у залізну бочку, закривала її і по сходах скочувала з поверху до пивниці, де лежали вбиті повстанці. Там залишала дівчину на ніч. Ольга витримала тортури і була засуджена на 10 років. У райвідділі НКВД теж працювали Заховайко, Мартиненко і Тітєрін.
У 1946 році енкаведисти затримали двох хлопців: Григорія Гавришківа та Любомира Мартинюка, які співали повстанську пісню. При обшуку знайшли у них текст пісні. Обох за антисовєтську агітацію засудили на 10 років.
Оповідають люди, що одного разу через село проходила група озброєних вояків у совєтській формі. До них підійшов хлопець Войтко Баліцький, 1927 р. н. і заявив, що хоче показати місце, де ховаються повстанці. Вояки відразу ж пішли з ним до хати і в рідній хаті забили до смерті. Потрапив на повстанців. Мабуть, ще допитували про його зв'язки з енкаведистами.
Інша жінка, Катерина Гаврилюк (в селі називали Голоднючкою) повторила помилку В. Баліцького. Повз село проходили повстанці, вона їх порахувала (було 46). Через якийсь час проходив загін у совєтській військовій формі. Жінка похвалилася воякам, що бачила, коли і куди пішли повстанці та вказала їхню кількість. Цього було достатньо, щоб її знищили у власній хаті. Люди, які потім увійшли до хати, побачили закатовану Катерину і записку з написом: "Так буде з кожним, хто нас буде рахувати". Жаль несвідомої людини, але війна - не жарти.
Невідомо за що була знищена Марія Ошуст, яка походила з польської родини. Вона мала двох чи трьох братів, які ще перед війною були "стшельцами". Її тіло було знайдене в Збручі.
Жорстокість була з двох сторін. Оповідають, що в Фащівці, де повстанці мали схованку в печері у піщаному грунті, енкаведисти зірвали вхід, коли вони оточені відмовилися вийти і здатися. Пісок засипав 26 або 28 повстанців. Кажуть, що були серед них і хлопці з Оріховця.
Розповідають в селі, що тут траплялися і випадки певного нейтралітету між енкаведистами та "нічними". Зокрема, на весілля Йосифа Панькевича прийшли погоститися і ті, і другі. Обійшлося без стрілянини. Кажуть, що капітан Мартиненко, який водив зі собою гарнізонників, намагався з партизанами не зв'язуватися і робив вигляд, що їх не бачить.
У 1949 році хтось спалив біля колгоспного току скирту необмолоченого жита. Воно було засіяне людьми, а забране до колгоспу.
Декому з тих, які брали участь у русі опору, вдалося оминути пекло совєтських катівень та концтаборів. Одним з таких був Дмитро Васильович Дорош, 1927 р. н. Він також був на вишколі УПА в Карпатах. Спочатку енкаведисти допитувалися в родини за ним, але коли мати показала листа, з якого виходило, що син в Червоній армії (лист був фіктивний, але відправлений сином через польову пошту), енкаведисти заспокоїлися. Згодом Дмитро прибув додому, легалізувався і був взятий до війська. Служив на Сахаліні. Там контррозвідка цікавилася його минулим, але не мала переконливих доказів його вини і тому не заарештувала його.
Вважаю доцільним навести тут списки втрат села від сталінського режиму у воєнні та післявоєнні роки. Ці списки передав у сільську раду вчитель Володимир Дідик, який мешкає в селі Біла біля Тернополя.
Дорога у вічність
Цю книжку будуть читати нащадки, тому обов'язок живих - конкретно розповісти про ті трагічні події, які пережив наш народ у двадцятому столітті. Я хочу зупинитись на тому, як вороги безпощадно розправлялись з рідними вояків УПА і з тими, хто їх підтримував. Починаючи з 1940 року, комунобільшовики стали виселяти наших людей у Сибір і закінчили цю акцію у 1950 році. Дуже великий вивіз наших людей відбувся по всій Західній Україні 21 жовтня 1947 року. Читач повинен знати, як це відбувалось.
Вранці почулись під хатою важкі кроки і гуркіт у двері: "Откройте!" В оселю вриваються озброєні чекісти і наказують, щоб через годину були готові для виселення у Сибір. Подумайте який стан того хто почув такі слова, а ще коли в хаті були немічні батьки і на руках мала дитина?
Люди не могли прийти до тями і не знали, як конкретно готуватись до виїзду. Коли приїхала фіра, то не все можна було забрати з собою. Привезли нас до тих "телячих вагонів" і їх сповна заповнили. У кожному вагоні були тамбури, де розмістились солдати з автоматами. Були випадки, що від холоду і голоду немічні люди сидячи помирали Трупи три, чотири дні перебували з нами у вагоні. Важко було рідним та й усім людям у вагоні та дивитись як у поле викидають покійників. Коли нас завезли на Урал, то вперше відчинили вагон і наказали, щоб з вагона вийшли дві людини та взяли з собою відро і мішки. Невдовзі вони повернулись з конвоїром і принесли дві хлібини, трохи цукру та відро окропу. Тепер ми мали можливість за 10 днів довгої дороги випити склянку "чаю" та з'їсти по кусочку хліба. А було таке, що для дітей, через заґратоване вікно з даху вагона збирали сніг.
За Уралом були сильні морози, вагони не опалювались. Люди перемерзли і хворіли, медичної допомоги не було. Ми відчули, смертність у вагонах збільшулась, оскільки поїзд частіше зупинявся в полі та викидали покійників. Приїхали на кінцеву станцію. Це було місто Осінники Кемеровської області. Після вивантаження нас загнали усіх в баню, а одяг передали в прожарку, тому що у кожного завелись воші.
