Інформаційний сайт села Фащівка

Спогади про село (С. Оконський)

Оконський — Fri, 03 Jan 2014 15:05:39 GMT

Оконський Степан Михайлович,
народився в селі Фащівка у 1945 р.

Дорогі мої односельці, фащівляни!

Так склалося життя, що вже багато років я не живу у Фащівці. Зараз із родини вже немає нікого, мамина хата самотіє біля Збруча. У важкі повоєнні, мабуть, і завжди до цього, наше село традиційно було якимсь особливим, змістовним і веселим.
Таких пісень, жартів, барвистих весіль і різноманітних забавних витівок я не зустрічав потім у своєму життя ніколи і ніде. Гарним прикладом цього може бути такий факт, який повідав мій дідусь, дяк, дуже поважна і начитана для свого часу людина. Якось, об'їжджаючи свої парафії, завітав до нашого села Владика зі Львова.
Фащівські козаки зустріли його на Стінці біля Хреста, як тоді називали в'їзд в село з боку Малої Луки, та й заспівали йому гарних фащівських пісень. Опісля Владика прислав до церкви подячну грамоту, в якій значилося, що ніде інше він таких чудних пісень не чув.
На Різдвяні свята був гарний вертеп, від церкви ходили різновікові групи колядників: старші жінки і чоловіки; хлопці водили з колядою коня (обов'язково було завести коня до кожної хати - скільки то було веселощів!!!); ходили дівчата; ходили і ми, менші школярі, як жартували "підсвинки". Всі збирали на церкву гроші-копійки, а для себе палянички і перекладанці, горіхи. Старших приймали по хатах.
А на Великдень біля церкви водили ягілки декілька різновікових груп фащівлян, співали такі чудові ягілки, яких не почуєш ніде. Там було таке дійство: на третій день свят на ягілку приходили і співали старі фащівляни. Всі молодші замовкали, слухаючи з відкритими ротами ще давніші ягілки.
У свята та вихідні вечорами в клубі (він тоді був біля церкви) під гармонію були танці. Хлопці допізна голосно, на все село співали чудові фащівські пісні.
О, Боже, скільки-то всякого чудного було …
Ініціаторами і організаторами таких веселих дійств була група веселих і мудрих хлопів і хлопців: Степан Ковалів, Ярослав Безпалько, Дмитро Оконський, Іван Оконський, Микола Небесний, Михайло Козій та інші.
На другий день весілля традиційно перевдягалися у повстанську та німецьку форми, влаштовували судилища та вішали на гілляці німця чи москаля.
Традиційними в ті часи були бійки між хлопцями із сусідніх сіл. А з росіянами-москалями, як тоді називали людей з Постолівки і Тарноруди по неділях влаштовувалися бойові діі на гарканах (пращах). Ставали хлопці попід городи, між моїми хлівами і річкою з нашого боку, а за Збручем - хлопці з Постолівки і перекидалися камінцями з допомогою гарканів. Ми малі підносили камінці на "лінію фронту". Було й діставали тим камінням.
А яка риба водилася тоді в Збручі … До речі наш Збруч ще за часів моєї молодості був зовсім інакшим: вода чиста, були глибокі ями, де люди залюбки купалися. А причиною гірших змін у річці став технічний прогрес із його згубними наслідками для природного середовища. До 1957 р. береги Збруча були у густих верболозах, очеретах та ін., що слугувало добрим фільтром для води. Особливо багато рослинності було в Ліску і далі до Тарноруди, так що до села вода припливала чистенькою. В ті часи були місця для купання: ями в Ліску - це на правому повороті Збруча після Ленчукових горбів, Безпалькова яма і Ковальова яма. Там завжди були височенні, як мені малому здавалося, ступки, з яких старші хлопці скакали у воду, виробляли різні переверти та фокуси. А дівчата, люди середнього віку та й ми малі споглядали все це з жартами і сміхом.
У 1957 р запустили в Тарноруді ГЕС і це дуже вплинуло на стан Збруча. У зв'язку із недостатнім гідроресурсом (недостатньо води для роботи ГЕС) вдень і вночі треба було набирати воду у водосховище, тобто ГЕС зупиняли і закривали її шлюзи. Внаслідок рівень води в Збручі у нас щодень мінявся, то повні береги зранку і ввечері, коли ГЕС працювала, то мало не на дні, коли ГЕС стояла. Це й призвело до того, що береги почали обвалюватися. З водою пішли спочатку очерети потім коріння з верболозами і т д. Внаслідок таких постійних зсувів Збруч обмілів, замулився, природнього фільтра не стало. Крім того, продовжували постійно забруднювати воду птиця та худоба. На жаль ні держава, ні люди не захотіли чи не змогли вчасно відновлювати здорове екологічне середовище Збруча. В результаті із величезного розмаїття риби тих часів зараз залишився чи не єдиний карась. У 70-ті роки ми з вітчимом Іваном Олійником насадили верби на березі між Ковальовою ямою і кладкою, тепер це великі верби. На жаль це все. Молоді фащівляни , враховуючи, що ГЕС не працює і не буде вже працювати ніколи, могли б і зараз поправити багато ...
Стосовно Стінки і проведених там робіт, то я докладно і точно розповів про це в "Книзі спогадів Підволочиського району". Тому прошу, умовляю - не слухайте нікого про якісь інші події чи знахідки, все це або вигадки, або й свідомі провокації. У згаданій книзі подано лише дійсні факти і події, які і треба використовувати при подальших пошуках, якщо на те буде воля Божа та добрі наміри справді української влади.
Ще про одне. Був на Зелені Свята у Фащівці великий бій між нашими повстанцями і НКВДистами, але я про це знаю мало. Треба обов'язково запитувати про це у старших людей, щоб залишити потомкам згадку про цю героїчну подію.
Виношу на ваш розсуд власну пісню про нашу незрівнянну Фащівку. Саме так, з наголосом на другому складі, треба говорити. Прошу - не судіть надто строго, це перша моя спроба в такому жанрі. Всю свою любов, повагу і ностальгію я намагався вкласти в цих рядках. В основу мелодії я поклав мелодію відомої пісні, дещо змінивши її. Дай Боже вам усім , мої фащівляни, всякого гаразду, щастя, здоров'я.
Христос рождається! Славімо його!

Переглянути відеофрагмент у виконанні автора С.М.Оконського можна по цьому посиланню.
*****
(Від модератора сайту) Історію про трагічну подію яка мала місце у Фащівці на Зелені свята 1945 року з слів старожилів села читайте в - ФАЩІВКА (короткі фрагменти історії села) ЧАСТИНА-1, розділ Історія 5, а також ця ж історія словами учасників цього побоїща читайте в матеріалі Книга памяті (За Україну, за її волю...) Част-1.Розділ "Історія однієї трагедії"

Коротко про створення тем

Administ-or — Thu, 02 Jan 2014 13:49:36 GMT

Ця сторінка форуму, призначена для висвітлення та обговорення різних подій, які мали місце в історії нашого села. Достовірність поданих історій та коментарів до них, можуть мати розбіжності. Одні і ті ж історії розказані різними людьми, деколи не збігаються. Ця путанина пов'язана з часом, який віддаляє нас від цих подій, стираючи подробиці.
Так, чи інакше, будемо викладати їх з різних точок зору. Деякі історії викладатимуться із збереженням мови старожилів, тобто без редагування.
У викладенні своїх оповідань, роздумів, користуйтеся єдиним правилом - не нашкодити тим людям та їх нащадкам, які тим чи іншим чином пов'язані з цими історіями, чи мають до них пряме відношення.
Отож, створюємо теми та доповнюємо своїми розповідями історію нашого села!

Перейти на початкову сторінку розділу "БУВАЛЬЩИНА. Історії минулого"

Сільський клуб та інші історії

Євген — Thu, 02 Jan 2014 12:45:24 GMT

Фащівський сільський клуб (минуле)

На сьогодні він стоїть пусткою. Десь-колись відбудеться виступ дітей приурочений до якоїсь події. Про перегляд фільмів у клубі, вже можна забути. Навіть кіноапаратури немає. Все витіснив телевізор, інтернет і найголовніше - відсутність глядача. Все минулося.
А пригадується з минулого таке. Колись кіносеанси строго-настрого проходили у Фащівці в такі дні тижня: вівторок, четвер, субота та неділя. Ціна перегляду художнього фільму (вечірній сеанс, бо був ще денний у неділю для дітей, який коштував 5 копійок) коштував 20 копійок. Особливо популярними були так звані "індійські фільми". На ці простенькі, музичні мелодрами сходилися не тільки молодь, але й старшого віку люди. Здебільшого це були двохсерійні фільми, які викликали емоційні переживання за своїх героїв у людей старшого віку. Кіномеханіком працював у клубі Муц Степан.