Поселили кого в конюшню, кого в підвали, в яких були двоповерхові нари. Через декілька днів усіх повели на комісію і на роботу у шахту № 4. Усі 16-річні хлопці і дівчата змушені були працювати в шахті. З перших днів після прибуття, малі діти і немічні старенькі вмирали.
А пізніше гинули у шахті молоді тому, що частими були нещасні випадки. Харчували вивезених раз у день гнилою капустою. Потім видали карточки на продукти. Норма: працюючим - 800 гр. хліба, дітям - 300 гр., непрацюючим - 250 грамів. Його не завжди можна було викупити в магазині, оскільки на всіх не вистачало. Люди виживали з того, що дехто з собою взяв продукти, або на базарі продав особисті речі. Найбільшою допомогою стало те, що дозволили висилати продукти посилками з України.
Володимир Дідик, 1932 р. н., уродженець с. Оріховець, нині проживає в с. Біла Тернопільського району
Список жертв з Оріхівця:
1. Желізко Кіндрат, 1923 р. н. - загинув у бою з німцями в селі Турівка.
2. Желізко Григорій, 1925 р. н. - місце загибелі невідоме;
3. Боднар Антін, 1919 р. н. - загинув 1945 року в селі Мала Лука;
4. Дідик Петро "Зенко", 1924р.н. - у 1943 році пройшов вишкіл УПА в Карпатах. Повернувся в село 1944 року. Загинув 8 березня 1948 року на полі села Мислова. Похований у Підволочиськ;
5. Ткачик Олександр "Шрам", 1923 р. н. - у 1943 році пройшов вишкіл УПА в Карпатах. Загинув після 1944 року. Місце загибелі невідоме;
6. Матушів Федір, 1927 р. н. - у 1943 році пройшов вишкіл УПА в Карпатах. Повернувся в село 1944 року. Місце загибелі невідоме;
7. Ошуст Петро "Дубина", 1917 р. н. - загинув 1949 року на полі в селі Качанівка;
8. Кальмук Михайло "Коваль", 1922 р. н. - загинув у Качанівці 1949 року разом з П. Ошустом;
9. Гудима Григорій " Григорій", 1923 р. н. - загинув в селі Іванівка;
10. Дияк Михайло, 1919 р. н. - місце загибелі невідоме;
11. Мудрий Володимир "Майор", 1920 р. н. - загинув 1946 року на полі в селі Хмелиськ;
12. Патрило Михайло "Кривоніс", 1924 р. н. - загинув 1946 року в селі Іванівка;
13. Костів Степан, 1915 р. н. - загинув в селі Оріховець1945 року, похований у Рожиську, (С. Баліцька вважає, що С. Костів був вбитий під час нападу на обійстя Василя Беня);
14. Козачишин Ярослав, 1927 р. н. - місце загибелі невідоме;
15. Бойко Йосип, 1923 р. н. - загинув в Оріхівці 1945 року;
16. Ратуший Володимир, 1927 р. н. - помер в тюрмі;
17. Перець Федір, 1923 р. н. - місце загибелі невідоме;
18. Біда Павло, 1924 р. н. - місце загибелі невідоме;
19. Дияк Петро, 1920 р. н. - переховувався від призову до Червоної армії. Прийшов з повинною, але енкаведист Іван Полуян застрелив його;
20. Лановий Павло, 1915 р. н. - член ОУН, загинув у тюрмі;
21. Перець Григорій, 1918 р. н. - член ОУН, загинув у тюрмі;
22. Перець Мирослав, 1918 р. н. - член ОУН, знищений енкаведистами в Тернопільській тюрмі 1941 року;
23. Конопацький Федір, 1905 р. н. - член ОУН, загинув у тюрмі;
24. Дияк Павло, 1920 р. н. - вояк УПА, загинув у тюрмі;
25. Павловський Павло, 1923 р. н. - вояк УПА, загинув у тюрмі;
Політичні в'язні з Оріхівця:
1. Бойко Степан, 1927 р. н. - член ОУН, після відбуття ув'язнення в Сибіру проживав у Червонограді. Там помер і похований;
2. Бень Ольга, 1922 р. н. - зв'язкова УПА, після ув'язнення повернулася додому і померла в селі;
3. Боднар Михайло. - член ОУН, не повернувся з Сибіру;
4. Гавришків Григорій, 1927 р. н. - член ОУН, на засланні став калікою, з Сибіру не повернувся;
5. Дідик Федір, 1906 р. н. - член ОУН, після ув'язнення в Сибіру повернувся додому. Помер і похований в селі;
6. Дідик Ганна Михайлівна, 1926 р. н. - зв'язкова. Після повернення з ув'язнення з чоловіком-в'язнем оселилася в селі Кошляки;
7. Дідик Ганна Олександрівна, 1926 р. н. - зв'язкова, після каторги з чоловіком-в'язнем переїхала в місто Нововолинськ.
8. Вненьк Павло, 1927 р. н. - член ОУН, після повернення з каторги оселився в Качанівці;
9. Кара Ярослава, 1928 р. н. - після повернення з ув'язнення оселилася з чоловіком у Львові;
10. Кривий Василь, 1915 р. н. - член ОУН, після відбуття покарання повернувся в Україну і незабаром помер;
11. Патрило Петро, 1922 р. н. - член ОУН, після відбуття покарання оселився у Львові;
12. Патрило Марія, 1926 р. н. - зв'язкова, після відбуття каторги повернулася додому і незабаром померла;
13. Патрило Євген, 1927 р. н. - був полонений енкаведистами, засуджений. Тепер мешкає у Львові.