Мав він і кількох помічників які "крутили кіно" - це Головка Іван, Століцький Іван, Ковалів Богдан. У будні привозили до села металічні круглі контейнера, де у кожному були ще десять плоских кружків-контейнерів з стрічкою фільму. Кожну з цих частин, у кінобудці (там були відповідні механізми), потрібно було перемотати на початок розділу фільму. Тобто, якщо друга частина транслювалась на величезний подірявлений екран на сцені, то першу, яку вже передивились, потрібно було перемотати і бобіну (чи котушку) з фільмом вкласти у футляр з написом "частина-1". Потім ці контейнера перевозили в інше село з готовими до перегляду перемотаними частинами. Ми, малі діти, часто робили збитки помічникам кіномеханіка. Не раз, коли вони заложивши котушки-бобіни в механізм перемотки кудись відволіклись, ми відшпилювали котушку, внаслідок чого, коли її добряче розкрутили, вона з бренькотінням злітала з цього механізму розмотуючи по кінобудці десятки метрів фільмової стрічки. Уявіть собі реакцію цієї людини на нас. Але ж на дворі темно, ми сміючись тікали в ніч. Із Століцьким Іваном такого не робили, міг легко спіймати і дати доброго "підзатильника".
Так, як фільм з двох серій коштував 40 копійок (неабиякі гроші), то перед сеансом, нас кілька чоловік ховалися в трибуну. Трибуна, обов'язковий атрибут сільського клубу з шириною сторін 70 х 70 см і висотою десь 130 см оббита темно-червоним плюшем. Спереду з наклеєним, але вже добре пообдираним дітьми гербом Радянського Союзу. Як туди могло поміститися 6 - 8 чоловік (хоч і дітей) до тепер не збагну. Але поміщалися і тихенько сиділи за пів, а то й годину до початку фільму, час від часу поглядаючи в зал клубу через тут-же зроблену цвяхом шпаринку в матерії. Гасло в залі світло, звідси вивалювалися усі хто там був, і чемно всідалися на вільні місця, поближче екрану. Як, ще один варіант - ховалися на сцені і дивилися на велетенський екран вже з іншого боку.
Час від часу, дядько Степан (Муц), який сидів при вході в клуб, щоб обілечувати прийшлих глядачів направлявся між рядами крісел в сторону сцени, вдивляючись в темряві на ряди сидячих, чи ніхто не проскочив в зал без квитка. Та це, одне село, і кіномеханік свій. Навіть, якщо когось і помічав з "зайців", то особливих проблем не виникало. А людей в залі багато. Часом в темряві ми показували йому старого квитка, ще за минулий сеанс.
Під час демонстрації фільму в кіноапарат часом помилково вставляли не ту частину фільму, наприклад замість третьої ставили восьму (хтось там в жартах підшкрябав цифру) в якій героя фільму застрелили білогвардійці, а коли ставили наступну четверту, він знову скаче на коні. Трохи заплутано, та суть фільму зрозуміла. Та катастрофа в залі виникала тоді, коли частину фільму вставляли навпаки, як ми казали "догори ногами". Тоді у залі починали свистіти, кричати, тупати ногами. Дядько Степан біг до кінобудки, а в цей час команда безквиткових малих глядачів проникала в кінозал і долучалася своїми криками і тупаннями до тих, що вже шуміли. Нема зла без добра. Тоді в темряві наближалася грізна велетенська постать дядька Степана і "дуже буйні" могли заробити легкого "пенделя" (це слово пояснювати не буду, воно і так зрозуміле багатьом) і статус "персони нон грата", такого дебошира виводили з залу.
По при те, що постійно демонструвалися художні кінофільми, де на початку деколи з 20 хвилин пускали пропагандистський кіножурнал про досягнення в промисловості та сільському господарстві трудових подвигів та досягнень, але обов'язково в "світлі рішень якогось з'їзду КПРС", у сільському клубі проходили концерти за участю дітей і дорослих, приїжджали гості з своїми виставами і п'єсами з інших сіл району і навіть з Підволочиська. Це було особливе свято. Зал прибраний. Вимита підлога нашого клубу натерта соляркою чи відпрацьованим машинним маслом, що надавало їй якогось особливого блиску. Ще з полудня до залу заносять декорації вистави. Нам цікаво. Ми бігаємо між рядами крісел. Завідуючий сільським клубом - Ковалів Степан.

Дотепний і дуже веселий чоловік. Умів грати на багатьох музичних народних інструментах. Гарно грав на скрипці. Умів малювати, писати лозунги, в ці роки це довжелезні через цілу дорогу реклами з текстами "Рішення Комуністичної партії - виконаємо!" або "XXIV з'їзду КПРС - нашу ударну працю!". Ось такий приблизно лозунг через всю вулицю висів між двома електроопорами біля контори колгоспу. Не було весілля в селі, де б Ковалів Степан не зіграв якусь комічну роль. Пригадується чиєсь весілля, де він був у ролі А. Гітлера а Безпалько Ярослав - перекладач. Смішили до сліз, перевтілення було вищою майстерністю. Розкажу одну історію пов'язану з ним. Доступно тільки для користувачівПочаток травня 1972 року був надзвичайно теплий. Не дивно, адже розпал весни, все цвіте, хрущі вечорами так стукотять по шибках вікон, що ті мало не повилітають. Я закінчую третій клас, скоро віддадуть табеля і … канікули ціле літо. А до тієї радості, ще одна. По сусідству весілля, та ще й яке? Одночасно з одного дому одружується двоє. Отже 6 травня (субота). У Федишин Марії одружуються два її сини - Михайло і Ярослав на дівчатах з Турівки. Ярослав одружується на Павліні, а Михайло одружується з Стефцею.

В ті часи весілля в селі тривало два дні. Починалося в полудень у суботу, молоді брали шлюб, потім було застілля до вечора, а вже зранку в неділю продовжувалося аж до темної ночі. Нас, малих дітей, це особливо радувало. Два дні гучної музики, солодощі з великих "кльошів" на столі. Дядько Ковалів Степан, який був особливий мастак на різні витівки, закликав нас кількох хлопців зробити приємну річ молодим парам, коли вони будуть іти з шлюбу з церкви і за традицією у брамі при вході на подвір'я, кланятимуться гостям і батькам. Суть полягала ось в чому. Ми, засівши в густих заростях безу на льоху (погребі) мали вистрілити в молодих з такої собі саморобної гармати. А тому, під його керівництвом взялися виготовляти це знаряддя зброї. Я з дому приніс масничку з колотушкою майстерно виготовлену колись Безпальком Теодором (був добрим майстром). (Для сучасної молоді поясню - це вузька і висока дерев'яна посудина з дном і кришкою з отвором по центрі, в якій за допомогою (колотушки) круглого деревяного диска з дірками насадженого на ручку і простромленого в отвір кришки, збивали сметану на масло). Отже, дно з маснички ми вибили, а до колотушки прикріпили міцну резинку у кілька шарів і її кінці закріпили на корпусі маснички. Вийшла така собі рогатка-гармата. Натягнувши на резинці і різко відпустивши колотушку, можна було у когось чимось вистрілити. Ціль була відома, гармата готова, але чим вистрілити? Три дитячі голови і одна доросла спрацювали блискавично. Звичайно сажею загорнутою в газету. За сажею діло не стало, я миттю побіг додому, застромив руку в грубку і нагорнув чорної сажі на газету. Чистим, звичайно я вже не був, але для такої благородної справи потрібно ж чимось жертвувати. Схвалений проект дядьком Степаном надихав і на більші жертви! Та, треба ж було мені, цією радістю похвалитися мамі. За якусь мить, ми із страшенним сумом спостерігали, як уся наша праця була зведена нанівець. Прочухана отримали всі - дядько Степан від жінки Марині, а нас троє - від своїх батьків. Я особливо, адже рука по лікоть була вимазана в чорній сажі. Напевно, якби ця операція була успішно проведена, весілля для нас і обох пар молодих було б завершене ще в суботній день. Ось така історія. Та повернімось до нашої теми.
З боку влади проводилися перевірки культурно-освітніх закладів - шкіл, бібліотек, сільського клубу. Коли у 1971 році в Фащівці міняли дерев'яні електричні стовпи на бетонні, то у селі кільканадцять днів не було електрики. Та в клубі кіносеанси відбувались. Привезли бензиновий генератор і поставили його біля кінобудки, від нього працювала вся кіноапаратура. Правда, вхідні двері клубу потрібно було закривати, бо він так торохтів, що заглушав звук від фільму. Вже на 1970 рік, у селі було десь до 5-ти телевізорів. Екран як говорили трохи "сніжив", але це було не абищо. Коли демонструвався по телевізору польський фільм "Чотири танкісти і собака" малі діти напрошувались до когось, хто мав це "чудо" досягнення техніки (як наприклад Ленчук Михайло), і з задоволенням переглядали стрічку. Можливо, це було незручно тим господарям в обіднішню літню пору коли повно всякої роботи сидіти разом з нами, але відмовити також не можна було.