14. Горфеняк Дмитро, 1924 р. н. - походить з Івано-Франківщини. Був полонений енкаведистами і після відбуття каторги мешкав в Оріхівці. Тут помер і похований;
15. Мудра Марія, 1924 р. н. - зв'язкова, після повернення з Сибіру мешкала в Хмельницькій області. Там померла і похована;
16. Мельничук Марія, 1910 р. н. - після каторги в Сибіру повернулася додому і тут померла;
17. Скородень Василь, 1915 р. н. - член ОУН, після каторги оселився в селі Великі Гаї. Там і помер;
18. Скородень Павло, 1927 р. н. - член ОУН, після відбуття каторги оселився в Дніпропетровську;
19. Швачук Іван, 1915 р. н. - член ОУН, після каторги оселився в Херсонській області і там помер;
20. Кривий Петро, 1923 р. н. - член ОУН, після каторги оселився в Тернополі і там помер;
21. Мартинюк Любомир, 1929 р. н. - член ОУН, був арештований 1946 року. Після каторги оселився в м. Новий Розділ на Львівщині;
22. Григорів Мирослав, 1927 р. н. - член ОУН, після каторги мешкав у Дніпропетровську.
Родини вивезені з Оріхівця в Сибір:
1. Гудима Михайло, дружина Настя, дочка Ганна, син Володимир - вивезені за сина Григорія. Михайло помер в Сибіру;
2. Дияк Іван, дружина Текля - померли в Сибіру;
3. Бойко Ганна, син Михайло - померли в Сибіру;
4. Дідик Олександр, дружина Розалія, син Володимир;
5. Кривий Дмитро (поштар) - помер в Сибіру;
6. Мартинюк Андрій, дружина Текля, син Євген;
7. Скородень Настя, її старенька мати і малолітня дитина, син Михайло;
8. Скородень Ярослав, дружина Марія, дочка Зеновія, дочка Володимира, син Мирон -після повернення оселилися в Дніпропетровську;
9. Патрило Захар - помер в Сибіру;
10. Патрило Микола - помер в Сибіру;
11. Матушів Михайло Казимирович, дружина Марія;
12. Швачук Ярослава, син Михайло - померли в Сибіру;
13. Боднар Марія, дочки Марія та Ганна;
14. Гавришків Настя, чоловік Андрій, син Степан - померли в Сибіру;
15. Ткачик Текля, дочка Ганна - померли в Сибіру;
16. Бойко Марія 1896 р. н., дочка Надія 1938 р. н., син Орест 1934 р. н.,- вивезені у 1951 році за куркульство;
17. Кальмук Марія, син Степан;
18. Ошуст Ганна і дочка Марія, повернулися, проживають у Збаражі.
Ангел - "Крилатий" (автор: Мокрій Ю.)
В архіві зберігається "Докладная записка о ликвидации боевки УПА с. Ивановка", у якій коротко мовиться про знищення одного з чільних керівників ОУН-УПА нашого району Ангела (псевдо "Крилатий"), Звичайно, подробиці відсутні, тобто немає конкретних виконавців та прізвищ зрадників. Це не дивно, такі факти донині вважаються таємними, причому, напевно, справедливо. Справа в тім, що даних людей переважно немає серед живих, а їх дітям, онукам було б важко з таким тавром.
Зрештою, "докладная" говорить: мовляв, після мітингу, який був проведений у селі опергрупою РВ НКГБ, частина боївки Ангела здалася. Нібито після зачитання звернення (певно, ЦК КП(б)У). Таких звернень до ОУН-УПА було кілька, у них пропонувалася, зокрема, легалізація бойовиків, які не входили до керівного складу і не "вчинили злочинів".
Тільки наївний може собі уявити, що після мітингу - а старші люди чудово пам'ятають збори "червоної мітли" - хтось добровільно здавався. Тут існували спеціальні технології НКГБ/МГБ. Їх агентура вказувала на сім'ї та родини повстанців. Потім чекісти тероризували, шантажували цих людей, зрештою, частина знищувалася або депортувалася у Сибір (по статті "член семьи изменника родины", так звана "ЧСИР"), менш стійкі повстанці, зі страху за їх долі, прилюдно здавалися (зараз відомо, що багатьом давався наказ керівників здаватися). Таким чином, вони мали якісь конкретні завдання СБ, а діючи "під стрибків", на ділі вели підпільну роботу контррозвідницького характеру. Інші -через хвороби, поранення, старший вік або для виконання спецзавдань. У той же час діяла директива Р. Шухевича про скорочення бойовиків ОУН-УПА (так творився свого роду запас). Деякі ставали агентами НКГБ у самих боївках.
"Докладная" говорить, що частина бойовиків Ангела стала членами "истребительного батальйона" (стрибками) і надалі спільно з чекістами організовувала засади на провідника. До пори до часу засади нічого не давали (певно, дехто з новоявлених стрибків вів подвійну гру і робив попередження). Зрештою Ангел загинув у 1946 р.
Документ підписали: капітан Рябов, ст. лейтенант Степаненко, лейтенант, начальник відділення Б/Б РВ НКГБ В. Круглов, опер І. Яровой, секретар РК ЛКСМУ Ф. Чех, секретар сєльсовєта М. Вовна і С. Вовна (Чернилівка).
Правда про мого батька (автор: Ангел-Ільків Стефанія)
У 1941 році, як відступали большевики, то мобілізували в Червону армію батька. Під Житомиром він потрапив у полон до німців. 2 роки був у концтаборі в Хелмі, багато там людей повмирало. Тато вернувся додому дуже зморений. Три місяці не вставав з постелі. Мама виходила його. Тато і брат моєї мами Степан Шевчук були ще з 1936 року в Організації Українських Націоналістів, тому за німців до нас приїжджали представники із підпілля. Один загинув, як ішов від нас до Чернилівки, на качанівських полях (Родіон Ткачук). Німець побачив, що іде хтось підозрілий, і почав стріляти, ось Ткачук і застрілив його, а сам отримав поранення.
Фірман-поляк убив повстанця. Багато до нас привозили зброї, все це робилось ночами. Було багато страху від німців. Ми з сестрою тремтіли по ночах, але нікому нічого не говорили. Наша хата була недалеко від церкви, і як вступала Червона армія, то нам добре було видно. Сунули, як туча, на наше подвір'я поставили чотири вози.
Невдовзі почалася мобілізація в армію. Не пішли мій тато і брат моєї мами, а також Притула, учитель із Староміщини, який працював у нашому селі, і ще хлопці - Тюх, Заяць, Сивак, Ковальчук. У нас були на постої два солдати - один з Уралу, а другий - з Харківщини. Тут і харків'янин мамі шепнув: "Марія, будь обережна (він здогадувався), роби все вдень, а як фронт посунеться, тоді стане легше. Я також українець і вас добре розумію. Нас викликали у штаб і про вас розпитували".
Відтоді почалося слідкування за нашою хатою. Мама страшно переживала, ми теж боялися, але в усьому допомагали мамі. У 1945 році, після Йорданських свят, енкаведисти "завітали" у нашу хату. Вдома поперевертали все догори дном: ліжко розкидали, забили паля великого і прив'язали собаку, на образи повісили галоші!... Після тієї облави ми до своєї хати не поверталися. Почалося наше життя попід чужими порогами.
Потім розібрали хату, стодолу, хліви і все спалили. Залишилася лише купа попелу і глини. В 1946 році мене з сестрою арештували в Рожиську, де ми ховалися. Мене взяли від Марії Майор, яка багато допомагала повстанцям і пораненим, я була в неї ніби за дочку.
Тут забігла, як кажуть, трохи вперед, не розповіла, що в 1945 році у серпні, енкаведисти оточили криївку, в якій був Йосип Ковальчук, і закидали гранатами, підпалили солому на ляді. Дим душив воїна, а граната розірвала йому живіт. Привели на це побоїще мою сестру, почали пхати в криївку й кричати, чи є з Ковальчуком Ангел, тобто "Крилатий" - наш тато. Той відповів, що є. Тоді вони взяли гаки довгі і витягнули з криївки Йосипа, який був весь у крові і з болю знепритомнів. А москалі все питають, чи є "Крилатий". Звірі примушують сестру лізти в криївку, але серед них з'явився якийсь совісний москаль і не дозволив цього робити.
Ковальчука поклали на фіру й повезли до району. Того дня арештували в нашому селі 25 чоловік. Гнали їх усіх до Підволочиська, там декого забрали в МГБ.
Йосип лежав сам, від болю дуже стогнав, прожив ще пару днів і помер, нікого не видавши. За це йому слава і честь. Де похований - не знаю, а залишив він молоду вагітну жінку і дочку Іринку, яка також була поранена в ноги большевиками.
Продовжую оповідь далі. Сестру мою забрали на пересильний пункт, там знущалися, як тільки могли. А потім випустили й сказали, щоб вона йшла до мами. І тут же, вночі, влаштували облаву, думали, що прийдуть на побачення з дочкою тато з мамою і тоді їх спіймають. Але, на щастя, цього не сталося. Забрали нас з сестрою. Почалися допити, били гумовими нагайками по голові, по руках, куди попало. Після допитів, 15 лютого 1946 року забрали нас до району, мені тоді було 15, а сестрі 16 років. Забрали і мою благодійницю пані Майор, яку потім засудили на 10 років, а опісля вивезли в Сибір. Через три тижні нас випустили.
Катам головне було впіймати нашого тата, вони називали його головним отаманом банди. Одного разу прийшли два повстанці до Гудь Насті, і я там була. Запитали, чи знаю я, де тато. Я знала і завела їх. Там була і мама. Це було моє останнє побачення з татом. Він пішов з тими двома повстанцями і потрапив у засідку. Москалів була тьма, а повстанців одиниці. Всі полягли в нерівному бою смертю героїв. Тієї страшної ночі перед святом Вознесення було убито двох повстанців і згоріли у хаті бабця Марія, її дочка Явдоня, онука Ганя, якій лише сповнилося 16 років. Як там все відбувалося, не знаю, але москалі казали, що Ангел кричав: "Хлопці, ви тікайте, а я буду відбиватися!".
У 1947 році, на Новий рік 14 січня, москалі зробили облаву і впіймали нашу маму. Били її нагайками до нестями, особливо лютував Круглов. Через два місяці її випустили з катівні, бо знали добре, що буде вислана у Сибір. Так і сталося: 17 жовтня 1947 року прийшли вони до нас, (а ми жили у Величука Івана, якого уже немає в живих). Тоді забрали з нашого села 23 родини. Привезли до Підволочиська, загнали у вагони. Тут приїхав мій дядько - привіз хліба і просить дати дітям. Один москаль взяв той хліб і почав ним бити дядька по голові, а потім кинув його під вагон. Вночі нас повезли в товарняку. Були діти, старі немічні люди. Для москалів ми бандєри...
Три тижні в холодних вагонах нас везли до Сибіру. У Челябінську відчинили вагони та дали теплого супу. Потім знову повезли, зупинилися в місті Осинники Кемеровської області. Поселили в холодні бараки і послали на роботу у вугільні шахти. Ось так ми, неповнолітні, стали шахтарями, працювали на відкатці вагонів з вугіллям. Почалося сибірське життя, морози 46-50 градусів, сонця і зірок не видно. Весною стало тепліше. Люди, що жили з нами, говорили, що привезли західняків, а з ними і тепло. Так ми і прожили в Осинниках аж до 1965 року, в якому й повернулися на Україну.