Діти ж. Зимові довгі вечори. В селі єдиний телевізійний канал - ЦТ (тобто центральне телебачення). Канал УТ (українське телебачення - не працював). За цілий тиждень по програмі 3 - 4 художні фільми. І раптом тримаючи програму телебачення бачу розпочинається багатосерійний (по сучасному - серіал) художній телефільм "Строгови", та ще й на 8 серій. Радістю ділюся з мамою. Показували його по 2 - 3 серії в тиждень, тому був розтягнутий в часі. Пізньої пори взимку, після програми "Час" ішли до сім'ї Безпалька Теодора, всідалися біля теплої грубки і дивились.
Найчастіше зимовими вечорами з нашого кутка сходилися до Гаврилишин Броніслави, такі собі зимові вечорниці. Жартували з діда Василя (дяді Васі, як його називали), грали у карти, щось розповідали. Та це вже - минуле.
Перейти на початкову сторінку розділу "БУВАЛЬЩИНА. Історії минулого"

Новорічний виступ (1971 рік)

Євген — Thu, 02 Jan 2014 12:09:39 GMT

Продовжуючи тему сільського клубу, дивлячись на фотографію виступу маленьких дітей в фащівському сільському клубі, згадується далеке дитинство і свій виступ на цій же сцені.

1971 рік. Я в третьому класі. Перед Новим 1972 роком, нас близько двадцяти дітей вчителі Ольга Іванівна (чомусь забулось прізвище цієї молодої вчительки) та Моравецька Надія Григорівна готують до новорічного виступу. Я в ролі їжачка. Напередодні мама вив'язала мені гарного светра з узорами. Настрій піднесений, адже ввечері виступаємо перед сільськими людьми. Поки мама видумувала як мене втілити в образ "їжачка", зранку прийшов однокласник Вавілон Андрій і Грицай Славік і придумали, і втілили. Назбирали десь з пів мішка реп'яхів, і їх всіх почепили на цей вив'язаний светр. Радістю ділюся з мамою, що проблема вирішена. Мама в шоці, але свого невдоволення не виказує. Попереду ж бо НОВИЙ РІК!!! А там, вечорами, за якийсь тиждень чи два, всі реп'яхи з светра пооббирає.
Зал сільського клубу. Справа при вході на стіні від кінобудки велика рамка-віньєтка з героями громадянської війни: Чапаєв, Пархоменко, та інші в тім числі і соратники Леніна. По обидва боки від сцени висять велетенські портрети Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. А де ж портрет Леніна? Він на боковій стіні, десь розмірами в метр по висоті, освітлений боковими електросвітильниками. Крім великої люстри в клубі, на бокових стінах ще було десь з 8 світильників на дві лампочки на бокових стінах (ніхто тоді не економив). В залі досить таки накурено чоловіками. Йде тепло від грубки, яка була майстерно виготовлена з двох стальних бочок змонтованих одна на одну, та оздоблена вверху навіть якимось узором. Видно було, що це був витвір заводського виготовлення. Враховуючи, що "курним" вугіллям (мало надзвичайно низький коефіцієнт теплової віддачі) забезпечення сільських бібліотек і клубів було задовільне, в залі було чути дух. Людей тьма. Крісла стояли в притул до самої сцени. Сидячих місць уже не було, тому стояли в проходах. На концерти сходилося все село. Перед концертами виступали з промовами про досягнення колгоспу його керівники. Читались цифри про надої та вироблення сільськогосподарської продукції, згадувались передовики господарства (Дошка Пошани на вишневому плюші якої були вклеєні фотографії працівників різних ланок з найвищими показниками праці, висіла справа від сцени, зразу за грубкою).

Багатодітним сім'ям напередодні Нового року давали подарунки-солодощі від колгоспу, від профспілкової та комсомольської організації і від Діда Мороза з снігурочкою також. Подарунків багато, напевно цукерки та печиво не такі смачні як тепер, за те все з натуральної сировини. Закінчувалась урочиста вступна частина голови колгоспу з поздоровленнями та побажаннями на наступний новий рік і всі чекали на концерт. Ми, малі діти за закритою важкою вишневою ширмою на сцені, час від часу просовуємо голову і заглядаємо в заповнений людьми зал клубу. Шумно, гамірно і весело. Ми ще малі, і все життя попереду.

За сценарієм ми усі з нашого класу в образі казкових звірів біля ялинки, яка стоїть на сцені в сяйві світла скляних круглих, різноколірних іграшок, дощику з фольги та інших прикрас, і я звертаючись до Вавілона Андрія маю сказати слова: "...підкажи-но на уроці, дам тобі я пиріжка", і в цей момент маю показати з-за спини кругленьку булку за 5 копійок (такі тоді були ціни) посипану цукром-пудрою, куплену в нашому сільському магазині (продавець був тоді Головка Святослав). Та наразі, виступає молодший клас, а ми з радістю чекаємо своєї черги. Я відкушую перед своїми однокласниками великий шмат цієї на вигляд дуже смачної булки, (яка має грати роль пиріжка), адже у залі ніхто не запримітить що вона надкушена, і мені перехоплює подих. З очей капають сльози. Ольга Іванівна нічого не помітивши оголошує наш виступ. З сльозами я виходжу на сцену.

В нашому магазині ( в селі називали "коператива", від слова кооперація) завжди любили жартувати. Тай взагалі тоді людей проживало більше і кумедних випадків звичайно було більше. Коли мама купляла булку, цей атрибут, який мені потрібен був на сцені, хтось жартома в магазині гарно посипав її харчовою содою, в надії посміятися потім з мами, коли вона її надкусить. Відрізнити соду від цукру-пудри було важко. А надкусив її я, ще й перед самим виступом. Ось такий кумедний випадок згадався.

Перейти на початкову сторінку розділу "БУВАЛЬЩИНА. Історії минулого"

Про Голубенного та Панькіля

Євген — Thu, 02 Jan 2014 11:42:47 GMT

Історія розказана Кухарським Іваном.
(ця історія уточнювалася декілька разів, змінювалися імена та інше - прим. автора)
До хати Кендифорської зайшов Доступно тільки для зареєстрованих користувачівГолубенний Зеновій з малим Іваном (Кухарським), якому було якихось 8 років. Жінка дала гостям їсти, Зеновій почав чистити свій револьвер, розложивши на столі його частини. Раптом у вікні мигнула постать "уполномоченого" Панькіля в червонувато-рижуватому плащі, який був присланий у Фащівку для збирання "контигенту" (поставок сільськогосподарської продукції). Голубенний з недоскладаним револьвером миттю заліз під ліжко, за ним малий Кухарський Іван.
В хату зайшов Панькіль, почав щось погрожувати, кричати при цьому голосно стукаючи палицею по скрині. Напевно за незданий "контигент" державі. Нараз, з під ліжка вискочив Голубенний і наставив на Панькіля пістолет (під ліжком, він його таки доскладав), а за ним виліз і малий Іван. Під наказом звязав "уполномоченого" дротом, який з наддвору приніс Іван, вивів надвір і вже шукав якогось каменя, щоб прив'язати до дроту. Панькіль зрозумів, що втопить, почав проситися. Розплакалася і Кендифорська, щоб не вбивав цього чоловіка, бо і її буде біда від властей. Голубенний погодився і відпустив.
За іншою версією, він його вже вів до річки, та надійшли "свої" хлопці, і наказали, щоб відпустив Панькіля.
Доля Голубенного Зенька склалася трагічно. Він був вбитий тікаючи від своїх переслідувачів в берегах Збруча на Святівці, майже під самою Малою Лукою. Тіло для опізнання солдати виставили коло церкви в М. Луці. Потім кудись забрали. Місце його поховання - невідоме.
Його батько Голубенний Михайло, живцем засипаний в кар'єрі Стінки у 1945 році разом з іншими фащівлянами.