Нам було нелегко (автор: Мокрій Марія "Люба")
У 1945 році, коли ще йшла війна, то повстанцям легше було в терені. Відбирали зерно, яке відвозили до району і роздавали людям. Машини відправляли в район порожніми, вішали на них червоні прапори. Москалі злилися, як побачили це, то робили дуже великі засідки. На допомогу брали собі польських хлопців і називали їх "стрибками", вони виконували всі їх обов'язки, їздили з ними на облави. Коли закінчилась війна, дуже стало тяжко - облави за облавами, в допомогу взяли ще військових. Облави робили майже через день і не раз була перестрілка.
Прийшов наказ, щоб піти всім в підпілля, повстанці почали ховатися по бункерах. Тоді мені дали паспорт на чуже прізвище, тобто як переселенка з Польщі, з Любачева. Я з тим паспортом добре ознайомилась, добре вивчила Любачів, всі його квартали, місцевість. У 1946 році з тим паспортом за назначенням поїхала у Львів на квартиру. Влаштувалася на роботу в аптеку, щоб можна було допомагати повстанцям ліками, бо було багато хворих, поранених і виснажених. Ліки передавала однією жінкою на прізвище Горохівська, яка приїздила до свого сина у Львів, що там вчився. Цього ніхто не підозрівав і я мала вістку, що робиться в терені.
У серпні 1947 року їхала на роботу, господиня дала мені гроші, щоб заплатила за квартиру і я ці гроші тримала в руці та чекала на тролейбус. Підходить до мене невеличкий риженький чоловік, бере за руку і говорить: "Пайдьом, гражданка, в сторонку". Я дуже опиралась і подумала, що він хоче відібрати гроші. Спитав мене про документи. Я сказала, що маю на квартирі. На роздоріжжі стояв міліціонер, попросила піти до міліціонера запитати, хто він. Міліціонер попросив його показати документи. Прочитавши, подав мені. Виявилося, що він працює в НКГБ. Тоді він повів мене в міліцейський пункт, поставив зразу охорону і кудись пішов. Сиділа я там десь до двох годин, але духом не падала. А в той час, на квартирі, де я жила, робили обшук, забрали мій паспорт.
Тоді по мене приїхала легкова з двома міліціонерами і взяли мене в машину. Завезли на вул. Судову, там була тюрма. Не раз йшла цією вулицею і не знала, що там у двоповерховому будинку в підвалах караються полонені. Прийшов слідчий і давай зі мною знайомитись. Розпитував про мене. Я сказала, що переселенка з Польщі, сирота, батьків не маю, вивезли мене з чужими людьми. Став питати, кого я знаю з Любачева. Наприклад, на якій вулиці знаходиться будинок начальника міліції, де знаходиться домоуправа і про те, кого я знаю.
Так я пробула в кабінеті три доби, раз на день приносили їжу, але я зразу зрозуміла, що то пайок засуджених. Після третьої доби сказали, що відпустять додому. Згодом зайшов слідчий Круглов з Підволочиська. Зразу догадалась, що то вже все. Круглов в 1944 році перший раз мене арештував і дуже катував. Огорнув страх. Він сказав до мене: "Здраствуй, Марія. Сколько я підметок сходил, пока тебя нашол". Він привіз мою справу з першого слідства і подав слідчому. Тоді слідчий розлютився за те, що його переконувала в тому, що переселенка. Тоді забрали мене в камеру до підвалу, в яких стіни були обмазані кров'ю.
Я побачила, що в камерах багато народу, всі камери були забиті. В ту, де мене пустили, було 27 дівчат. З Дрогобича, Івано-Франківська, Львівщини, я одна була з Тернопільської області. Спали всі на цементі, хто в чім був одягнутий. Було так тісно, що всі мусіли обертатися в один бік. Тоді почалось слідство з побоями, і робилося це переважно вночі. Просиділа я під слідством 6 місяців. З моїх рідних ніхто не знав, де я знаходжуся. Тато був суджений, знаходився в таборі, мама була на висилці. Передачі я не мала жодної, бо не було від кого. Судив мене військовий трибунал на 10 років суворого режиму і 5 років висилки, все те я відбула.
Після суду нас вивезли в Комі АРСР на Печору під Воркутою. Вдягли нас в шинелі, які підібрали з фронту: без поли, без рукавів. На ноги давали чуні, які робили в'язні з машинного колеса. Ми будували дорогу на Воркуту. Камінці привозили на платформах і поїзд довго не міг стояти, мусіли його розвантажити за 15 хвилин. Морози там були за 40 градусів. Конвой не дозволяв відпочивати, ганяв всіх. На кожному був іній. Їсти давали дуже мало. Почалася епідемія тифу, цинга. Була там 1 рік, бо прийшов указ вивезти всіх політичних в спецтабори.
Тоді перевезли мене в Мордовську АРСР. Призначили на лісоповалі зрізати дерева. Було дуже важко. Пробула зиму на повалі лісу. Згодом на фабриці пошиву. Шили військовим одяг: сорочки, кальсони, куртки, рукавиці. Швейна була дуже велика - 5 цехів по 150 чоловік в кожному. Робили у дві зміни. Норми були дуже великі, треба було сильно старатися, щоб їх виконувати. В цехах начальники були вольні, приходили на роботу із зони, дуже придиралися за якість. Але добре те, що робили в теплі. Годували 3 рази на день, в таборі було 5000 жінок, навіть майстри машин були тільки жінки. Одяг наш забрали і видали свій на два роки. На одязі були вибиті хлоркою номера (в мене 904) і викликали нас тільки по номерах.
У бараках не можна було мати ні ножа, ні ножиць, не можна було приносити їжі з їдальні. Я принесла в горнятку каші хворій жінці, сховавши в рукав, то наглядач зауважив, витягнув кашу і посадив мене в карцер на 5 діб. Ця жінка просила начальника, щоб пробачив, бо вона була хвора, але він відказав: "Приказ є приказ, режим є режим, жодного помилування". Листи можна було писати 2 на рік і тільки до рідних, а відкритку - раз на місяць. Я не писала відкриток, бо не мала до кого: тато був в таборі, мама - на висилці. Листи провірялися. Не можна було переходити з бараку в барак, бо карали. Так відбула 10 років і ще 5 висилки. На висилці познайомилася з чоловіком, з яким повернулася до Підволочиськ, де зараз проживаю.
Розповідь записав Сергій Мокрій
Мокрій Марія Миколаївна
Я, Мокрій Марія Миколаївна, народилася 1-го вересня 1924 року в селі Рожиськ Підволочиського району. Репресована, учасник УПА.
У 1943 році вступила в ОУН. Під час німецької окупації поступила на підпільні курси медсестер. З приходом росіян в 1944 році була арештована разом з батьком, дуже побили мене в слідстві, просиділа місяць і мене звільнили, а батька засудили на 10 років. Коли повернулась із звільнення, пішла в УПА в боївку "Грома". Була розвідницею і медсестрою не тільки в своєму районі, але й у Гримайлівському. То був мій терен: Мала Лука, Кокошинці, Саджівки, Лежанівка, Білинівка.
У 1945 році був бій в селі Турівка, де вбито наших 8 повстанців і 11 поранено. А було в боївці 48 повстанців. Лікувала їх чим могла - ліків і бинтів не було, то різали старі простирадла на бинти, їх треба було кожен раз прати і прасувати. Хоч ліків не було, завдяки Богові ніхто з поранених не помер. У1946 році був наказ всім повстанцям перейти в підпілля. Дуже було тяжко тому, що війна закінчилась і москалі кинули армію проти повстанців. Почалися великі облави, прийшлося повстанцям ховатися по бункерах. Бункери робили в полях, лісах і в людей вдома.
Доводилося тяжко з раненими, бо лежали всі в бункерах. Треба було вночі ходити на перев'язку від одного до другого, а гарнізонниками були обставлені навколо села. Люди дуже боялися в кого був поранений. Потім були змушені переміститися в поля, щоб не ставити під загрозу людей.
От один випадок: були ми в одному бункері, де було безпечніше. Але настала весна і в бункер прорвалася вода, так що прийшлось сидіти три доби, бо боялись вийти. На четвертий день ми таки вийшли і подались в поле. Знайшли бункер, забитий снігом, вичистили його руками і залізли. Просиділи ми там два тижні без ніякого зв'язку, їсти не було що, то вночі ходили в далекі села, щоб дістати щось поїсти. Але знайшовся провокатор, що знав про бункер, та не знав місця і навів в поле гарнізон. Та, слава Богу, нашого бункера не знайшли.
Число повстанців щоразу зменшувалось, бо їх вбивали. Мене засудили на 10 років в спецтабори і 5 років поселення.
Як мала звільнитись, писала в Москву прохання, щоб мене відправили на поселення до мами. Моє прохання задовольнили і я поїхала в Кемеровську область в місто Осінники, де перебувала мама. Там вийшла заміж за репресованого.
Аж через 5 років я повернулась в Підволочиськ, де й досі живу вже вдовою, маю 2 сини і два онуки. У жовтні 2002 року присвоєно звання учасника бойових дій Української Повстанської Армії.
За душі закатованих молись… (автор: Мокрій Юрій)
опубліковано 2 вер. 2012 13:14 Степан Гринчишин
Книга пам'яті "За Україну, за її волю…"
Тернопіль: "Збруч", 2006 - 496 стор.
Немає нічого ціннішого для історика, як робота з документальними свідченнями тої епохи, яку він досліджує, тож для нас було вельми цікаво скористатися справжніми звітами СБ ОУН, про, якби ми сьогодні сказали суспільно-політичну ситуацію на теренах колишніх Підволочиського, Скалатського та Новосільського районів, датованих липнем-листопадом 1948 року. Вони походять з архівів колишнього КГБ, а значить, були перехоплені ворогом. Це той випадок, коли незнання того, хто був автором донесень, може лише нас тішити, бо видно, що і енкаведисти про це не знали.
Лише під одним псевдо "Кобзар" документи настільки серйозні, що й нині, через десятиліття, не все можна подати, в першу чергу через можливу негативну реакцію деяких живих учасників тих подій та їх нащадків. Зрештою, мета цієї публікації полягає у іншій площині - ми мусимо повернути собі історичну пам'ять та звільнитися від упереджень, нав'язаних тоталітарним режимом, бо, як писав у своїй книзі приповістей мудрий цар Соломон: "Хліб з неправди солодкий людині, та піском потім будуть наповнені уста її".
Працюючи над районною Книгою Пам'яті, ще й ще раз подивовуюся з приводу позиції лівих політичних сил щодо невизнання ОУН-УПА воюючою стороною, бо виникає справедливе питання - а з ким же тоді воювали німці, поляки, большевики у 40-50-і роки. Хто ж не давав їм безкарно нищити наш народ?
Чим же займалися ці "невтомні борці з бандитизмом"? Загальне число заарештованих - 1175, вивезених родин - 160. Большевики спалили 124 господарства і пограбували 301, вбили мирних жителів під час облав - 28, піддано тортурам, в т.ч. прилюдним - 1931. Число сутичок повстанців з большевиками (1944-1947) по Новосільщині - 122, загинуло повстанців - 270, загинуло большевиків та їх вислужників - 420, впало криївок з людьми - 58, без людей - 111.