Перейти на початкову сторінку розділу "БУВАЛЬЩИНА. Історії минулого"

Надзбручанська історія та інше?

Євген — Sun, 02 Jun 2013 19:56:52 GMT

Випадково натрапив на архів газети «Свобода» - найстарішої україномовної газети друкованої у США для населення Галичини (та територій окупованих Польщею), що виходить безперервно з 1893 року. Яким було здивування, коли у цих архівах натрапив на давні матеріали, які стосуються наших сіл, тобто Фащівки та Турівки.

Надзбручанська історія

Ця історія більш детально.
Мова в цьому матеріалі йде про дочку Гаврилишина Дмитра - Євгенію 1896 року народж. Коротко про Гаврилишиних. Вся родина Гаврилишиних походить з хати, яка стояла у вулиці де свого часу жили Коваль Ілько та Марія Геб. Михайло Гаврилишин, був першим дяком у новозбудованій Фащівській церкві. Він (вже проживав там, де стоїть хатина Дроздовського на Святівці) мав 9 чи 10 років, коли пішов з дому через певні негаразди з тіткою. Найнявся до священика в Турівці, і довгий час допомагав йому. Вивчив письмо і літургію. Згодом дякував у Фащівці в новозбудованій церкві. Одружився за Марію (дочку Оконського в Фащівці). Мали вони 16 дітей. Розвели велику пасіку - бл. 800 пнів. З якихось причин пасіка загинула, дуже переживав. Помер від інфаркту 1905 року. Його син Дмитро, також був дяком в селі. На старому кладовищі (вгорі) є фігура з викарбуваними написами ""Михайло Гаврилишин - півець церковний", "Дмитро - дяк".
В часи першої світової війни Євгенія вийшла заміж за Павенського до Тарноруди (тепер Хмельницької обл.). Сім'я жила заможно, мали навіть свій млин. Та часи змінилися, почалась голодівка. Батько Дмитро, який проживав у Фащівці, вирішив врятувати дочку з двома дітьми Сташком (Станіслав) і Фрицьком (Фрідріхом).
Та настав голод в 30-і роки і вивезення людей на виселення. На той час була строга границя. Зі сторони Тарноруди, була зорана широка смуга по руслу Збруча. Якимось чином їй вдалося переправити звістку на той бік до батьків, щоб її з дітьми врятували. Тому взимку вночі до неї тайком переправились брат Михайло з своїм троюрідним братом з Городниці (за збігом також Гаврилишин Михайло). Старий Дмитро в цей час ховався під Тарнорудою з нашої сторони, і в разі потреби мав перетяти колючий дріт прикордонної огорожі. Хлопці пересиділи день в хаті і 4 грудня вночі в районі села Постолівки (бо в тому місці де знаходився батько втікачки, переправлятись було небезпечно) по замерзлім збручі, всі п'ятеро (Євгенія з двома дітьми, брат і свояк) перебрались на нашу сторону. Щось сторожа запримітила, горою вже гавкали пси, але пострілів не було. На слідуючий день Дмитро Гаврилишин пішов в польський постерунок і пояснив всю ситуацію. Євгенія з хлопцями жили в Фащівці. Згодом Стаха взяли на роботу до Польщі і він там залишився. З приходом Радянської влади Фрідріха взяли на фронт. (Записано за спогадами родичів сім'ї Гаврилишин).

Історія втечі з Тарноруди до Фащівки однієї жінки. Стаття подана в газеті "Свобода" від 6 лютого 1932 року. (Завантажити газету)

Стаття в цій же газеті "Втікачі з країни голоду" надрукована 30 серпня 1932 року.

"Допомога рідному селу" - таку назву має стаття надрукована в газеті "Свобода" за 28 січня 1926 року про допомогу земляків з США та Канади на будівництво читальні "Просвіта" у Турівці. (Завантажити газету)

Про закінчення дому "Просвіти" у Турівці і підготовка до свята відкриття та посвячення будинку. Стаття надрукована у газеті "СВОБОДА" 18 квітня 1934 року.

Перейти на початкову сторінку розділу "БУВАЛЬЩИНА. Історії минулого"