Повстанці знищили 8 фільварків, 1 МТС з будівлями, 2 клуби, 3 мости, 19 сільрад, 3 автомашини.
Здобули від ворога гвинтівок - 81, карабінів - 6, ППШ - 21, гранат - 40, кулеметів - 8, пістолетів - 20, набоїв - 300000.
На Донбас вивезли 127 людей, з них втекло - 105.
Від голоду та холоду загинуло біженців зі Східної України - 47, мається на увазі, що вони вже прибули на Новосільщину виснаженими. Тисячам жертв голодомору 1946-1947 років галичани допомогли, як могли, але йшло до гіршого й тут. Селяни Новосільщини, як подає автор, організували навіть постачання підводами продовольства на ст. Підволочиськ для допомоги голодуючим з СУЗ. Натомість приводяться факти про знущання над голодуючими з боку енкаведистів, та навіть убивства (хутір Вірля, Гнилиці; большевики 14.10.1947 р. застрілили "мішочника", а труп закопали в полі).
Податки та позики були практично "безпредєлом".
Нове Село здало в 1945 році: молока 27,3 тис. л, м'яса - 3,5 тис. кг, овочів - 9 тис. кг; у 1946 році відповідно: 28,5 тис. л., 4 тис. кг, 1,3 тис. кг; у 1947 році відповідно: 30,9 тис. л., 4,2 тис. кг, 1,5 тис. кг. Влада економічним терором гнала людей до колгоспу. Крім того, потрібно було платити грошима. Так, Лисичинці за 1945-1947 роки відповідно сплатили 95 тис. руб., 107 тис. руб., 125 тис. руб. Грошова реформа 1947 року мала величезні обмеження (населення мало пояснити при обміні, де взяло гроші і "лишні" часто просто забирали, або ще й судили та висилали), гроші міняли 10 до 1.
Учитель отримував у середньому 50 руб., з того одну місячну платню примусово віддавав у вигляді позики. В магазинах товарів не було (навіть на картки), тому діяли так звані спекулятивні ціни: 1 ц пшениці - 350-400 руб., жита - 250-300, 1 кг цукру - 12, 1 л горілки - 12, пара підошов - 20, 1 кг сала - 50, м'яса - 30, масла - 65 руб.
За зібраними через сільські ради даними, всього на терені сучасного Підволочиського району в боротьбі за незалежність у 1944-50 роках загинуло 1078 наших земляків, що становить близько 1,5 % населення (при загальній чисельності біля 60 тис.). Сюди не враховано тих, хто загинув у районі, але був вихідцем з інших місць, оскільки ОУН-УПА свідомо, через небезпеку ідентифікації повстанців та підпільників, перекидала їх на другі терени. Доля сотень людей залишилась невідомою.
Вони просто пропали безвісти, найімовірніше також загинули, як правило - під псевдами, приміром: 18.02.48 р. Нове Село "Омелян", "Пчола", 24.03.48 р. - в криївці на мисловецьких полях - "Захар", "Зенко", "Осика", "Вася", "Сірко", "Хрін" та ще двоє, про котрих автор звіту пише як про невідомих. Зараз ми знаємо, що це "Мокрий" та "Горох". Цікаво, що повстанець "Хрін" у наших даних не фігурує (тут прізвища встановлені), 28.04.48 р. Скалат - "Славко".
На жаль, донині не всі з повстанців встановлені. Якщо брати до уваги наші втрати (разом з невідомими, померлими від тортур, замученими під час так званого слідства, на етапах, в тюрмах, під час повстань політв'язнів, особливо в 1953-54 роках, переважатимуть навіть втрати, що понесли наші земляки на фронті, насильно мобілізовані большевиками. Таких визнано понад 2 тисячі чоловік. Якщо рахувати навіть дуже наближено, то район втратив понад 7 % жителів.
А якими цифрами можна пояснити моральні втрати? Взяти, приміром, релігійний аспект. Ще до нашого "визволення" в головах большевиків зародився план ліквідації УГКЦ. Причин для такого рішення було багато, але найголовнішою була та, що ця церква була непідконтрольна Кремлю. Чекістами були створені так звані ініціативні групи для ліквідації унії, які мали філії в кожному районі. На Новосільщині таку групу очолив о. Іван Яцишин з Токів, що постійно молився за здоров'я товариша Сталіна, героїчну Червону армію і давав односельцям ганебні пропозиції. Зокрема, автор пише, при зустрічі з селянином Михайлом Яроцьким сказав, аби той взяв сина-підпільника на зустріч. Він відведе сина до МГБ, нічого не буде. "Отче, - обурився Яроцький - чи наша інтелігенція вся слаба на голову, чи но ви?" Такі розмови Яцишин мав з Уляною Поліщук та Теклею Жук.
Та все ж доправив до МГБ з повиною 12 осіб з Токів, Воробіївки. "Повинники" досить часто заробляли свою волю зрадою, часто й неприхованою - йшли у "стрибки", а вже вони знали чимало...
Оскільки "отці-ініціатори" мали здебільшого негативний імідж, то влада почала шукати авторитета й знайшла такого в особі 83-літнього Теофіла Копистянського. Високе начальство, яке в особах першого секретаря РК КП(б)У Власова, голови виконкому Слободяна, невідомого (певно з Тернополя був) емгебіста та ще одного представника обласного центру притерлися до о. Теофіла аби завербувати його у московські батюшки. Отець дотепно відповів: "Чи думаєте, панове, що змінити обряд те саме, що вивернути штани?" Розлючені реформатори кинули немічного старенького на землю, один, став йому на шию та люто побили. Невдовзі о. Теофіл помер.
Органи МГБ та МВД старалися вербувати сипачів серед жінок і дітей, та, здебільшого, невдало. Так в одного з господарів у с. Яцівці (Шевченкове) перебували повстанці Л-н та Бір. Большевики схопили 13-літнього Казимира Мендрика та почали бити дитину прикладами, випитуючи "гдє бандьори?", але дитя кинуло їм: "Шукайте собі". Йому вдалося утекти.
Інший випадок трапився в Кошляках. 11-літнього Зеновія Живчика емгебісти заарештували і 2,5 місяця катували в КПЗ, однак нічого не добившись, пустили. Просте, людське співчуття до вже заарештованих грозило також арештом. Так, коли "східняк" Любиш спробував передати заарештованій дівчині 4 хлібини та 2 яйця до Підволочиського МГБ, то його також "взяли". З одного зі звітів Підволочиського РК до обкому виходило, що акцію по депортації, загалом дуже успішну, зіпсував той факт, що "у эшелонов собралось множество родственников, соседей и просто чуждых элементов, которые кричали, плакали и даже пытались передать передачи. Виновных ответственных работников предлагается наказать".
Ґвалтування було надзвичайно поширеним явищем (з делікатності теми подаємо лише ініціали). 15.09.47 р. в Добромірці (хут. Григарі) Зябліцев, ґвалтуючи А., так розпашівся, що навіть не звертав уваги на матір, що зайшла до хати. Коли потерпілі подали чекіста на суд. То "народний" ніяк не відреагував. 22.01 46 р. в Токах емгебісти, зґвалтувавши В. та А. відповідно 1924 та 1932 р. н. (остання малолітня), закололи їх багнетами, підпалили хату, що призвело до великої пожежі - згоріло 16 господарств. Певна річ, суду ніякого не було. В Кошляках в цей же період (точна дата автору невідома) такий самий упир зґвалтував 65-літню С. 12.02.46 р. заарештованих жительок Скорик Е. та С. зґвалтували в Підволочиському МҐБ. 12.05.45 (певно святкуючи "побєду") зґвалтували в Гнилицях молоду М., а у лютому в тім же селі 1946 р. - заарештовану П.
Автор подає, що "визволителі" настільки запаскудили народ, що на Новосільщині за цей час офіційно було зареєстровано 248 венерично хворих.
Особливо жорстоко виглядають тортури, заподіяні емгебістами вагітним жінкам. Так, 15.07.46 вагітну жительку села Токів було побито у власній хаті (Г. Погарицька), 12.05.47 р. Зябліцев заарештував, побив та відправив до Новосільської тюрми С. Горішню з Ободівки, 17.06.47 р. в Токах було побито К. Бапешту, 14.05.47 р. в Скориках емгебісти заарештували та побили вагітну Т. Худу.
Большевики широко застосовували, як автор називає -: заручництво - збірну відповідальність. Після того, як вони "прогавлювали" повстанців та ще й несучи втрати, вдиралися наново до села й проводили так звані зачистки, тобто грабежі, розправи тощо. Такі факти наводяться зокрема по Кошляках (1945 р.), Яцівцях (березень 1946 р.) і так далі...
10.02.46 року большевики показали галичанам "урок демократії" - провели "вибори". Так, у Кошляках "свято тріумфу сталінської конституції" почалося вже о 2 годині ночі - селян прикладами виганяли на виборчу дільницю, обходячи, як то кажуть, хата в хату все село. Залякували, що тих, хто не проголосує чи не так голосуватиме, з родиною вивезуть на "білі ведмеді". Однак залякуванням справа не завершилася - заарештували 153 особи, причому всіх їх було люто побито. В Лозівці Корнило Лилик за те, що заявив: "Я за радянську владу не голосував і голосувати не буду!" отримав від "демократорів" 10 років.
Автор дуже дивується з большевицької практики ходіння з урнами по селі. Так ось, в селі Шили до старенького В. І. зайшла така "комісія". Дідуньо поцікавився, за кого має голосувати, "за Сталіна, за совєцку власть, за народ!" - відказала комісія. Дідусь заявив: "Я буду голосувати тільки за самостійну Україну!" і затявся. "Какой-то сумасшедший" - сказали большевики і поїхали далі...
Подумаймо, скільки крові та сліз, життів коштували нас "колхози"? Побудоване без Бога, на людському горі й прокльонах, чи могло воно далі існувати? Та й чи таке солодке життя було в тому рабському стані? Як це нагадує вихід Мойсея, коли народ плакав за Єгиптом. Тож подивімось на це очима сучасника.
Ось як, приміром, записували до колгоспу в с. Городниця. 11 жовтня 1947 р. перший секретар РК ЛКСМУ Тарнавський, "уповноважені" Рибалкін, Андреєв, Тарнов, Михайлов та інші посіпаки загнали людей до сільради, там кликали до окремої кімнати, викручували ліву руку, а в праву вкладали олівець, били по голові та примушували робити підпис. Однак нічого не добилися. Скрипець Дмитро, переселений із Закерзоння, став кричати, склали акт, що він нібито крав у лісі дрова.
17.10.47, коли до Токів нагрянула "червона мітла" зав'язувати колгосп, люди побігли в поля. Їх наздоганяли та били, зокрема було побито Тарнопольського Петра, Шевчука Василя, Драчука Михайла, Ґасая Пилипа, Гасая Павла, Жука Василя, Яворську Євдокію, Яворську Віру, Караван Софію та багатьох інших. Гудзяка Петра, що тікав і не зупинився, застрілили з кулемета.
Читати продовження Книги памяті |
